Агата Крісті - Пуаро веде слідство

Я зізнався: – Але навіть тепер, Пуаро, я не можу в деталях відтворити для себе, як відбувався злочин.

– Почнімо спочатку. Є жорстока жінка, яка вміє плести схеми. Вона знає про фінансові débâcle48 свого чоловіка, до того ж страшенно втомилася від старого, з яким одружилася тільки через гроші. Ця жінка змушує його застрахувати життя на велику суму, а тоді починає шукати нагоди втілити в життя свій план. І тут їй у пригоді стає випадкова історія, почута від молодого солдата. Наступного дня, коли monsieur le capitaine, як вона думає, вже пливе собі десь у далекому морі, вона прогулюється з чоловіком полями. «Яку цікаву історію почули ми вчора! – каже вона. – Невже людина може застрелити сама себе в такий спосіб?» І бідний старий дурень показує їй. Вкладає дуло гвинтівки собі в рот. Вона нахиляється і кладе палець на гачок, сміючись. «А тепер, мій любий, – каже зухвало, – як думаєте, я натисну гачок?» А тоді… Тоді, Гастінґсе, вона його натискає!

Підозріло дешева квартира

Досі я описував випадки, в яких розслідування Пуаро починалися з найголовнішого факту – вбивства чи крадіжки, – а закінчувалися тим, що детектив за допомогою дедукції виводив злочинця на чисту воду. Тепер же я хочу розповісти про те, як неймовірний ланцюг подій привів від незначущих на позір фактів, що привернули увагу Пуаро, до жахливих подій, які склалися в дуже незвичайну справу.

Того вечора я гостював у приятеля, Джеральда Паркера. У вітальні сиділо ще з півдесятка людей, і розмова крутилася навколо пошуку житла в Лондоні. Будинки і квартири були особливою пристрастю Паркера. Відтоді, як закінчилася війна, він устиг поміняти мало не десяток квартир і невеличких будинків. І щойно Паркер десь облаштовувався, він одразу починав шукати щось нове й пакувати речі. Кожна нова квартира коштувала йому трохи дешевше за попередню, бо він добре вмів рахувати гроші. Але ним радше рухала не потреба зекономити, а спортивний інтерес. Ми слухали Паркера з пієтетом, який новачки відчувають до експерта. Тоді настала наша черга висловитися, і у вітальню вихлюпнулася мішанина голосів. Зрештою прожектори нашої уваги спрямувалися на місіс Робінсон, чарівну молоду леді, яка прийшла з чоловіком. Я ніколи раніше не бачив цієї пари: Паркер лиш недавно з ними познайомився.

– Якщо вже зайшла мова про квартири, – мовила вона, – Паркере, ви вже знаєте, як нам пощастило? Ми нарешті знайшли помешкання! У Монтеґю-Меншенс.

– О, – вигукнув Паркер, – я завжди казав, що там можна знайти чимало гарних квартир, і за непоганою ціною!

– Так, але ціна цієї квартири не те що непогана – вона непристойно низька. Всього вісімдесят фунтів на рік!

– Але ж… Монтеґю-Меншенс – це будинок неподалік від Найтсбриджа49, чи я помиляюся? Може, ви говорите про якусь убогу халупу на околицях, яка зветься так само?

– Ні-ні, це та, що біля Найтсбриджа. От чому ми так зраділи.

– Дивина та й годі! Цього просто не може бути. Але, мабуть, є якісь підводні камені? Великий завдаток?

– Першого внеску ми взагалі не робили!

– Не робили першого внеску! Вщипніть мене хтось! – застогнав Паркер.

– Але нам довелося купити меблі, – зазначила місіс Робінсон.

– Ага! – сплеснув у долоні Паркер. – Я знав, що підводні камені будуть!

– За п’ятдесят фунтів. І меблі там чудові!

– Здаюся, – сказав Паркер, – нинішні власники, мабуть, люди трохи нетутешні та ще й філантропи на додачу.

Місіс Робінсон стривожилася. Між її тонкими бровами пролягла маленька зморшка.

– Це справді трохи дивно. Ви не думаєте, що… що у квартирі живе привид?

– Я ніколи не чув, щоб привиди жили у квартирах, – рішуче заявив Паркер.

– Справді? – здається, його слова не переконали місіс Робінсон. – Дещо в цій квартирі мене все ж, гм, здивувало.

– Що саме? – поцікавився я.

Паркер усміхнувся в мій бік:

– О, наш експерт-криміналіст зацікавився! Поділіться своїми страхами з ним, місіс Робінсон. Гастінґс уміє розплутувати таємниці.

Я знічено засміявся, але все ж мені приємно було приміряти ту роль, яку мені накинули.

– Не те щоб мені ця квартира здалася зовсім дивною, капітане Гастінґс, але коли ми звернулися до брокерів Штоссера і Пола – раніше ми до них не йшли, бо вони працюють лише з дорогими квартирами в районі Мейфер, та зрештою наважилися спробувати щастя з ними – усі помешкання, які вони нам пропонували, коштували чотири-п’ять сотень на рік, або за них треба було платити великий завдаток; утім, коли ми вже хотіли йти з їхньої контори, вони згадали, що є квартира за вісімдесят, проте сумнівалися, чи вона нам підійде, бо в їхніх каталогах ця квартира лежала вже досить довго, хоча вони приводили оглядати її вже багатьох людей, і її точно вже хтось мав би найняти – «вхопити», як вони сказали – але люди такі нечеми, вони їм не підтверджували, що згодні винаймати квартиру, і брокери пропонували новим людям, а ті не хотіли оглядати квартиру, в якій, можливо, вже хтось живе.

Місіс Робінсон зупинилася, щоб перевести подих, а потім продовжила: – Ми подякували брокерам і сказали, що хоча навряд чи нам пощастить, але ми хотіли б теж оглянути ту квартиру – просто на всякий випадок. І одразу сіли на таксі й поїхали туди, ну а раптом. Номер 4 – це на третьому поверсі, і якраз коли ми чекали на ліфт, з’явилася Елзі Ферґюсон – це моя подруга, капітане Гастінґс, і теж із чоловіком шукає квартиру – вона збігала сходами. «Цього разу я таки випередила вас, люба, – сказала вона. – А втім, квартира вже зайнята». Ну все, подумали ми, але, як сказав Джон, квартира така дешева, що ми могли б спробувати запропонувати вищу ціну, та ще й завдаток заплатити. Так, розумію, це нечесно і взагалі жахливо, і мені соромно про це говорити, але ж ви розумієте, як важко знайти нині помешкання.

Я запевнив місіс Робінсон, що добре розумію: коли людина бореться за спальне місце під лондонським сонцем, темний бік її особистості часто перемагає світлий, і правило «людина людині вовк» тут працює як ніколи.

– Ми піднялися, і – можете собі уявити – виявилося, що квартира не здана. Служниця нам її показала, а тоді ми зустрілися з хазяйкою – і справу було залагоджено. Заїхати можна в будь-який день, п’ятдесят фунтів за меблі. Наступного ранку ми підписали документи, а завтра маємо переїхати!