Агата Крісті - Пуаро веде слідство

по телефону і повернувся задумливий. Після обіду він кудись пішов, не взявши мене з собою. Ще не вибило сьому, коли він заявив, що не може більше чекати й мусить повідомити новини молодій вдові. Я сповнився співчуття до бідної жінки. Лишитися без пенні і знати, що коханий чоловік убив себе, щоб забезпечити її грошима – це важкий тягар для будь-якої жінки. А втім, я потай сподівався, що юний Блек зможе розважити вдову, коли скорботу трохи притлумить час. Він, очевидно, захоплювався нею до нестями.

Розмовляти з жінкою нам було дуже тяжко. Вона рішуче відмовилася вірити у факти, які представив Пуаро, а коли нам врешті вдалося її переконати, гірко розридалася. Розтин підтвердив нашу теорію. Пуаро було дуже шкода молодої жінки, але, зрештою, його найняла страхова компанія. Що він міг зробити? Збираючись вирушати назад, він ласкаво сказав місіс Мелтреверс:

– Мадам, кому, як не вам, знати, що смерть – це не кінець!

– Ви про що? – здивовано спитала леді.

– Невже ви ніколи не брали участь у спіритичних сеансах? Певен, ви були б хорошим медіумом.

– Так, мені вже це казали. Але ж ви не вірите у спіритизм, правда?

– Мадам, мені в житті довелося бачити дуже дивні речі. Ви чули, в містечку кажуть, що в цьому будинку живуть привиди?

Жінка кивнула. І тут зайшла покоївка, щоб повідомити, що вечеря готова.

– Залиштеся поїсти, – запропонувала місіс Мелтреверс.

Ми з вдячністю прийняли запрошення, і я подумав, що наша присутність хоч трохи розважить вдову в її невеселих думках.

Ми щойно закінчили їсти суп, коли за дверима пролунав крик і брязкіт розбитого посуду. Усі за столом позривалися на ноги. Нетвердим кроком зайшла покоївка, тримаючись за серце.

– Це був чоловік, він стояв у коридорі.

Пуаро кинувся з їдальні, але швидко повернувся.

– Там нікого немає.

– Невже немає, сер? – слабким голосом промовила покоївка. – Він до смерті мене налякав!

– Що саме тебе так налякало в тій постаті?

Покоївка озирнулася й зашепотіла: – Мені здалося… здалося, що то господар. Дуже схожий був.

Я помітив, як місіс Мелтреверс нажахано здригнулася, і пригадав старе повір’я, що самогубці не можуть знайти спокою після смерті. Мабуть, леді теж про це подумала, бо за мить із криком вчепилася в руку Пуаро.

– Ви чули? Хтось тричі стукнув у вікно! Так він завжди стукав, коли підходив до будинку з цього боку.

– Це гілка, – скрикнув я, – гілка плюща, який поплівся над вікном.

Але всіх нас охопив жах. Покоївка ледве трималася на ногах, тому накривала на стіл дуже повільно. Коли ж ми нарешті закінчили вечеряти, місіс Мелтреверс ублагала Пуаро побути в маєтку ще трохи. Їй, без сумніву, було страшно лишатися на самоті. Ми посідали у східній вітальні. Надворі завивав вітер, зловісно стукаючи в шибки. Двері в кімнату зарипіли й почали повільно відчинятися, потім захряснулися. За хвилину двері почали рипіти знову. Місіс Мелтреверс скрикнула і вчепилася в мою руку.

– Ці двері, вони якісь зачаровані! – сердито сказав Пуаро. Він встав і повернув ключа в замку. – Їх треба замкнути!

– Ні, не робіть цього, – видихнула місіс Мелтреверс. – Якщо вони відчиняться втретє…

І тут сталося щось неймовірне. Замкнуті двері повільно розчинилися. Мені не видно було, що відбувається в коридорі за дверима, але Пуаро й місіс Мелтреверс дивилися прямо туди. Із грудей жінки вихопився пронизливий крик, вона повернулася до Пуаро.

– Ви його бачили? Там, у коридорі?

Він спантеличено подивився на неї, а потім кивнув.

– Я бачила його! Мого чоловіка! Ви теж його помітили?

– Мадам, я нічого не бачив. Ви надто хвилюєтеся…

– Я дуже спокійна! О Боже…

Раптово все світло в домі погасло. У темряві пролунали три зловісні удари. Я почув, як застогнала місіс Мелтреверс.

А тоді… Побачив!

Чоловік, якого ми оглядали в ліжку нагорі, стояв просто перед нами, і обличчя його світилося слабким потойбічним світлом. На губах запеклася кров. Раптом права рука покійника піднялася, ніби кудись вказуючи, і з неї полинуло перламутрове сяйво. Промінь проминув мене і Пуаро й упав на місіс Мелтреверс. Я побачив її біле обличчя, спотворене жахом, а потім щось іще!

– Пуаро, це жахливо! – закричав я. – Подивіться на її руку, праву руку! Вона вся червона!

Погляд жінки впав на червону пляму на руці, і вона повільно осіла на підлогу.

– Кров! – пролунав її істеричний крик. – Так, це кров! Я вбила його. Я! Він показав мені як, і я натисла на гачок. Врятуйте мене від нього, врятуйте! Він повернувся!

Її голос зірвався.

– Світло! – різко сказав Пуаро.

Ніби за помахом чарівної палички, увімкнулося світло.

– От і все, – сказав Пуаро. – Ви чули, Гастінґсе? А ви, Еверетте? До речі, познайомтеся, це містер Еверетт, чудовий представник акторського цеху. Я зателефонував йому сьогодні вдень. Гарний грим, правда? Дуже схожий на мерця, і кишеньковий ліхтарик чудово довершив образ. На вашому місці, Гастінґсе, я не торкався б її руки. Ви можете забруднитися червоною фарбою. Коли погасло світло, я стис і підфарбував її долоню, як бачите. А тепер нам треба не запізнитися на потяг. Надворі на нас чекає інспектор Джепп. Погода препогана, але він мужньо простояв увесь цей час під будинком, стукаючи у вікна у відповідні моменти.

– Бачите, – пояснив Пуаро, коли ми йшли до вокзалу під вітром і дощем, – була в усій цій історії маленька невідповідність. Лікар вважав покійного містера Мелтреверса прихильником християнської науки, і хто як не місіс Мелтреверс змогла його в цьому переконати. А от нам вона сказала, що її чоловік дуже боявся за власне здоров’я. Ще одне. Чому вона так злякалася, коли побачила, що повернувся містер Блек? І останнє. Хоча заведено вважати, що вдова має сильно журитися за своїм померлим чоловіком, аж надто червоні очі змусили мене задуматися. Ви помітили ці очі, Гастінґсе? Ні? Я завжди вам кажу, ви нічогісінько не бачите!

– Словом, було два варіанти розвитку подій. Історія містера Блека допомогла містерові Мелтреверсу придумати спосіб самогубства – або інша слухачка, його дружина, придумала чудовий спосіб здійснити вбивство. Я схилявся до останнього варіанту. Щоб застрелити себе з гвинтівки, містер Мелтреверс мав натиснути на гачок пальцем ноги, я правильно розумію? Але якби його знайшли без одного черевика, нам би хтось про це сказав, бо дивну деталь неодмінно зауважили б. Отже, я пристав до версії про вбивство, а не самогубство, але моїй теорії бракувало доказів. Довелося, як бачите, сьогодні зіграти