Ксенія Євчук - Породжені хтивістю, Ксенія Євчук

Слова, написані на листку досі вражали мене. Тіло терлось об тканину джинсів.
Де ж я забула труси?
Дорога додому була без пригод.
Це дивина.
До мого 18-ти-річчя залишалось небагато. 
Але вік нічого не змінить.
Я досі не знайшла своє кохання. І взагалі. Кохання? Яке кохання, якщо я думаю про Даніра. Про покидька звичайно також. Можливо, про покидька я думаю більше, але мій викладач надто сексуальний, щоб виходити із моєї голови.

Ввечері Кейт все розповіла мені.
Ми розмовляли приблизно три години. Про все на світі.
Від початку до кінця я сиділа з роззявленим ротом, тому зараз щелепа затерпла. В голові я уявляла їх разом. Кейт Кадорна і Джеймс Нантейль. Якщо з'єднати їх в одне, то наш світ рознесе на частинки.
По розмові я зрозуміла, що Кейт ще з дитинста ненавидить його. Як і він її. Але ж боже, я закохана в троп "від ненависті до кохання". Кому, як не мені знати, що через якийсь час вони будуть трахатись до втрати пам'яті.
Якраз про трах. 
Я вирішила знову написати покидьку першою. І чим я тільки думаю?
Я: -Чи можна нарешті дізнатись, що тобі від мене потрібно?
Він миттєво переглянув.
Я: -Ти колись виходиш з нашої переписки?
Покидьок: -1-не можна. 
Покидьок: -2-тільки тоді, коли 1 на 1 із тобою.
Я: -Чому не можна? Я маю знати. 
Покидьок: -Не забивай свою голову дурницями.
Я: -Ти можливо не розумієш, але ти подібний на сталкера. Знаєш хто це?
Покидьок: -Все нормально. Моя мати колись також вийшла за сталкера. Це спадкове.
Покидьок: -Готуйся.
Я: -Фу, я ніколи не одружусь із тобою.
Покидьок: -Нагадаєш мені це через два роки, добре?
Я: -Ти думаєш, що я до того часу не вб'ю тебе?
Покидьок: -Ти закохаєшся в мене.
Я: -О так, моє улюблене. Ні.
Покидьок: -В тебе є два варіанти. 
Покидьок: -Перестати відгризатись, інакше я тебе трахну, або продовжувати огризатись, і в цьому випадку буде та ж сама ситуація, що й в першому. Що обереш?
Я: -Оберу заблокувати тебе "середній палець".
Покидьок: -Подивись в вікно.
Ні.
Я: -Сталкер повертається?
Покидьок: -О так, mon chaton, і в тебе дуже мало часу.
Я: -Що це означає?
Покидьок: -За 10 хв. ти маєш спуститись до мене. 
Покидьок: -Покатаємось.
Я: -На чому?
Покидьок: -Я чекав на це запитання. "емоджі з посмішкою".
Я: -"середній палець".
Покидьок: -В тебе в запасі залишилось 9 хв.
Покидьок: -Просто нагадую.

Моя воля, я б вбила його. Звичайно, після того, як він візьме мене. Але вбила б. Однозначно.
Я натягую на себе чорний топ, зручні штани і червоний жилет.
Підмальовую губи червоною помадою і спускаюсь сходами вниз.
Він чекає. 
Дверка машини з моєї сторони відчинена, тому я тихо сідаю і складаю руки на грудях.
Він нахиляється через мене і зачиняє двері.
Маска на його обличчі та сама. Видно тільки колір очей. До біса знайомий колір очей.
Я зиркаю на нього, коли він пише мені повідомлення:
Покидьок: -Як це можливо, що ти просто взяла і послухалась мене, а не викликала всі поліції цього штату, щоб мене посадили? Не боїшся?
Я відриваюсь від телефону і посміхаюсь йому.
-Чесно? Я просто надто крута, щоб боятись величезного хлопця в масці.
Він продовжує друкувати.
Покидьок: -Чи ти просто хочеш відчути моє величезне тіло на собі?
-Так, просто горю від бажання. Що ми збираємось робити?
Покидьок: -Я завезу тебе в ліс і виконаю твоє бажання.
-Це був сарказм, розумнику.
Покидьок: -Здається, ти не зрозуміла, що зі мною не варто жартувати.
Досить.
Я збираюсь відчинити двері і піти геть.
Замок клікає і машина заводиться.
Мене відкидає на спинку сидіння, коли машина зі швидкістю цунамі рушає.
-По-твоєму я казала, що збираюсь помирати?
Він мовчки дивиться вперед.
-Ти взагалі вмієш говорити? Боже. Ти німий?
Він натискає кнопку сенсору і нас приглушує гучна музика.
Він підкручує звук, щоб перестати чути мій голос.
Я дую губи і відвертаюсь до вікна.
Справді не розумію, чому я таки не викликала поліцію.
Або ж подзвонила татові.
Та будь-що, щоб не їхати з ним.
А, згадала. Я люблю пригоди.

Ми їхали приблизно хвилин десять.
Я послухала три нові пісні.
-В тебе дуже застарілий смак на музику, ти це знаєш? -сказала я, коли ми нарешті доїхали.
Він витягнув ключі і перевів на мене погляд.
Я посміхнулась.
-Невже під маскою сорока-річний генгстер?
Він нахиляється над телефоном.
Покидьок: -Дуже смішно.
Я регочу від його похмурості і він виходить з машини.
За секунду дверка з моєї сторони відчиняється і він відступає. Я піднімаюсь з сидіння і розглядаю навколишній простір.
Ми справді десь в лісі. Біля галявини.
-Ти вирішив вбити мене? 
Він не відповідає.
-Міг би попередити. Я б застереглась.
Він щось буркнув про себе і пішов вперед. Мені не залишилось нічого, як піти за ним.
Якийсь час ми мовчки йшли. Я старалась вспіти за його великими кроками.
Ми дійшли до темного маленького будинку.
Він засунув один ключ в двері.
Потім ще один.
Я подивилась, чи немає окрім нас тут ще когось.
Двері відчинились і він повернувся до мене.
-О, якщо ти думаєш, що я піду з незнайомцем в темне приміщення, то ти ідіот.
Я побачила, як його тіло напружилось.
Він підійшов до мене і стиснув мій зап'ясток.
-В мене справді немає вибору?
-Справді. Немає вибору.
Я шпортаюсь, коли він тягне мене.
Цей голос.
Або мої мізки перестали варити, або це Данір.
І я не знаю, що з цього гірше.
Він тягне мене досередини.
Двері за нами зачиняються і ми спускаємось сходами вниз.
-Можна спитати, ти часом не мій викладач?
Він стискає мій зап'ясток сильніше.
Ще декілька сходинок і я чую музику. Чим дальше ми йдемо, тим гучніша музика.
І голоси.
Де ми?
-Значить мене не одну збираються вбивати? Чудово.
-Заткнись.
Голос грубіший. Можливо мені все ж здалось. Але очі. Це ж очі Даніра. 
Я шпортаюсь об сходинку і покидьок ловить мене.
Його м'язисті руки обхоплють мене за талію.
-Скажи, ти збоченець? Ми будемо грати в Бдсм ігри?
Він тисне моє тіло і піднімає мене. Закидує на плече і несе вниз.
Я кричу від шоку і штовхаю його в спину.
-Ти хочеш, щоб ми впали?
-Добре, що ти вже не німий, але я хочу, щоб ти відпустив мене!
Він не відпускає.
Я бачу останню сходинку і двері.
Великі темні двері. А зсередини лунає гучна музика. Він штовхає двері і несе мене стіною кудись. Куди? Та хрін його знає.
Я для нього мішок?
Ми заходимо в якийсь коридор з десятками різних дверей.
Темні кольори гарно віддають всю атмосферу.
Він зупиняється біля якихось дверей і відчиняє їх.
Тяжкі кроки і я падаю на диван.
Я зосереджую свій погляд на ньому. Він зачиняє двері на замок і я хмурюсь.
Коли я відкриваю рот, щоб заговорити, він знімає маску зі свого обличчя. Від подиву я втискаюсь в диван.
Я не прогадалась. Це Данір.
Це, Боже, Данір. Мій викладач. Свята діва Марія. Врятуй мене. Будь ласка.
Він повільно крокує до мене і я слідкую за кожним його кроком.
-Ти до біса багато говориш. Я збираюсь заткнути твій рот.
Я ковтаю.
-Як? -мій голос звучить дуже тихо.
Він зупиняється і дістає з кишені льодяник.
Я згинаю брову, коли він кидає його в мою сторону.
-Ось цим. В нас з тобою зараз буде довга розмова.