Артур Хейлі - Аеропорт, Артур Хейлі

— Здається, я знову влаштував промову. Вибач.

— Можливо, тобі потрібна практика. — Вона зміряла його зацікавленим поглядом. — Ти вже давно не виступав.

— Я більше не президент Ради операторів аеропортів. Уже не їжджу так часто до Вашинґтона чи деінде. — Та він більше не виступав з промовами й не з’являвся на публіці з іншої причини. Мел підозрював, що Таня це знає.

Цікаво те, що саме одна з Мелових промов звела їх разом. Під час однієї зі спільних зустрічей, які проводили авіакомпанії, він говорив про наближення вдосконалень у сфері авіації та повільний розвиток наземної організації, порівняно з досягненнями в повітрі. Мел використав цю нагоду для формальної репетиції промови, яку намірявся виголосити під час національного форуму, що мав відбутися десь через тиждень. Таня була серед контингенту «Транс Америки» й наступного дня надіслала йому одну зі своїх нижньорегістрових цидулок:

мр. б

прмва чудова, м всі, приземні раби, втаємо вас за т щ визнали як посадовці аеропорту заснули за своїми графіками, хтсь мусив ц сказати. хочте пораду? було б жвавіше якби менше пр факти, більше пр людей… коли пасажир у череві (літака чи кита, пам’ятаєте йону?) то думає тільки про себе, про систему не дуже, закладаюся орвілл/вілбер так само почувалися як тільки віді­рвалися, прайтвильно?30

тл

Окрім задоволення, цидулка викликала у нього певні роздуми. Це правда, усвідомив Мел — він справді зосереджувався на фактах та системі, виключаючи людей як окремих особистостей. Він виправив свої нотатки, змінюючи акценти за порадою Тані. Результатом стала найуспішніша презентація, яку він будь-коли проводив. Вона викликала овації та спричинила широке міжнародне обговорення. Опісля Мел зателефонував Тані, щоб подякувати. Відтоді вони й почали зустрічатися.

Думка про перше повідомлення від Тані нагадала йому цидулку, яку вона надіслала йому цього вечора.

— Дякую за пораду щодо звіту Комітету авіакомпаній з питань снігоборотьби, хоча мені цікаво, як ти його побачила раніше, ніж я.

— Нічого неймовірного. Надіслали в офіс «Транс Америки». Я бачила, як наш командир Демерест перевіряв його, заливаючись сміхом.

— Тобі Вернон показав?

— Ні, але він його розповсюдив, а я майстерно вмію чита­ти догори дриґом. І я тільки-но згадала, що ти не відповів на моє запитання: чому твій шваґер тебе недолюблює?

Мел скорчив гримасу.

— Думаю, він у курсі, що я сам не в захваті від нього.

— Якщо хочеш, — сказала Таня, — то зараз можеш йому про це повідомити. Онде ця велика людина власною персоною. — Вона кивнула в бік каси, й Мел повернув голову.

Командир Вернон Демерест з компанії «Транс Аме­рика» саме перераховував решту. Висока, широкоплеча постать нависала понад іншими відвідувачами. Він був одягнутий неофіційно, в піджак із шотландського твіду й бездоганно випрасувані слакси, що не заважало йому випромінювати владність. («Наче генерал у цивільному», — подумав Мел.) Виразні аристократичні риси Демереста аж пашіли серйозністю, поки він звертався до іншого командира «Транс Америки» — одягненого в уніформу, — який стояв поруч. Скидалося на те, що Демерест дає вказівки; його співрозмовник кивав. Командир Демерест поверхово скинув поглядом на кав’ярню та, забачивши Мела з Танею, різко, прохолодно кивнув. Тоді глянув на годинник, попрощався з іншим командиром і вийшов геть.

— Мабуть, поспішає, — сказала Таня. — Куди б він не йшов, то ненадовго. У командира Д. сьогодні Рейс Два до Рима.

Мел усміхнувся.

— «Золота каравела»?

— Саме так. А ви, сер, як я бачу, читаєте нашу рекламу.

— Цього важко уникнути. — Мел знав, як і мільйони інших людей, яким подобалися чотириколірні розгортки в «Лайф», «Лук», «Пост» та інших загальноамериканських журналах, що Рейс Два «Транс Америки» — «Золо­та каравела» — це візитівка компанії, найпрестижніший її рейс. Також знав, що його пілотують тільки найдосвідченіші командири екіпажів.

— Здається, всі погоджуються з тим, — заговорив Мел, — що Вернон — це на сьогодні один із кращих пілотів.

— О, так, безперечно. На сьогодні та з таким рівнем пихи. — Таня завагалася, а тоді продовжила втаємниченим тоном: — Якщо маєш настрій попліткувати, то ти не єдиний, кому плювати на твого шваґра. Я чула, як один з наших механіків нещодавно бідкався, що літаки більше не мають гвинтів, адже він завжди сподівався, що командира Демереста колись перемеле.

Мел різко відказав:

— Досить жорстока ідея.

— Так. Особисто я згодна з ідеєю, яку, кажуть, висловив містер Янґквіст, наш президент. Наскільки я розумію, він дає такі інструкції щодо командира Демереста: «Не чіпайте мене з цим нахабним мудаком, тільки садіть на його рейси».

Мел реготнув. Знаючи їх обох, він був певен, що це зауваження правдиве. Не можна дозволяти собі обговорювати Вернона Демереста, розумів він, але повідомлення про негативний звіт щодо снігу та прикрий ефект, який той звіт спричинить, трохи його роздратувало. Він ліниво замислився, куди це прямує його шваґер і чи не стосується це однієї з його амурних пригод, яких — як він чував — у Демереста багатенько. Зиркнувши в центральний вестибюль, Мел побачив, що командира Демереста вже проковтнув натовп.

Таня навпроти нього розправила спідницю плавним ­жестом, який Мел помічав уже раніше і який йому так подобався. То була жіноча звичка й нагадування, що зовсім небагато жінок настільки гарні в уніформі, яка, здава­лося, мусила б мати ефект асексуалізації, хоча з Танею все було навпаки.