Артур Хейлі - Аеропорт, Артур Хейлі

Мел знав, що деякі авіакомпанії дозволяють старшим агентам з обслуговування пасажирів не носити уніформи, але «Транс Америка» любила авторитет, диктований синьо-­золотим вбранням. Два золоті кільця, облямовані білим, на рукавах Тані демонстрували її посаду та старшинство.

Ніби вловлюючи його думки, вона озвалася:

— Скоро я, можливо, не носитиму уніформи.

— Чому?

— Нашого керівника транспортного управління округу (ТУО) переводять до Нью-Йорка. Заступник посяде його місце, і я подала заяву на місце заступника.

Мел глянув на неї з сумішшю захвату й зацікавленості.

— Вірю, ти її матимеш. Та й це для тебе далеко не межа.

Вона звела брови.

— Думаєш, я годжуся у віцепрезидентки?

— Думаю, що так. Так, якщо ти сама цього хочеш. Бути керівницею, все таке.

Таня м’яко промовила:

— Сама не впевнена, чи це те, чого я хочу.

Офіціантка принесла замовлення. Коли вони знову опинилися самі, Таня продовжила:

— У таких дівчат-трудівниць, як ми, вибір не надто широкий. Якщо не хочеш залишатися на теперішній посаді аж до пенсії — а більшість із нас не хоче, — єдиний ­вихід — угору.

— А як щодо шлюбу?

Вона взяла шматочок грінки з корицею.

— Нічого не маю проти. Але одного разу у мене не склалося, й таке може повторитись. Крім того, небагато охочих — достойних принаймні — одружитися із розлученою жінкою з дитиною.

— Ну, можливі й інші варіанти.

— А ще можу виграти в «Ірландському тоталізаторі»31. Виходячи з власного досвіду, Меле, милий, можу сказати, що чоловіки полюбляють, коли їхні жінки нічим не обтяжені. Спитай мого колишнього. Якщо знайдеш, звісно; мені це так і не вдалося.

— Він покинув тебе після народження дитини?

— Боже збав, ні! Тоді Рой би перетерпів цілих пів року відповідальності. Здається, то був четвер, коли я зізналася, що вагітна; не могла приховувати ще довше. У п’ятницю, коли повернулася з роботи, його одягу вже не було. Як і самого Роя.

— Відтоді ти з ним не бачилась?

Таня похитала головою.

— Врешті-решт так було легше розлучитися — він мене просто покинув; жодних ускладнень, на кшталт іншої жінки. Проте буду чесною: Рой не такий уже й поганий. Він не спустошив нашого спільного рахунку в банку, хоча й міг. Мушу визнати, інколи я загадувалася, чи то через простосердність, чи він просто забув. Зрештою ті вісім­десят доларів дісталися мені.

Мел сказав:

— Ти ніколи раніше цього не згадувала.

— А варто було?

— Можливо, я тобі поспівчував би.

Вона похитала головою.

— Якби ти мене краще розумів, то знав би, що я тобі зараз це розповідаю не тому, що потребую співчуття. Усе скінчилося добре. — Таня всміхнулась. — Я, можливо, стану віцепрезиденткою авіакомпанії. Ти щойно сам сказав.

Жінка за столиком неподалік голосно вигукнула:

— Йсусе! Ти глянь на годинник!

Мел інстинктивно підкорився. Минуло сорок п’ять хвилин, відколи він покинув Денні Ферроу за ПКС. Підводячись з-за столика, він сказав Тані:

— Ще не йди. Мушу зробити дзвінок.

На касі був телефон, тож Мел набрав одну із закритих ліній ПКС.

Голос Денні Ферроу повідомив:

— Зачекай, — а тоді, через кілька секунд, повернувся на лінію. — Я саме збирався тобі зателефонувати, — сказав він. — Щойно дістав звіт стосовно того «Боїнга-707» «Аерео-Мехікан», який застряг.

— Кажи.

— Ти ж у курсі, що «Мехікан» попросили допомоги у «ТВЕ»?

— Так.

— Ну, у них є вантажівки, крани, ще бозна-що вони на­гнали. Злітно-посадкова смуга та руліжна доріжка повніс­тю заблоковані, але вони досі не посунули той сраний літак. За останніми новинами, «ТВЕ» послали по Джо Патроні.

Мел визнав:

— Радий це чути, хоча краще б вони спохопилися раніше.

Джо Патроні — начальник служби технічного обслуговування аеропорту від «ТВЕ» — мав вроджене вміння залагоджувати проблеми. То був простакуватий, енергійний персонаж, а також близький друзяка Мела.

— Очевидно, вони намагалися одразу викликати Патроні, — сказав Денні. — Та він був удома, тож люди не могли з ним зв’язатися звідси. Здається, пошкоджено бага­то телефонних ліній.

— Проте зараз він у курсі справи. Ти впевнений?

— «ТВЕ» впевнені. Кажуть, він уже в дорозі.

Мел порахував подумки. Знав, що Джо Патроні живе в Ґлен Еллін32, десь за двадцять п’ять миль33 від аеропорту, та навіть за ідеальних погодних умов Джо доїжджав звідти за сорок хвилин. Сьогодні, враховуючи занесені снігом шляхи й повільний транспортний рух, можна буде вважати за щастя, якщо дорога начальника служби технічного обслуговування авіакомпанії забере вдвічі більше часу.