Джоан Роулінг - Кар'єра лиходія, Джоан Роулінг

Страйк приїхав роздратований.

— Ми втратили Радфорда,— повідомив він, кидаючи наплічник поруч з високим столиком під вікном, за яким сиділа Робін.— Щойно мені подзвонив.

— Hi!

— Так. Він гадає, що ти тепер досить відома, тому в його офісі тобі не місце.

Новини про відрізану ногу потрапили в пресу о шостій ранку. Вордл дотримав слова і заздалегідь попередив Страйка. Детектив устиг піти з квартири на горищі ще раніше, маючи в наплічнику одяг на кілька днів. Він знав, що преса невдовзі почне чатувати на нього під офісом — уже не вперше.

— І,— додав Страйк, повертаючись до Робін з пінтою пива і всідаючись на високий дзиглик,— Хан теж з нами порвав. Піде в агенцію, куди не надсилають частини тіла.

— Бляха,— вилаялася Робін, а тоді спитала: — Чого це ти шкіришся?

— Та просто.

Страйк не хотів казати, що любить, коли вона лається; тоді ставав помітнішим прихований йоркширський акцент.

— Це була така хороша робота! — сказала Робін.

Страйк погодився, не зводячи очей з «М’ятного носорога».

— Що там Платина? Лінор не дзвонила?

Оскільки Лінор щойно дзвонила, Робін розповіла Страйку, що новин, як завжди, немає. Платина була популярна і вже тричі виконувала приватний танець; щоразу все відбувалося повністю за стандартами закладу, без рук.

— Читала новини? — спитав Страйк, указуючи на покинуту за сусіднім столиком газету «Міррор».

— В інтернеті,— відповіла Робін.

— Сподіваюся, з цього буде користь,— сказав Страйк.— Десь же мають помітити, що ноги бракує.

— Ха-ха,— відповіла Робін.

— Досі не до речі?

— Так,— холодно озвалася Робін.

— Я вчора трохи пошукав інформацію,— сказав Страйк.— Можливо, Брокбенк був у Манчестері в 2006 році.

— Як ти знаєш, що це саме той Брокбенк?

— Знати неможливо, але вік збігається, і ще той самий ініціал від другого імені...

— Ти пам’ятаєш ініціал?

— Так,— кивнув Страйк.— Але не схоже, щоб він і досі там жив. Така сама історія з Лейнгом. Я досить певний у тому, де він жив у Корбі в 2008 році, але він з’їхав... А давно,— вдивився в протилежний бік вулиці Страйк,— отой хлоп у камуфляжній куртці й окулярах там сидить?

— Зо півгодини.

Наскільки бачив Страйк, чоловік у камуфляжі теж дивився на нього крізь два вікна через вулицю. Широкі плечі, довгі ноги; занадто кремезний для свого сріблястого стільчика. Через миготіння машин і людей Страйк не міг розвитися як слід, але здавалося, що на обличчі в чоловіка густа щетина.

— Що там, усередині? — спитала Робін, вказуючи на подвійні двері «М’ятного носорога» під важким металевим дашком.

— У стрип-клубі? — здивувався Страйк.

— Ні, в японському ресторані,— саркастично відповіла Робін.— Звісно, що в стрип-клубі.

— Та нормально...— Страйк не дуже зрозумів, що саме вона хоче дізнатися.

— Який там інтер’єр?

— Усе в золоті. Дзеркала. Притлумлене світло...— Робін питально дивилася на нього, і Страйк провадив: — Посередині — пілон для танців.

— На коліна не сідають?

— Для контактних танців є окремі кабінки.

— А як дівчата вбрані?

— Ну, не знаю... одягу на них небагато...

Задзвонив мобільний: Елін.

Робін відвернулася, крутячи в руках окуляри до читання, які насправді містили приховану камеру, що нею вона фіксувала переміщення Платини. Коли Страйк тільки вручив їй цей пристрій, вона була в захваті, але нині трем новизни вже зник. Робін пила томатний сік і визирала у вікно, стараючись не слухати, про що говорять Страйк і Елін. Він завжди розмовляв зі своєю подружкою в дуже діловому тоні, але взагалі було годі уявити, щоб Страйк з кимсь любенько туркотів. Метью у доброму гуморі казав на Робін і «Робсі», і «Розі-Позі», але нині він рідко бував у гуморі.

— ...в Ніка й Ільзи,— казав Страйк.— Так. Ні, я не проти... так... гаразд... ти теж.

Він поклав слухавку.

— Ти у них поживеш? — спитала Робін.— У Ніка й Ільзи?

То були найдавніші Страйкові друзі. Робін познайомилася з ними, коли ті заходили до офісу, й обох вподобала.

— Так, сказали, що я можу жити в них скільки завгодно.

— А чому не в Елін? — спитала Робін, очікуючи на відмову про це розмовляти, бо Страйк, як вона чудово знала, чітко розмежовував особисте життя і роботу.

— Не вийде,— просто відповів він, ніби не роздратувавшись, що вона таке питає, але не показуючи бажання розвивати тему.— Мало не забув,— додав Страйк, глянувши на вікна японського ресторану через дорогу. Столик, за яким сидів чоловік у камуфляжі й окулярах, тепер був порожній.— Купив тобі оце.

То була кишенькова сирена.

— У мене вже є,— відповіла Робін, дістаючи свою з кишені плаща.

— Так, але ця краща,— відповів Страйк, показуючи опис пристрою.— Треба сирену з гучністю принаймні 120 децибел, а ще вона порскає червоною фарбою, яку не змити.

— У моєї 140 децибел.

— Я все одно гадаю, що ця краща.

— Це у всіх чоловіків так — гадають, що будь-яка техніка, яку обрали вони, краща, ніж обрана мною?

Страйк засміявся і допив пиво.

— Ну, бувай.

— Ти куди?

— На зустріч зі Шпеником.

Робін не чула цього імені раніше.

— Це тип, який іноді дає мені інформацію, яку я міняю на потрібні відомості в поліції,— пояснив Страйк.— Він мені розповів, хто підрізав поліційного інформатора, пам’ятаєш? І ще рекомендував мене тому бандиту.

— А,— кивнула Робін,— цей. Ти не казав, як його звати.

— Шпеник — мій найкращий шанс дізнатися, де тепер Віттакер,— провадив Страйк.— А ще він може знати щось про Маллі. То все одна компанія...— Він знову кинув погляд на ресторан через дорогу.— Пильнуй, якщо побачиш того типа в камуфляжі.

— Ти щось зовсім знервований.

— Будеш тут знервованим, Робін,— відповів Страйк, дістаючи цигарки, щоб устигнути покурити дорогою на метро.— Нам, чорт забирай, ногу поштою надіслали.