Наталка Шевцова - Відбір на виживання, або Таємниця 12 Нареченої, Наталка Шевцова

Агнета ж між тим продовжувала плескати віями, посміхатися і... дивитися у всі очі на, як вона підозрювала, агента таємної канцелярії. Дедалі знаходячи його усе більш і більш милим. І таким вона його нарешті знайшла милим, що не стрималася і поцікавилася:

– А ви випадково не лорд?

За п’ять років служби Турін наслухався від підозрюваних, що бажали відвести розмову у більш безпечнішу для них площину, самих різних запитань. І про що тільки в нього не питали. Тим не менш, Агнета Віртаненська була першою із підозрюваних хто спитав в нього, лорд він чи ні. Більш того, подібне запитання він взагалі чув вперше у житті.

«Цікаво чому це? – щиро спантеличив він раптом. – Тому що ніхто й ніколи не сумнівався, що я – лорд чи навпаки?»

І так ця думка Туріна зацікавила, що він узяв і повів себе, на його власну думку, дуже непрофесійно: як якийсь стажер повівся на хитрість підозрюваної.

– А ви як думаєте? Лорд я чи не лорд? – почув він раптом свій голос.

І якби тільки це. Але він ще й затамував подих, чекаючи на відповідь.

Почувши зустрічне питання, красуня густо почервоніла і заморгала ще частіше.

– Яа-аак я-ааа ду-уума-ааю? – розтягуючи слова, перепитала вона з придихом.

– Угу, – підтвердив Турін. І для більшої ясності додав, уточнюючи: – Ви, леді Агнетта.

Агнетта Віртаненська на це сором’язливо посміхнулася й задумалась, автоматично постукуючи при цьому тоненьким пальчиком по пухким губкам.

Турин же чекав на відповідь.

Ну й поки чекав, очі його самі по собі стежили за тоненьким, витонченим пальчиком й пухкими червоними губками, по яких він постукував. Звичайно ж, що стежили його очі за губками й пальчиком виключно з метою – не прогаяти момент, коли красуня винесе нарешті вердикт.

І не те, щоб Турін аж занадто захопився любуванням, цебто очікуванням, але так вже сталося, що появу шефа у вітальні і з яким саме питанням той до нього звернувся Турін пропустив. Начисто.

– Лорде Ярвінен, чи можуть вже леді покинути вітальню, щоб встигнути переодягнутися до балу? – одночасно вкрадливо-тихий й єхидно-єлейний голос начальства, що пролунав над вухом Туріна, подіяв на нього десь так само, як би його уперіщили тупим, важким предметом по голові, тобто, запаморочливо-дезорієнтуючи.

– Ваша Ясновельможність?.. – спантеличено дивлячись на начальство, пробурмотів Турін

– Це ж треба впізнав? – єхидно посміхнувся Ілберт. – Ну так що агенте? Ви даєте своє добро чи ні?

– Я-ааа?.. – сконфужено запитав Турін.

– Так, саме ви, лорде Ярвінен, – м’яко підтвердив шеф і поблажливо-іронічно продовжив: – Нас усіх цікавить саме ваша думка. Отже, ви дозволяєте леді залишити цю кімнату чи ні?

– Так-так, звичайно ж. Звичайно ж вони можуть покинути кімнату, – енергійно закивав головою менталіст.

Отримавши дозвіл, втомлені мало того, що довгим, так ще й безглуздим сидінням красуні відразу ж піднялися зі своїх місць і поспішили на вихід.

– Панове, – звернувся головний дізнавач до гвардійців. – Сподіваюся, мені не потрібно вам нагадувати, що ви відповідаєте за кожну з цих леді головою.

Гвардійці закивали, мовляв, ні, не треба. Леді закивали, мовляв, дуже вдячні за турботу. Після чого, розпрощавшись із дізнавачем реверансами різного ступеня витонченості, залишили вітальню.

Як тільки за останньою з дівчат зачинилися двері, головний дізнавач приречено зітхнув й втомлено поцікавився:

– Отже, що тут у вас сталося?

І хоча він поставив питання так, нібито ні до кого безпосередньо не звертався, і навіть дивився при цьому у вікно. Однак Турін знав: відповідь чекають саме від нього. І його колеги, судячи з їхнього дружнього мовчання, теж це знали.

Турин зітхнув, відкашлявся і почав із самого початку, сподіваючись, що розкладені по поличках й озвучені вголос події та факти допоможуть йому і самому зрозуміти, що ж саме тут сталося.

Надії, однак, як це часто з ними трапляється, не справдилися. І Турін був змушений визнати, що на те щоб визначити джерело й зрозуміти природу кошмару, що приснився дівчатам, йому не вистачило досвіду, таланту та знань. Отже, з цієї причини в нього лише тільки одні припущення та підозри й жодних доказів…

– Кажеш хитра та досвідчена у чарах і тому підозріла… – насмішкувато дивлячись на підлеглого, підкреслено скептично уточнив Ілберт Смартіс. Після чого, глузливо блиснувши очима, поцікавився: – А може, справа у тому, що тебе так вразила краса дівчини, що ти був просто не в силах відвести від неї очей?

Турін аж задихнувся від такого припущення.

– Ваша Світлість, я… Та я… Та я просто чекав на відповідь і тому на неї дивився! Придумаєте теж! Самі посудить, куди ще мені було дивитися, як не на неї? – гаряче й переконано запевнив він шефа, напружено спостерігаючи за тим, як той оминає його по колу. – Шефе, ви чого? – напружено запитав він, помітивши не просто зацікавлений, а задумливо-вивчаючий погляд начальства, який до того ж світився лукавством. І ще в погляді начальства було схвалення, яке одразу ж й було озвучено: – А ти в нас нічого такий, гарний парубок…

– Дякую, – оторопіло буркнув Турін, відчувши, як у грудях кольнуло від поганого передчуття.

– І крім того, також молодий, багатий та вельможний! – з батьківською гордістю у голосі, додало начальство. – Інакше кажучи, усі умови дотримані. Тобто Високому лорду доведеться тобі поступитися!

– Поступитися чим? – мужньо уточнив Турін, хоча і знав, що відповідь йому дуже й душе не сподобається.

– Ні чим, а ким! Агнеттою Віртаненською! Він повинен буду віддати тобі її за наречену! – ощасливило відповіддю начальство й узяло паузу, щоб помилуватися на витягнуте обличчя та округлі очі підлеглого.

Перед очима якого, начебто йому і без цього було мало проблем, раптом з’явилися пухкі, червоні губки і витончений пальчик, що по них постукував.

Як результат, Турін густо й рясно почервонів.