Ерін Кас - Невгамовні серця, Ерін Кас

Розділ 7

Зранку, третього грудня, Андрій привіз мене до Кіра додому, а сам поїхав у якихось своїх невідкладних справах.
Так, непогано живе братик, але щоб так жити потрібно працювати й вдень і вночі. Не знаю, чи варте воно того.

З собою у мене були дитячі фотографії Кіра, гірлянди з різними написами й багато інших прикрас. Виявилося, що не так легко все це розвісити одній, немає кому хоча б притримати, поки я вилізу на стілець. Пів дня возилася з прикрашанням та чекала Андрія. Він зателефонував коли заїхав за котиком, радився який кошик обрати й корм.Через те, що в мене ніколи не було домашньої тваринки та й в Андрія також, обирали все навмання.

Потім ще декілька разів довелося збігати в торговий центр докупити кульки та деякі прикраси. Загалом, я дуже гарно постаралася й прикрасила прихожу не гірше ніж професіонали, які беруть за це гроші. Андрій приїхав ближче до вечора, коли я повністю видихалася після багаточасового скакання по квартирі.

— Привіт, — заглянув у вітальню.

— Привіт, міг би й допомогти, — буркнула.

— Я працював, в мене крім твоїх витівок ще й справжня робота є, — відповів в моїй же манері.

— Тобто те, що я майже цілий день прикрашала кімнату й готувалася вітати іменинника від нас двох, це витівки?

— Давай не будемо сваритися, я страшенно втомився, — опустився на диван.

— Де кіт?

— У прихожій.

Я поспішила подивитися на подарунок, зняла кришку й заглянула всередину кошика.

— Який ти милий! – радісно вигукнула.

— Я? – почула з вітальні.

— Ні, котик.

Я взяла на руки пухнасте диво й поспішила з ним до вітальні.

— Посади його, у кота стрес.

— Ще б його не було. Бідному пухнастику довелося терпіти тебе всю дорогу.

— Машо, як я втомився від твоїх підколів, — зітхнув чоловік.

— Я всього лише захищаюся, — знизала плечима. – Пішли, маленький, я тебе нагодую.

Їсти корм кошеня не схотіло, лише попило водички, а потім так і заснуло на моїх руках. Подивившись на беззахисну тваринку я вже не була такою впевненою, що варто було все це вигадувати. Стало шкода пухнастика і я почала готувати промову, щоб вмовити батьків забрати його собі.

Поки я возилася з котиком, Андрій зробив каву і приніс мені у вітальню. От чому він з одного боку турботливий, а з іншого, як звір, гарчить на мене? Хоча я теж хороша. Як не стараюся, не можу промовчати й не змагатися з ним у дотепності.

— Кір приїхав, — повідомив, дивлячись у вікно.

Я миттю схопила пухнастика й посадила у кошик, вимкнула світло й потягла Андрія на кухню. Затамувала подих, коли чоловік став позаду мене й обійняв за талію. 

— Це необов'язково робити, — шикнула на нього.

— Як же я тебе побачу, якщо ти світло вимкнула, — прошепотів на вухо, від чого по тілу побігли мурашки.

Мій радісний крик не сподобався імениннику. По обличчю було зрозуміло, що з подарунком ми «вгадали». Ось вам за ту нещасну мишу!

Він кричав на всю квартиру, пообіцяв перевірити як я приберу все те, що розвішувала протягом дня.
Інколи я сама не розумію себе й не можу знайти спільну мову зі своїм характером, таке відчуття, що він живе окремо.

Кирило пішов, голосно грюкнувши дверима. Та прибирання, що чекає на мене завтра, не найгірше покарання. Я залишилася сам на сам зі злим, як чортяка, Андрієм. Мені здавалося, весь будинок вибухне від його гніву.

— Задоволена? – просичав над вухом.

— Звідки я могла знати, що йому не сподобається?

-— Не кажи, що ти не знала. Машо, ти його сестра. Ось чому ти так наполягала на тваринці, хотіла посміятися.

— Нічого подібного!

— Смішно тобі тепер?

— Уяви собі, так само, як тоді, коли ти подарував мені бідолашну мишу.

— Що? Тисячу років пройшло, а ти все згадуєш той дурний випадок?

— Не тисячу, а всього чотири. Тобі ж тоді було весело?Аякже! Посміявся з мене, принизив й забув.

— Ти можеш хоч колись помовчати? Чому ти постійно огризаєшся? Ти ж дівчина, а поводишся, як незрозуміло хто.

— Що? Та ти просто дурень! – я замахнулася, щоб заліпити йому ляпаса та чоловік спритно перехопив мою руку й закрив рота долонею.

На емоціях людина здатна багато на що, тому я, недовго думаючи, добряче вкусила його за долоню. Чоловік завив від болю, я рвонула на вихід, швидко взулася й вискочила з квартири. Те, що я без верхнього одягу, згадала вже надворі, коли мороз пробрався під тоненький светр. Байдуже! Краще захворію, ніж повернуся до нього.Тільки що робити далі? В задній кишені джинсів намацала двадцять гривень й полегшено видихнула. От і добре. Піду на маршрутку, грошей на проїзд вистачить, а завтра, коли приїду прибирати, заберу свої речі.

Тільки-но я рушила в бік зупинки з під’їзду вискочив демон. Він швидко попрямував до мене, з кожною секундою скорочуючи відстань між нами. Зараз він не був схожий на того Андрія, який цілував мене так пристрасно. А от на дракона, що випускає з ніздрів вогонь — на сто відсотків. Я аж злякалася, коли він підлетів до мене на всіх парах, важко дихаючи.

— Я думав, що ти колись подорослішаєш, але помилявся, — він боляче схопив мене за руку й не кажучи більше жодного слова потягнув до під’їзду. Я мовчала, зараз мені було соромно за мою нестриманість.

Він відчинив квартиру, накинув мені на плечі пуховик та подав мої речі. Потім одягнувся сам й збирався вже виходити.

— А кошеня? – пискнула я.

— Воно спить, я налив йому води й насипав їсти.

Мовчки ми спустилися надвір й так само мовчки сіли в автівку. Чоловік завів двигун та виїхав з двору.

— Куди ми їдемо? – запитала, помітивши, що він звернув в інший бік від дому.

— В ресторан.

- Здається святкування не буде. Краще додому.

— Ні, ми зробимо так, як планували. Ти ж так старалася, — відповів з іронією в голосі.

— Я не хочу їсти.

— Зате я хочу. Цілий день нічого не їв.

В ресторані він замовив повноцінну вечерю, а я тільки салат, та й то просто копирсалася виделкою в ньому. Їсти не хотілося.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍