Абір Мукерджі - Необхідне зло, Абір Мукерджі

Незабаром по всьому готелю повзали офіцери з поліції Говраха в хакі. Вони накрили труп убивці та підготували його для перевозки до моргу шпиталю Медичного коледжу, де його, імовірно, покладуть поряд із тілом людини, яку він убив двадцять чотири години тому, і це вкотре доводить, що у всесвіті таки існує почуття гумору.

Ми з Не Здавайся повернулися до номера злочинця і шукали хоч що-небудь, що дозволило б установити його особу. Трохи згодом команда офіцерів проведе у кімнаті детальний обшук, а наразі ми вдвох перебирали ті нечисленні речі, які належали убивці. Кімната мала спартанський вигляд, шафа зачинена, ліжко заправлене. Якби не спалений папір у кошику для сміття і двері, що нагадували скибку дірчастого швейцарського сиру, ніхто б не сказав, що тут хтось проживав.

Не Здавайся відчинив шафу. В одному кутку лежав маленький пакунок шафранового кольору, прив’язаний до бамбукової палиці. Не Здавайся переклав його на вузеньке одинарне ліжко. Розв’язав вузол, розгорнув тканину і витягнув те, що там було.

Нижня білизна, жилет, трохи бетелю, маленька кулька, схоже, опійної смоли, і тоненький буклет якоюсь східною мовою. Чоловік явно не любив подорожувати з важкими валізами. Я перегорнув тоненькі сторінки й передав його Не Здавайся.

— Що скажете?

Сержант став уважно його роздивлятись, а я скористався ситуацією і привласнив опій.

— Я не експерт,— нарешті сказав він,— та, схоже, написано на санскриті. Можливо, якийсь релігійний трактат.

— Он як? — підняв я брови, забираючи у нього книжечку.— Ви ж брахман. Хіба не можете прочитати?

— Священик із мене не дуже вдатний,— відповів він.— Тому й пішов у поліцію.

Я підійшов до обпаленого кошика, підняв із підлоги й поставив на стіл. Одним пальцем перебрав те, що лишилося від стосика паперу. Зосталася нам від нього купка попелу.

— Що б він там не спалив, він добре постарався,— міркував я.— Знищив геть усе.

— Може, не все...— сказав Не Здавайся.

Він стояв навколішках під столом. Виліз, тримаючи щось у руках, і поклав це на столі. Клаптик паперу, схоже, відірваний від газетного аркуша. Він міг пролежати тут кілька днів, а міг упасти на підлогу саме перед тим, як убивця жбурнув у кошик усі інші папери. Я взяв папірець і ретельно його роздивився. З одного боку він був забруднений якимось жиром. Шрифт був азійський, але не такий, як у буклеті, і хоч я й не експерт з індійських мов, то явно була не бенгальська: їй бракувало гострих кутів і прямих ліній, притаманних бенгальським літерам. І не хінді. Літери кругленькі, із хвостиками та закарлюками. Я перевернув: знову щось написано над світлиною. Важко сказати, що на ній було, адже папірець — то лише клаптик, відірваний кутик аркуша. Та поміж іноземних слів було дещо, знайоме і мені,— англійські літери NGER 99К. Мені вони нічого не говорили. Хай би там що не було перед ними, воно було відірване і загинуло в полум’ї у кошику.

— Може, із цим ви краще впораєтеся, преподобний? — передав я папірець Не Здавайся.

Він подивився й похитав головою.

— Схоже на якусь південну індійську мову, сер.

— А на зворотному боці?

— Щось знайоме, сер. Не можу пригадати що.

— Ви дуже допомогли, сержанте,— зауважив я.— Є якісь думки щодо жирних плям?

Від старанності брови зійшлися в нього на переніссі.

— Сажа?

— Понюхайте.

Він підніс папірець до носа.

— Якесь мастило. Схоже на те, яким і ми змащуємо револьвери. Ваш тут, сер?

Я витяг пістолет із кишені й передав йому. Він відкрив комірку і принюхався, кивнув.

— Можливо, цим витирали револьвера.

— Цим не витирали,— виправив я.— Загортали в нього.

— Що?

— Ставлю на те, що в папір, від якого відірвали цей клаптик, було загорнуто револьвер.

— Навіщо святій людині загортати зброю в газету? — запитав Не Здавайся.— Невже таким чином намагався захистити свій одяг?

— Голова і тіло цього чоловіка вкриті попелом. Щось мені не здається, що він був занадто вибагливим щодо стану свого спіднього.

Зауваження Не Здавайся було дуже цінним. Навіщо загортати револьвер у газету? І навіщо вбивці залишатись у місті після виконання завдання? Непогані запитання. А відповідей на них я не маю.

Із коридора почувся стогін, і за мить на порозі виникла загорнута в сарі фігура місіс Міттер.

— Хай рам![8] — вигукнула вона.— Погляньте на цей безлад! Хто за це заплатить?

— У вас є ваша винагорода,— сміливо відповів Не Здавайся.

— Ви збожеволіли? Тут же збитків на дві сотні рупій! Подивіться на двері... і на меблі! І навіщо ви підпалювали мій кошик для сміття?

— Це робота вашого постояльця,— відрізав я.

— І де ж він? — зойкнула жінка.

— Можна вважати, що виїхав трохи раніше.

— Хтось мусить за все це заплатити,— заявила вона, махнувши рукою на суцільний безлад.

— Маю до вас пропозицію, місіс Міттер,— сказав я.— Допоможіть нам установити особу чоловіка, і я подумаю, як можна компенсувати ваші збитки.

— Хочете знати його ім’я?

— Для початку згодилося б.

— Воно записане в книзі,— відповіла вона.— Там, де ми реєструємо гостей. Він записувався, коли приїхав. Зараз принесу.

Вона ще раз із відчаєм оглянула кімнату і пішла до вестибюля.

Я вийшов на балкон і запалив сигарету. Піді мною двоє поліцейських санітарів завантажували в карету швидкої допомоги тіло вбивці, накрите білим простирадлом. Вийшов Не Здавайся.

— Потрібно дізнатися, хто цей чоловік,— сказав я.— Імовірніше, те, що він написав у конторській книзі, вигадане ім’я. Перевірте це.

— Так, сер,— відсалютував він.

— І простежте, щоб із бюро відбитків пальців передали його відбитки до моргу.

Якщо вірити Не Здавайся, саме в Калькутті народилося мистецтво сучасної дактилоскопії. Він стверджує, що біля її витоків стояли двоє бенгальців — один індуїст і один мусульманин. Авжеж, систему класифікації пов’язують не з їхніми іменами, а з іменем їхнього начальника, Едварда Генрі. За це він навіть отримав звання лицаря і став комісаром у Скотленд-Ярді. Що сталося з його підлеглими, невідомо.

Місіс Міттер повернулася з великою конторською книгою у твердій обкладинці. Наділа свої окуляри і почала водити пальцем по сторінках.

— Ага! — нарешті вигукнула вона.— Ось воно.

І передала книгу нам, тримаючи пальця біля імені, нашкрябаного чорними чорнилами. Бала Бхадра.

— Це бенгальське ім’я? — запитав я.

Вона