Вільям Фолкнер - Шум і лють, Вільям Фолкнер

Але це не тато. Двері зачинив, а я все одно чую той дух.

Спускаємося по східцях. Східці ведуть у пітьму, й Ті-Пі взяв мене за руку. Ось ми й вийшли з тієї пітьми у двері. На задвірку Ден сидить, виє.

— Він унюшив, — каже Ті-Пі. — То й ти так само це унюшив?

Сходимо з ґанку, по наших тінях.

— От забув надягти тобі куртку, — каже Ті-Пі. — Треба б! Але вертатися туди не стану.

Ден виє.

— Ану цить! — Ті-Пі йому. Наші з ним тіні рухаються, а Денова ні: тільки виє з ним разом.

— Ото як ти розревівся, — каже Ті-Пі. — Як тебе отакого до нас вести? Досі ти хоч не квакотів отак по-жаб’ячому. Та ходім!

Ідемо по доріжці цегляній, і тіні наші з нами ідуть. Повітка тхне свиньми. Усередині стоїть корова, жує до нас. А Ден виє.

— Таж ти всеньке місто на ноги підіймеш тим своїм ревищем, — каже Ті-Пі. — Як би тобі заткатись?

Понад річкою-фосою Ненсі пасеться. Підходимо, на воді місяць виблискує.

— Та ні, паночку, — каже Ті-Пі. — Це ще надто близько. Тут ми не зупинимось. Далі ходім. Ну, ти тільки глянь на себе: по пуп заросився. Ходім, он туди.

А Ден виє.

Зашурхотіла трава, відкрилася канава. Костомахи кругляться з тих чорних лоз.

— Ну ось, — Ті-Пі каже. — Реви-репетуй теперечки хоч на всю горлянку. Вся нічка твоя і двадцять акрів луки — твоє ревище якраз поміститься.

Ті-Пі заліг у канаві, а я сів, видивляюсь на костомахи, де ті хижі мишоїди пожирали Ненсі, а тоді вилітали з канави — чорні, та забарні, та важкі.

«Того разу, коли ми востаннє вешталися тут з тобою, монета ще була, — каже Ластер. — Я ж показував її тобі. А ти що, не бачив? Ось тутечки, на оцьому місці, я дістав її з кишені й показав тобі».

— То ти хочеш сказати, що й бабусю роздягнуть мишоїди? — питається Кедді. — Та ти здурів!

— Ти погань! — сказав Джейсон. І заплакав.

— Дурне ти, — каже Кедді. Джейсон плаче. Руки запхнув у кишені.

— Джейсон багачем стане, — каже Верш. — Усе за грошики тримається.

А Джейсон плаче.

— Ну от, довели дитя до плачу, — каже Кедді. — Перестань, Джейсоне. Як мишоїди можуть залізти туди, де лежить бабуся? Тато їх туди не пустить. Ось ти який малий, а й ти не дався б хижим птахам! Ну, не плач.

Джейсон перестав.

— А Фроні каже, що це похорон, — каже Джейсон.

— Та ні ж бо, — Кедді йому. — Це у нас вечірка. Нічогісінько ж та Фроні не тямить. Он він хоче світлячків потримати — дай йому, Ті-Пі!

Ті-Пі й дав мені пляшку зі світлячками.

— От ходімо навколо будинку та й загляньмо у вікно вітальні, — каже Кедді. — Отоді й повірите мені, бо моя правда.

— А я й так знаю, — каже Фроні. — Мені й зазирати нікуди не треба.

— То й потримай язика за зубами, Фроні, — каже Верш. — Бо мама дасть тобі доброго лупня.

— Ну, то й що ти знаєш? — питається Кедді.

— Що знаю, те й знаю, — каже Фроні.

— То ходім! — каже Кедді. — Обійдемо до чільної стіни.

Ми рушили.

— А чом не віддав світлячків Ті-Пі? — каже Фроні.

— Та хай ще трохи потішиться ними — можна, Ті-Пі? — каже Кедді. — Ми повернемо їх вам.

— Не ви ж їх ловили, — каже Фроні.

— А якщо я дозволю вам піти з нами, тоді можна йому ще потримати їх? — питається Кедді.

— Ніхто не велів мені й Ті-Пі слухатися тебе, — каже Фроні.

— А якщо я скажу, що вам не треба слухатися мене, тоді можна, щоб він ще потішився ними? — Кедді їй.

— Гаразд, — каже Фроні. — Ті-Пі! Хай він ще потішиться. А ми підемо подивимось, як вони там голосять.

— Та ніхто там не голосить, — Кедді їй. — Кажу ж тобі: там вечірка. Правда ж, Верше, вони не голосять?

— Та як нам знати, що вони там роблять, коли ми отут стовбичимо? — каже Верш.

— То й ходім, — каже Кедді. — Фроні й Ті-Пі можуть не слухатися мене. А решта всі — слухатись! Верше, ти б краще його підніс. Вже ж поночіє.

Верш посадив мене собі на плечі, й ми подалися в обхід кухні.

Коли ж ми виглянули з-за рогу, то побачили: їдуть алеєю до будинку два вогні. А Ті-Пі вернувся до льоху, відчинив двері.

«А знаєте, що там, унизу, бережеться? — питається Ті-Пі. — Содова! Я бачив, як містер Джейсон виносив звідтіля пляшки, в обох руках. Ану постривайте хвилинку!»

Ті-Пі пішов, зазирнув у двері кухні. А Ділсі йому: «Ну, чого сюди зазираєш? А де Бенджі?»

«Він тут, на подвір’ї», — каже Ті-Пі.

«Ото йди й стережи його, — Ділсі йому. — У дім не пускай».

«Гаразд, мем, — каже Ті-Пі. — А що, вже розпочалося?»

«Та йди собі й забавляй того хлопа, аби він нічого того не бачив, — каже Ділсі. — А я й без вас маю повні руки роботи».

З-під будинку виповзла змія. Джейсон сказав, що він не боїться змій, а Кедді сказала, що він їх таки боїться, а от вона — ні, а Верш сказав, що обоє вони їх бояться, ну а Кедді сказала: «Не галасуйте! Тато не велів!»

«Ну-ну, не треба розводити нюні, — каже Ті-Пі. — Хильни краще ось цієї саспрельки!»

Воно лоскоче мені носа, очі.

«Не питимеш? — мені Ті-Пі. — То оддай мені, я вип’ю! От так: рраз — і нема. А зараз нам треба ще на одну пляшчину розжитись, поки ніхто не заважає. Та помовч ти!»

Поставали ми під деревом, де вікно до вітальні. Верш зсадив мене в мокру траву. Холодно. У всіх вікнах світиться.

— Он за тим вікном бабуся, — каже Кедді. — Тепер вона всі дні хвора. Та коли видужає, ми справимо пікнік.

— Що я знаю, те знаю, — каже Фроні.

Дерева гудуть, трава шелестить.

— А поруч кімнатка, де ми хворіємо на кір, — розказує Кедді. — Фроні, а де ви з Ті-Пі хворієте на кір?

— Та де захворієм, там і хворіємо, — Фроні їй.

— Там іще не почалося, — каже Кедді.

«Ось зараз і розпочнуть, — каже Ті-Пі. — Ти постій отут-о, поки я принесу ящика, а з нього буде видно у вікно. Ось тільки цю саспрельку прикінчимо. Від неї в мене мов сова всередині загніздилася!»

Допили ми саспрелеву. Ті-Пі проштовхнув порожню пляшку крізь решітку під будинок і пішов геть. Я чую, що вони там роблять у вітальні, й пальцями вколупуюся в стіну. Ті-Пі тягне ящика. Упав, сміється. Лежить і сміється собі в траву. Встав, притягнув ящика під вікно. Щосили намагається не