Юлія Міхаліна - Пристрасть спотворює все, Юлія Міхаліна

— Гаразд, забий, — Кріт вільною рукою вдарив по спині Кривого та засміявся. — Жартів зовсім не розумієш!

Амбали знизали плечима, натягнуто вишкірившись, щоби не засмучувати головного. Той, задоволений зробленим ефектом, серйозно уточнив:

— Так що там із вітерцем?

— Прикинь, якісь баклани на хвіст причепилися, ледве відірвалися, — похвалися Кривий.

— Менти, чи що? — перепитав Кріт. Смикнувши Риту за руку, що, скориставшись моментом, спробувала звільнитися, гримнув: — Та стій ти, мала!

— Не схоже, — подав голос Зюня.

— Трясця, точно від Плантатора, — брудно вилаявшись, Кріт презирливо плюнув на землю.

— Чого так вирішив? — насупившись, Кривий з інтересом втупився на спільників.

Рита сама притихла, прислухаючись до відповіді, у надії зловити якусь зачіпку. Якщо дізнається, хто ці люди, можливо, буде простіше зорієнтуватися та розібратися в тому, у чому абсолютно не розумілася. Куди потрапила, до кого? Головне, навіщо. Раптом серед оточення цього Плантатора варто шукати захист.

— Тому, що ця гнида якось пронюхала про наші справи та наскочив на завод.

— Так це був він? — здивувався Кривий.

А Рита все гадала, хто цей загадковий Плантатор та коли заявився на заводі, якщо, окрім бандитів, Пашки та Олега, там нікого не було? Чи ні?

— Схоже на те, — задумливо вдивляючись вдалину, продовжив Кріт: — До того ж незрозуміло, що йому ще треба. На гроші з афганкою нас кинув. Того баклана ми самі прибрали. Сиди, та не рипайся. Так ні, ця сволота явно щось винюхує, якщо, навіть, за вами із Зюнею погнався.

— За дівкою може? — несміливо припустив Зюня.

— За цією, чи що? — потягнувши дівчину на себе, Кріт кілька миттєвостей розглядав її обличчя. Після, вишкірившись, бовкнув: — Та ну, нащо йому ця малолітка? До речі, ще велике питання, як вона там опинилася. Дівчинко, розповіси? — звертаючись до Маргарити.

— Чого ви до мене прив’язалися? — зібравшись із духом, прошипіла.

Значить, записка про Пашку не від них. У принципі, майже не сумнівалася, але тепер знала напевно. Коло звужувалося. Або навпаки? Хотіла б сама знати, як опинилася на злощасному заводі, але навіть знай, не розповіла цим. Занадто небезпечно. Небезпечна ситуація. Небезпечні люди.

— Це дізнаєшся пізніше. Усьому свій час, — притримуючи однією рукою Риту за передпліччя, іншою окреслив контур обличчя і видихнув, нахиляючись ближче: — Думаю, тобі сподобається.

Неприємний запах від Крота разом із ненависним дотиком ледь не викликав у Рити нудоту. Здригнувшись, вона хотіла обуритися, але десь позаду, немов порятунок від однієї, як пізніше виявиться, першої із численних тортур, пролунав голос охоронця:

— Кріт, давай із дівчиськом у будинок. Сизий чекає.

У той момент охоронець здався Риті найадекватнішою людиною з усіх побачених. Можливо, тому що в його голосі прозвучало щось на кшталт співчуття, а в очах не було тієї хтивості, з якою на неї дивилися інші. Швидше байдужий спокій і впевненість, які так були необхідні.

Надіславши чоловікові повний благання погляд та піймавши у відповідь такий же безнадійний: мовляв, вибач, але за всього бажання не можу допомогти, у пам’яті Маргарити знову сплив образ Олега. Здається, цей охоронець чимось нагадував убитого друга.

Чому думала саме про Олега? Чом не про Павла, якого любила всіма фібрами душі? Не про обох, а саме про Олега? Бо в останній момент дізналася про Павла багато нового, а Олег так і залишився чистим у пам’яті? Спаситель, який, ризикуючи цінної власного життя, пішов за нею. Життя, яке так безглуздо обірвалося. Але не про це варто думати, коли в самої попереду невідомість, зовсім не про це.

Зітхнувши, Маргарита поплелася слідом за Кротом, що безцеремонно тягнув її за собою. Яскраве світло ламп засліпило, коли опинилися в приміщенні. На мить зупинившись і закліпавши, звикаючи до освітлення, спішно озирнулася.

Дорогий ремонт, особливо за мірками її маленької кімнатки в комуналці, відразу привертав увагу. Досить-таки просторий хол, широкі сходи, що вели на другий поверх, викладені білим мармуром із чорними вкрапленнями. Величезні дерев’яні різьблені комоди біля стін. Судячи з усього, раритетні. Усе говорило про вагомість господаря. У якийсь момент у серці зажевріла надія раптом у Сизому її шанс? Раптом відпустить? Пожаліє і не втілить у життя смутно окреслені плани, які склали на її рахунок бандити.

Надія майже відразу згасла, варто було дійти до кімнати, що нагадувала кабінет-бібліотеку, а перед нею опинився той самий легендарний Сизий. Дорослий чоловік, що за віком годився в батька. Років сорок п’ять, не менше. Виглядав досить непогано, по-своєму гарний. Навіть так зване пивне черевце не псувало загальну картину. У виразі обличчя та манері триматися проскакувало щось аристократичне.

Якщо по Кроту відразу помітно, що вбивця, виконавець, то цей, видно, власноруч не забрудниться. Швидше зробить чиїмись руками. Через погрози, накази, хитрістю. Поки важко було припустити, що краще — відразу знати, що очікувати від противника, або йти на дотик у темряву, не відаючи, що стрінеться за черговим поворотом. Одне ясно — Сизий виправдовував своє положення серед бандитів. Його боялися і було за що.