Ксенія Стрілець - Вихор почуттів, Ксенія Стрілець

Розділ 5

Аліна

Ось чого ми не очікували, коли їхали кататися на лижах, то це того, що сьогодні не працюватиме витяг. Виявляється, що саме цей витяг, при лікувальному санаторії, не працював декілька років і саме сьогодні його вперше намагаються запустити й судячи з лайки робітника, що порпається в щитовій, запустять його не скоро.

Так сталося, що сьогодні не наш день, а точніше не лижний.

У цей момент Маринка згадує наш улюблений жарт:

– Що будемо робити?

– Кататися на лижах.

– А якщо снігу не буде?

– Це нас, звісно, ​​засмутить, але не зупинить.

Посміхаємось зі свого фарту і йдемо орендувати  санчата. Але цей прокат не  був готовий до такої кількості охочих покататись, тому у хід йдуть старі металеві санчата, нові китайські, та й пластиковими “піджопниками” ми теж не гребуємо забираючи все, що бачимо. Раз вже приїхали, то треба себе якось розважати.  

Вирішую зробити тест-драйв всіх видів “транспорту”, що є в доступі й починаю з найпростішого, а саме з пластикового “піджопника”. Назва повністю виправдовує функціонал, бо крім п'ятої точки, а вона в мене не дуже то і пишна, все інше не вміщується. Варто було тільки рушити з гори, як я вже пошкодувала про свій вибір. Пластик занадто швидко та некеровано летить по схилу, і я гадки не маю, як його зупинити. Ноги шарпаються об дорогу і я піднімаю їх догори. Уявляю, як це виглядає з боку, але зараз я думаю лише про те, як зупинитись й єдиний варіант, що спадає мені на думку – зістрибнути. Що я і роблю. Боляче. І холодно.

Інші види санчат теж не виправдали моїх сподівань, бо швидкість спуску кожного з них на стільки шалена, що керувати ними просто неможливо. Тому всі ми летимо стрімголов, хто куди. Хто в дерево, хто в кювет. Чи як у моєму випадку, куди сани повезуть.

– Стережись! – в черговий раз, лунає позаду і я ледве встигаю відскочити.

Зараз у мене єдина мета – вижити, тобто вчасно зупинити свої санчата та ухилитися, коли повз пролітає черговий лихач.

Велику надію я покладаю на санчата з кермом. Роздивляюсь їх з різних боків і те що я бачу мене влаштовує, кермо – є, лижі – є, сидіння – є. Мені здається, що цей вид транспорту, найбільш цивілізований тому спокійно сідаю на сидіння тримаюсь за кермо і їду.

Як же я помилялась. На всій швидкості стрімголов мчусь  по схилу, колючий вітер б'є в обличчя, а руки мертвою хваткою вчепилися в кермо і саме в цю мить розумію, що приставка "на управлінні" виявилась просто гучною заявою. Ні про яке управління не має і мови, кермо просто не реагує на мої дії, гальма теж не працюють. Спускаю ноги з підставки й намагаюсь загальмувати дідівським методом. Загортаю купу снігу, але навіть мої, підкачані в тренажерці, ноги не в змозі зупинити це китайське диво техніки. Як смертник, мчу в нікуди, і від шоку, навіть кричати не можу. Попереду ще один схил, але він занадто крутий, і злетівши з нього, я можу вже не зібрати себе навіть по частинах. Треба гальмувати. Скеровую свої санчата всією вагою тіла і зупиняюсь. Гучно. Ефектно. Але зупиняюсь, завдяки вагончику з прокату  спорядження в який врізаюсь на всій швидкості. Перші декілька секунд відчуваю скутість і шок, потім полегшення і тільки згодом мене наздоганяє сміх… істеричний сміх… і сльози.

Мою істерику сам на сам  перериває шум і я обернулась, щоб побачити, як по сусідньому схилу, розсікаючи сніг, хизуються два снігоходи. Вони з'їжджають вниз зі схилу й пригальмовують біля нас.

Ніхто, звичайно, не сумнівався, що одним із них керуватиме Слава. Як же без нього, коли я вкотре зганьбилася. Таке відчуття, що він навмисне сидить десь під кущем і чекає, поки зі мною станеться якась халепа.

Коли дівчата впізнають в одному з пасажирів адміністраторку Дашу, то одразу підходять привітатись, а заразом подивитися та помацати снігоходи. Якраз днями, ми обговорювали, що було б чудово орендувати та покататися на таких, тому цікавість і хлопців, і дівчат зашкалює. Оточивши скутери, вони уважно роздивляються їх, крутять нещасне кермо наче від цих рухів він має поїхати, як дітлахи, чесне слово. Якщо хлопці найближчим часом не поїдуть геть, то від їхніх скутерів залишаться лише лижі.

Я не поспішаю до схвильованого натовпу, а намагаюсь якомога граціозніше злізти з санок. Встала з пози “розкарячка” й струшую з себе налиплий сніг.

– Ефектний спуск, – здригаюсь від несподіванки, коли чую за спиною знайомий голос, але не обертаюсь, продовжуючи очищати взуття від снігу. 

Я б здивувалася, якби він не прокоментував мій тріумфальний спуск.

– Це тобі не снігоходом керувати. Це "мейд ін Чайна" – постукую долонею по сидінню санчат. – Тут навіть кермо не повертає… і гальма, до речі, теж не працюють. Тож з огляду на обставини, я ще нічого так припаркувалася.

Слава підходить ближче до мене, і  посміхаючись у всі свої тридцять два рівненькі біленькі зуба, перекручує кермо на сто вісімдесят градусів. Я здивовано дивлюсь на його маніпуляції та не одразу розумію, що це змінює. І тут я відчуваю, як моє обличчя починає горіти від сорому, тому що передні лижні моїх санчат були повернуті назад. Як я взагалі не перекинулася ще на півдорозі, назавжди залишиться загадкою.

– Так ось як це робиться? – тут я вже сміюсь сама з себе.

– Покатаємось? – несподівано запитує Слава, і махає рукою у бік свого транспорту.

– Я за кермом? – кажу невинно й запитально піднімаю брову. 

О так! Вираз його обличчя – неоціненний.

– Можливо іншим разом, – так само хитро посміхається Слава, бере мене за руку та веде за собою.

А ось це вже щось новеньке.

Хоча його пропозиція і була несподіваною, я звичайно ж не чинила опір і не відмовилася. А з іншого боку, з чого б мені відмовлятися, якщо привабливий місцевий красень хоче покатати мене на снігоході. Як мінімум, це економія на прокаті, та ще й хороша компанія.

Мілкими кроками поспішаю за Славою й не перестаю посміхатися. Чи то від самого передчуття прогулянки, чи то від його слів, які він продовжує бубоніти собі під ніс “Ага, за кермо, зараз… розмріялась… у наступному житті… не в мою зміну… в паралельному Всесвіті”. Хто б міг подумати, що він такий вразливий. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍