Ольга Манілова - Кохай без правил, Ольга Манілова

Розділ 7 РИТА

— Давай домовимося. Прямо тут і зараз. — Використовуючи жорсткий тон, він оглядає внутрішній дворик перед тим, як знову зустрітися зі мною очима. — Ти тут зовсім нова людина. Ти не лізтимеш у справи команди. Ти не вказуватимеш кому і як діяти після травми.

— Прямо тут і зараз, — я притискаю упаковку з салатом ближче до грудей, і обличчя Резніка спотворюється легким тиком-спазмом. Нічого собі, який він нервовий. — Ти дізнаєшся про те, що я вкрай ретельно вибираю того, чиї вказівки я виконую. Дуже ретельно. На відміну від тебе.

— Ти... — гнівно посміхається він і хитає головою. — Ну, продовжуй. Хочу послухати. Голос у тебе приємний. Шкіра в тебе теж приємна, як я вчора перевірив.

Навіть коли Резник усміхається з люттю, у нього це виходить так щиро, що я мовчки дивлюся на нього деякий час.

Його ефектні зовнішні дані — далеко не найбільш вражаючий його бік, хоча всі фанати бомбардира безперестанку охають і ахають. Дивує і обеззброює якраз те, що в ньому є щось душевне, сердечне, чисте — і я сама не розумію, звідки я це знаю.

— Мовчиш, — промовляє він, знову оглядаючи двір і повертаючись до мене поглядом. — Виходить, мені слухати твій приємний голос заборонено?

Йому вдається мене розлютити, адже він так старається.

— Тобі все зрозуміло з приводу вказівок?

— Ти не розумієш хокей, — чіпко оглядає капітан моє обличчя. — Що там уже говорити про гру.

— Що я прекрасно розумію — так це те, що тобі доведеться виконувати вказівки свого керівництва, Резник. І ось Салазаров...

Наскільки я пам'ятаю — у Резника доволі складні взаємини з власником команди. Тому цей вербальний удар я добре продумала.

Навіть інтонацію свого голосу я продумала так, щоб вимовити прізвище власника найбільш виразно.

— Салазаров... — опускається його голос так низько, що стає майже невиразним. — Усе зрозуміло, Салазаров...

Він стрімко відходить від мене, і його рука, що утримує спортивну сумку, так напружена, що це привертає мою увагу.

З такою-то фізичною вправністю Резник, звісно, завжди рухається впевнено і на межі людських можливостей, але прямо позаду нього видніється коса лінія високих плит, майже як сходинки, і я мимоволі прямую за ним із дикою панічною думкою: "аби тільки не впав, аби тільки не падай!"

Але Резник не оступається і не падає — він без труднощів продовжує п'ятитися, навіть не помічаючи того, що він долає невелику висоту.

Звичайно ж.

Такі як Резник не падають.

— Блін, а я-то гадав. Салазаров і ти, значить, — навіть на його обличчі напружуються м'язи. — Мені все-таки здалося вчора, що ти... Але це тільки здалося, — презирливо посміхається Резник. А в його приголомшливих сірих очах миготять десятки емоцій одночасно. — Ти реально просто... Один день я все-таки думав про тебе, що ти...

— Що? — не витримую я. — Що думав? Про мене?

Він продовжує віддалятися, а я залишаюся стояти посеред внутрішнього дворика.

— Нічого, — відрізає Резник. — Та нічого, воно ж бо й очікувано. Ти пошкодуєш, якщо станеш лізти в гру. Це не тобі, дівчисько, робити. І Салазаров тебе не врятує, — майже по-садистськи посміхається він.

— Я сама себе "врятую", без Салазарова, — внутрішньо я скипаю, але не подаю виду.

Я вже шкодую, що згадала власника клубу. Ніби я опустилася до його рівня і сама граю в ці бездушні ігри, як і Салазаров.

— Чорт, я на це сподіваюся, — майже захоплено вимовляє капітан "Скалозубів".

— І якщо вчорашнє повториться, я подам на тебе до суду. Я попереджаю!

— Давай зараз, — майже під ніс відповідає він, але я все чую. — Подавай уже! Будь ласка, я благаю тебе, Шаповалова, розкажи всім, як я проїхався членом по твоєму обличчю. Я готовий порозумітися і всім розповісти прямо на судовому засіданні!

Він навмисно викрикує останні фрази. І навіть із далекої відстані помічає, як я зчіплюю зуби, тому Резнік трохи підкидає сумку на плечі, висловлюючи цим жестом малозрозуміле нетерпіння.

— Який же мудак, — бурмочу зовсім тихо і розвертаюся, щоб попрямувати в протилежний бік.

— Навіть якщо виграєш у суді, то мій менеджер надішле тобі компенсацію за моральну шкоду, — кричить він мені вслід, — а потім я зроблю це ще раз. Ще раз, Шаповалова! Але я завжди виграю. Завжди!

У хокеї? Можливо.

Але в житті ніхто не виграє завжди. Можливо, Резник не зовсім розуміє різницю між хокеєм і життям, тому що для нього це — одне й те саме.

❤️❤️❤️

❤️❤️❤️

Дякую, що ви тут! Наступний розділ - від Артура, думаю, вам будуть цікаві його думки :)

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно