Діана Вінн Джонс - Повітряний замок

— За ним! За дивом! — наказав Абдулла килиму. 

Здалося, килим його послухався. Він піднявся із пагорка. Але тієї ж миті знову опав і завмер, так ніби хтось віддав йому інший наказ. 

— Ах ти ж пожерта міллю циновка! — закричав на нього Абдулла. 

Удалині в саду пролунав чийсь голос: 

— Люди, сюди! Кричать десь отам! 

На протилежному боці галереї Абдулла помітив відблиски місячного світла на металевих шоломах і — що ще гірше — золотаві зблиски смолоскипів на мечах і арбалетах. Він не став чекати, коли йому доведеться пояснювати цим людям, чому саме він кричав, отож він припав плазом до килима. 

— Назад у намет! — шепнув він. — Скоріше! Будь ласка! 

Цього разу килим послухався — так само, як і минулої ночі. Він блискавично шугонув з пагорка, метнувся вбік і перелетів через неприступно високу стіну. Абдулла лише краєм ока встиг помітити чималу групу найманців із північних земель, які розсипалися по освітленому ліхтарями саду, а за мить він уже летів над дрімотно притихлими дахами й посрібленими місяцем вежами Занзіба. Абдулла ледве встиг подумати, що батько Квітки- 

в-Ночі, напевно, навіть багатший, ніж він собі думав, тому що далеко не всі можуть дозволити собі утримувати так багато найманців, до того ж, північні найманці були найдорожчими, як килим шугнув униз і плавно ліг разом з Абдуллою якраз посередині намету. 

У наметі Абдулла дав волю відчаєві. 

Квітку-в-Ночі викрав див, а килим відмовився його переслідувати. Абдулла розумів, що в цьому немає нічого дивного. Усі мешканці Занзіба чудово знали, що дивам підвладні безмежні сили неба і землі. Цей див, безсумнівно, виявив передбачливість і наказав усьому, що перебувало в саду, не рухатися, поки він утікає з Квіткою-в-Ночі. Див, можливо, навіть не помітив ані килима, ані Абдулли на ньому, просто слабесенькі чари килима підкорилися наказові дива. Отак див викрав Квітку-в-Ночі, яку Абдулла любив понад життя, викрав саме у ту хвилину, коли вона бігла до нього, щоби кинутися в його обійми, і нічого тут, як видно, він зробити не міг. 

Абдулла заплакав. 

Потім він присягнув собі викинути всі сховані в кишенях гроші. Тепер вони були йому ні до чого. Але перед цим він знову віддався відчаю і жалю, як то прийнято в Занзібі: нарікав на долю, голосно ридаючи, і бив себе в груди. Трохи пізніше, коли заспівали треті півні й з’явилися перші перехожі, Абдуллу охопив глибокий мовчазний відчай. Йому не хотілося навіть ворушитися. Нехай інші метушаться, посвистують, нехай гримлять відрами — усе це більше ніяк не стосувалося Абдулли. Він лежав скулившись на килимі-самольоті і шкодував, що досі живий. 

Йому було так погано, що він навіть не подумав про небезпеку, яка могла спіткати його самого. Відтак він не звернув уваги на те, що гамір Базару раптово стих, як замовкають у лісі птахи з появою мисливця. Він і справді не зауважив ні важкої розміреної ходи, ні монотонного — брязь-брязь-брязь — брязкоту зброї найманців. Абдулла не підвів голови, навіть коли біля самісінького намету хтось гаркнув: «Стій!» 

Він підвів голову тільки тоді, коли обидві заслони намету шумно впали додолу. Абдулла знехотя здивувався. Він примружив заплакані очі — світло здалося йому все ж таки занадто яскравим — і без особливого інтересу запитав сам себе, що робить у його наметі загін найманців з півночі. 

— Це він, — сказав якийсь чоловік у цивільному, котрий цілком міг виявитися Хакімом, і розсудливо зник, перш ніж Абдулла встиг його роздивитися. 

— Ти! — гаркнув командир загону. — Ходи. З нами. 

— Що? — перепитав Абдулла. 

— Беріть його! — наказав командир. 

Абдулла був приголомшений. Він мляво протестував, коли його поставили на ноги і стали викручувати руки. Він далі протестував, коли його швидкою військовою ходою — брязь-брязь-брязь — повели з Базару в бік західних кварталів. Незабаром він почав протестувати вже досить рішуче. 

— У чім річ? — видихнув він. — Я вимагаю… як громадянин… куди ми… йдемо?! 

— Мовчи! Побачиш! — відповіли йому найманці. Вони були добре треновані, тому зовсім не захекалися від швидкого напівбігу. 

Невдовзі вони, не стишуючи ходи, затягли Абдуллу під масивні кам’яні ворота, складені з брил, які біло зблискували на сонці, у внутрішній двір, де на п’ять хвилин зупинилися коло схожої на піч кузні і скували Абдуллу ланцюгами. Він запротестував ще сильніше: 

— Навіщо це? Де ми? Я хочу знати! 

— Мовчи! — звелів йому командир загону. І звернувся до свого заступника, вимовляючи слова з варварським північним акцентом: — Вічно ці занзібчики скиглять. Не мають жодного уявлення про гідність. 

Поки командир загону це говорив, коваль, теж занзібець, шепнув Абдуллі: 

— Тебе хоче бачити султан. Думаю, нічого доброго тебе не чекає. Останнього з тих, кого я закував так, як тебе, розп’яли. 

— Але я ж нічого не зро… — запротестував Абдулла. 

— Мовчати!!! — визвірився командир загону. — Готово, ковалю? Добре. Бігом — руш! 

І вояки знову потягли Абдуллу через залитий сон- 

цем двір, у величезний палац, який виднівся углибині. 

Абдуллі хотілося сказати, що закутому в ланцюги неможливо навіть іти, не те що бігти, такі вони важкі. Але виявилося, що людина, яку супроводжують суворі й рішуче налаштовані найманці, воістину здатна на чудеса! Абдулла біг — дзінь-брязь, дзінь-брязь, брязь, — аж поки нарешті, втомлено брязнувши ланцюгами востаннє, не опинився перед підніжжям величного трону, оздобленого зимно-блакитними й золотими плитками й увінчаного горою подушок. Тут усі найманці опустилися на одне коліно — на поштивій відстані, як то завжди роблять найманці з півночі перед особою, яка їм платить. 

— В’язень Абдулла, пане султане, — доповів правителеві командир загону. 

Проте Абдулла не став на коліна. Він, за звичаєм Занзіба, упав ниць. До того ж, він дуже втомився, отож повалитися зі страшним гуркотом долілиць йому просто було легше, ніж зробити будь-що інше. Викладена плитами підлога була чарівно, блаженно прохолодною. 

— Нехай цей син верблюжого лайна встане на коліна, — сказав султан. — Нехай ця тварина подивиться нам у лице. — Голос у нього був стишений, але аж тремтів від люті. 

Один із найманців потягнув за ланцюги, а ще двоє шарпнули Абдуллу за руки, так що, зрештою, він устав перед султаном на коліна, зігнувшись у дві погибелі. Найманці підтримували Абдуллу в такій позі, і він цьому радів. Якби не це, його би пройняв жах. Чоловік, що розвалився на викладеному плитками троні, був жирний, лисий і з густою сивою бородою. Він немовби ліниво, хоча насправді люто поплескував по подушці якоюсь білою бавовняною ганчірочкою з помпончиком. Оця-от ганчірочка з помпончиком і показала Абдуллі, як сильно він вляпався. Це був його нічний ковпак. 

— Що скажеш, собако з гнойовища? — запитав султан. — Де моя дочка? 

— Поняття не маю, — гірко відповів Абдулла. 

— Не станеш же ти заперечувати, — продовжував султан, хилитаючи ковпаком так, ніби це була відрубана голова, яку він схопив за волосся, — не станеш же ти заперечувати, що це твій нічний ковпак? Всередині на ньому вишите твоє ім’я, о жалюгідний гендлярику! 

Я знайшов його — ми особисто зволили його знайти! — у скриньці з дрібничками моєї дочки, а також вісімдесят два портрети простолюдинів, що їх моя дочка сховала у вісімдесят дві схованки. Не станеш же ти заперечувати, що пробрався у мій нічний сад і подарував ці портрети моїй дочці?