Діана Вінн Джонс - Повітряний замок

хотілося змусити дівчат припинити цю виставу, замовкнути і перестати трясти тілесами. В усьому іншому Абдуллі було байдуже до їхніх почуттів. Він знав, що якби порівняти їх із Квіткою-в-Ночі, вони викликали б у нього невимовну огиду. Сама думка про одруження з ними ставала йому поперек горла. Його майже нудило. Але оскільки наречені безперервно пхинькали, шморгали носом та йойкали перед ним, він раптом упіймав себе на думці, що, зрештою, три дружини — це не так уже й багато. Племінниці могли б скласти Квітці-в-Ночі компанію, коли вони опиняться далеко від дому та від Занзіба. Йому тільки треба буде все їм пояснити, посадити на килим-самоліт і… 

Ці думки повернули Абдуллу до дійсності. З грюкотом. З грюкотом, з яким падає на землю килим-самоліт, навантажений двома настільки товстими жінками, — звичайно, якщо припустити, що йому спершу все-таки вдасться з таким вантажем відірватися від землі. Бо, що тут казати, племінниці були просто неймовірно товсті. А щодо думки, начебто вони могли скласти компанію Квітці-в-Ночі, — яка нісенітниця! Вона освічена, розумна і добра, до того ж гарна (і струнка). А ці дві племінниці щойно довели йому, що в них одна мозкова клітина на двох. Вони просто прагнуть вийти заміж, а всі ці ридання — лише засіб змусити його погодитися на це. А крім того, вони хихотіли. Він жодного разу не чув, щоби Квітка-в-Ночі хихотіла. 

І тут Абдулла майже вражено виявив, що по-справжньому кохає Квітку-в-Ночі — не менш палко і пристрасно, ніж він колись сам себе переконував, а може і більше, адже тепер він нараз зрозумів, наскільки її пова-жає. Він збагнув, що помре без неї. А якби він погодився оженитися на цих товстих племінницях, йому довелося би жити без неї. Тому що вона назвала б його скнарою, як очінстанського принца. 

— Мені надзвичайно прикро, — голосно сказав він, насилу перекрикуючи оглушливі схлипи наречених. — Ви й справді мусили би спершу переговорити зі мною, о родичі першої дружини мого батька, а також о найшанованіший та щонайчеснотніший суддя. Тоді ми б уникнули цього непорозуміння. Зараз я оженитися не можу, тому що дав обітницю. 

— Яку ще таку обітницю? — почали сердито перепитувати його всі присутні, в тому числі й товсті наречені, а суддя поцікавився: 

— А ти зареєстрував цю свою обітницю? Щоб обітниця набрала чинності, її треба зареєструвати у магістраті. 

Оце вже був клопіт. Абдулла взявся гарячково міркувати. 

— Звичайно, ця обітниця зареєстрована, о незмірно точні терези правосуддя, — сказав він. — Батько звелів мені скласти обітницю і привів мене у магістрат, щоби зареєструвати її. Я тоді був іще зовсім малим хлопчиком. Тоді я ще нічого не розумів, а зараз бачу, що це бу‑ло пов’язано з віщуванням. Мій батько, чоловік вельми розсудливий, не хотів, аби його сорок золотих пропали дарма. Він змусив мене урочисто заприсягтися, що я не оженюся, поки Доля не піднесе мене понад усіма в цій країні. Тому… — Абдулла сховав руки в рукави свого найкращого вбрання та з засмученим виразом обличчя поклонився обом товстим нареченим, — тому зараз я не можу оженитися з вами, о дві найсолодші карамельки, але настане час… 

— Ну, якщо так… — більш чи менш невдоволено вимовили всі присутні і (на превелике полегшення Абдулли) відвернулися від нього. 

— Я завжди знала, що твій батько все дуже правильно вловлює, — додала Фатіма. 

— Навіть із того світу, — погодився Ассіф. — Що ж, будемо чекати, коли наш дорогий хлопчик вивищиться. 

Однак суддю пояснення Абдулли не вдовольнило. 

— А хто був той чиновник, перед яким ти склав цю обітницю? — запитав він. 

— Я не знаю, як його звали, — натхненно збрехав Абдулла, вдавши, ніби йому страшенно прикро. Він аж спітнів. — Я був тоді ще зовсім малим, і мені здалося, що він старий, з довгою сивою бородою. — Абдулла вирішив, що цей опис пасуватиме до будь-якого чиновника, у тому числі й до того, котрий у цю власне мить стояв перед ним. 

— Мені доведеться перевірити всі записи, — роздратовано зауважив суддя. Він повернувся до Хакіма, Ассіфа й Фатіми та офіційно і досить-таки прохолодно попрощався з ними. 

Абдулла пішов разом із суддею, заледве не чіпляючись за його суддівську стрічку, так йому хотілося якнайскоріше покинути крамницю і двох товстих наречених. 

Розділ п’ятий, 

у якому розповідається про те, як батько Квітки-в-Ночі захотів піднести Абдуллу понад усіма в цій країні 

— Ну й день видався, нівроку! — мовив до себе Абдулла, опинившись нарешті у своєму наметі. — Мені так не щастить, що я вже не здивуюся, якщо так і не зможу підняти килим у повітря! 

«А може, — подумав він, вкладаючись на килим, як і був, у своєму найкращому вбранні, — може, у нічному саду виявиться, що Квітка-в-Ночі розсердилася на мою дурість минулої ночі і більше мене не кохає. Або кохає й далі, але вирішила не тікати зі мною з дому. А може…» 

Заснути Абдуллі вдалося не відразу. Однак коли він прокинувся, все знову було чудово. Килим саме м’яко знижувався, наближаючись до залитого місячним світлом пагорка. Тому Абдулла зрозумів, що зрештою йому вдалося вимовити чарівне слово, і сталося це зовсім недавно, аж він майже запам’ятав його. Але за мить воно геть чисто стерлося з його пам’яті, тому що з-поміж білих пахучих квітів і круглих жовтих ліхтариків до нього вибігла Квітка-в-Ночі. 

— Ти тут! — кричала вона на бігу. — Я так хвилювалася! 

Вона не гнівалася. В Абдулли заспівало серце. 

— Ну що, готова? — крикнув він у відповідь. — Заскакуй сюди, до мене! 

Квітка-в-Ночі радісно засміялася (це було ніяке не хихотіння) і перебігла галявину. Мабуть, місяць саме в цю мить зникнув за хмарою, тому що Абдулла побачив постать дівчини у світлі самих лише жовтих ліхтариків — золоту, поривчасту і стрімку. Він підвівся і простягнув до неї руки. 

І в цю мить хмара, яка була заступила місяць, спустилася ще нижче і потрапила у світло ліхтариків. Стало видно, що це ніяка не хмара, а величезні чорні шкірясті крила, які безшумно змахували. З тіні крил з’явилися дві такі самі шкірясті руки з довжелезними пазурами — і вони зімкнулися навколо Квітки-в-Ночі. Абдулла бачив, як дівчина сіпнулася, коли ці руки не дали їй бігти далі. Вона роззирнулася навколо, а тоді поглянула вгору. Те, що вона там побачила, змусило її закричати. Це був протяжний, дикий, розпачливий крик, який обірвався, коли одна зі шкірястих рук затулила їй рот пазуристими пальцями. 

Квітка-в-Ночі била по руці кулачками, копалась і відбивалася, але все дарма. Потвора підняла її вгору — маленьку білу фігурку на тлі нічної пітьми. Величезні крила знову безшумно змахнули. Гігантська ступня з такими ж пазурами, як і на руках, прим’яла траву приблизно за ярд від килима, на якому Абдулла ще не встиг як слід підвестися, на величезній гомілці здулися м’язи, й істота — ким би вона не була — рвонула вгору. Якусь мить Абдулла вдивлявся в моторошну шкірясту морду з кільцем у гачкуватому носі та з вузькими розкосими очима — глибоко посадженими й жорстокими. Істота на нього й не глянула. Вона переймалася лише тим, щоби піднятися в повітря разом зі своєю жертвою. 

Наступної миті чудовисько злетіло. Ще якусь секунду Абдулла бачив його над головою — величезного летючого дива, в руках у якого висіла маленька, тендітна і страшенно бліда дівчина. Потім чудовисько зникло в пітьмі. Усе це відбулося