Ульф Старк - Тоді я був просто Ульф

Ми мали описати яку-небудь тварину.

Я писав про собаку. Про те, що наші сусіди, вибираючись до нового помешкання, не взяли його з собою, тож собака дістався мені. Спершу я його не любив. Він був уже старий і сердито гарчав, тільки-но я підступав до нього ближче, ніж на метр. Він був сліпий на одне око, й у нього смерділо з рота. Здебільшого собака просто лежав на клапті килимка біля рояля і журився. До того ж у нього було якесь незугарне ім’я — Фрідольф.

Тато сказав, що не завадило б показати собаку ветеринарові, аби врешті-решт той перестав страждати. Але згодом ми з Фрідольфом стали друзями. Я написав про це. Згадав про наші прогулянки, на яких я непомітно фотографував його тоді, як він задирав лапу, й про сусідів, які обурювалися, що він ходив до вітру на їхній паркан.

Я так захопився своєю оповіддю, що геть нічого не помічав. Я відчував його вогкий смердючий писок, яким він щоранку тицявся мені у вухо, коли йому припікало надвір. Я стиха захихотів над тим епізодом, де я був у ролі Девіда Крокета,[11] а собака вмолов сніданок родини, що влаштувала пікнік на нашому мисливському угідді.

Наприкінці я написав про те, як його обсіли хвороби й він помер, а я обіймав його скуйовджену голову. Мене так здушили сльози, що я посадив на твір мокру пляму. Сидів собі й невидющим зором дивився поперед себе. Єран, проходячи мимо, гупнув мене кулаком межи плечі.

— Готуйся пригощати мене молочним коктейлем, — шепнув він і здав свій твір учителеві.

За тиждень нам повернули твори. І тоді Єран, ставши посеред класу, заходився читати свій уголос. Він читав його дзвінко й артистично. Як то було гарно! Неймовірно, невимовно гарно. Він розповідав про хлопчика й коня.

Ми слухали, мов заворожені. Бувало, що Будга чи ще хтось із наших лобуряк не витримував такого гучного читання і вчиняв бешкет. Але тепер навіть він принишк, підперши могутні вилиці долонями, й слухав. Ти ба, який чемний!

Та чим далі Єран читав, тим дужче я переконувався, що вже те оповідання десь чув. Воно було перероблене, скорочене, але ж усе-таки я його впізнав! Оповідання «Руденький поні» Джона Стейнбека, американського письменника, що отримав Нобелівську премію з літератури.

Коли оповідання було дочитано і поні помер, наш вимогливий учитель шведської мови приязно усміхнувся, а Єран соромливо схилив голову.

— Добре! — мовив учитель. — Дуже добре! Перлина! Ви всі знаєте, що я не розкидаюся високими оцінками.

— Та-а-к, — загули ми.

— Це оповідання варте щонайвищої оцінки, — сказав він. — Вітаю!

Повертаючись на своє місце, Єран кинув переможний погляд у мій бік. О, як я зневажав цього брехуняку! Якоїсь миті навіть поривався виказати його. Та саме тоді вчитель звелів мені вийти перед класом і стати біля столу.

— Правда ж, Єран написав гарне оповідання? — спитав учитель.

— Так, — відповів я.

— Добрий виклад, — сказав він.

— Так, — відповів я. — Дуже добрий виклад.

— Отож-бо, — мовив наш вимогливий учитель. — Але твоє мені сподобалось дужче! — і він простягнув мені мій залитий сльозами твір. — Ану ж прочитай!

Я читав, наче уві сні. Мене розсмішив клапоть килимка, звідки собака поцупив пікніковий наїдок. Мій голос зірвався на плач, коли собака помирав у моїх обіймах.

Потім я повернувся на своє місце.

— Отак і пишіть! — сказав учитель. — Пишіть про те, що вам близьке. Пишіть про те, що ви пережили. Не пишіть дурниць! Зарубайте це собі на носі! Правда ж, ти любив того собаку?

— Так, — відповів я.

— Відчувається, — сказав він.

Я лише кивнув головою. У мене зроду не було собаки. І не було сусідів. Але в той час, коли я писав, собака у мене все-таки був, бо я завжди про нього мріяв.

На перерві я ум’яв морозивний банановий десерт із двома молочними коктейлями, за які заплатив Єран. Тоді мене занудило. Однак я відчував себе на вершині, достоту як людина, що здобула перемогу над Нобелівським лауреатом у змаганні на кращий твір. Згодом Єран поштиво поплескав мене по спині.

— Ти був на висоті, цур тобі та пек, — мовив він. — У тебе вийшов чудовий твір.

— Та як сказати, — відповів я. — Джон Стейнбек теж непогано пише.

Пані в короткому халатику

Був темний лютневий вечір. За вікном моєї кімнати невесело кружляли мокрі сніжинки. Та мені все-таки було видно спину нашої сусідки. Вона стояла в своїй освітленій кухні, вбрана в нічну сорочку з рожевого нейлону, за якихось сто п’ятдесят метрів од мене.

Я дивився на неї у свій чеський польовий бінокль.

Вона була доволі стара і не дуже гарна. Попри все це і попри погану чіткість, я не міг відвести від неї погляду. Що ж зі мною, власне, відбувалося? Ось вона підняла з плити каструлю.

— Ану обернися, — прошепотів я сам до себе якимось незнайомим похмурим голосом.

Тієї миті тато відчинив двері.

— Що ти робиш? — запитав він. — Дивишся на зірки?

— Хіба тебе не вчили стукати? — дорікнув я. — Тепер я проґавив Венеру і все на світі.

— Вибач, — мовив він. — Я тільки хотів спитати, чи ти не хочеш чаю.

— Ні, не хочу, — гарикнув я. — Дай мені спокій!

— All right,[12] — сказав він. — А що ти робитимеш завтра?

— Піду по обгортковий папір, — відповів я.

І тато пішов. Але спершу побажав мені «добраніч» і спробував погладити мене по щоці. Але я відвернув обличчя. Я чув, як він зажурено зітхнув, коли зачиняв двері. Та мені й самому стало сумно від того, що я його засмутив. А потім я розсердився, що він засмутив мене.

Це все було дуже дивно.

* * *

Наступного дня я подався по обгортковий папір.

Мені треба було загорнути гострозубці, які я купив для Б’єрне Caлéнa.

Я перейшов міст, перилами якого колись ходив, зберігаючи рівновагу. Невдовзі під ним мають збудувати автостраду в два ряди. Але поки те не сталося, я побачив Пані в коротенькому халатику, що стояла в книгарні на Бандгаґені. Коли я зайшов усередину, вона звела очі від своїх червоних, щойно полакованих нігтів угору.

— Що бажаєш? — спитали її червоні губи.

— У вас є обгортковий папір? — спитав я.

— Звичайно, — кивнула вона.

— Я хочу його купити, — сказав я.

Пані була в синьому робочому халатику з атласної тканини. Вона мала дуже короткі ноги. Але халатик був ще