Ульф Старк - Тоді я був просто Ульф

коротший. Круглі колінні чашечки усміхалися так мило, що мені стало веселіше. Погойдуючись на високих підборах, вона постукотіла до згортків паперу.

— Якого саме паперу ти хочеш?

— Байдужки.

— Тоді нехай оцей, — сказала вона.

Пані вибрала білий папір у золотенькі зірочки. У неї таки був добірний смак. Вона відрізала саме стільки, скільки треба було для того, щоб загорнути гострозубці.

— Більше нічого? — спитала вона.

— Я ще прийду, — відповів я.

Вже на майдані я обернувся. Вона стояла на порозі й курила сигарету. Сонце горіло в її мідяно-червоних косах, і дим здіймався аж у небо.

* * *

Наступної середи я знов туди прийшов. У мене при собі були мої заощадження.

— Чи є у вас яка-небудь гарна книжка за п’ятнадцять крон? — спитав я.

— Здається, є, — відповіла вона.

Пані обвела мене задумливим поглядом. У неї були блакитні очі, які пасували до синього робочого халатика. Коли вона йшла до полиці, що стояла за моєю спиною, на мене війнули пахощі ніжних парфумів. Я швидко втягнув їх у носа, а потім затамував подих. Вона дістала з полиці тоненький томик.

— Напевно, ця гарна, — сказала вона. — Хочеш узяти?

Я кивнув головою. Бо мені не хотілося дихати. Мені хотілося тримати в собі її пахощі якомога довше. Я взяв книжку, яку вона простягла. А вона взяла мої гроші. Книжка звалася «Ларс Горд».

— У ній розповідається про одного юнака, такого, як оце ти, — сказала вона.

Я мимоволі кивнув головою. Від приємних пахощів і нестачі кисню в мене запаморочилася голова. Я задихався.

— Він шукає свою дорогу в житті, — вела вона далі. — Та що це з тобою?

Я розтулив рота, захрипів і випустив повітря. Пані в коротенькому халатику посадила мене на табуретку. А тоді поклала свої м’які круглі руки мені на груди.

— Не бійся, — сказала вона. — У моєї тітки теж була астма.

Вона звеліла мені дихати спокійно й неспішно.

— Вдих і видих. Вдих і видих, — промовила вона й додала: — Це допомагає, коли людина заплющує очі й думає про щось гарне.

Тоді я прихилив голову до її грудей і став думати про неї.

— Уже краще? — спитала вона трохи згодом.

— Ні, не дуже, — відповів я.

* * *

Того вечора тато застав мене у великій кімнаті на ворсистій синій канапі.

— Що це ти робиш? — спитав він.

— Читаю книжку, яку я купив за свої гроші, — відповів я.

— Дуже добре, — сказав він. — Хто її написав?.. Ага, Ян Фрідеґорд.

Потім нас охопив мовби благоговійний настрій. З якою впертістю тато намагався змусити мене читати вартісні книжки! Він навіть обіцяв мені сто крон, якщо я коли-небудь отримаю найвищу оцінку за твір. Але шанс був не надто великий. Найвищу оцінку я мав не так давно. І то за шедевр про собаку, на який мене надихнуло моє палке бажання, мрії та божевільне прагнення перемогти. Але відтоді в мене змінився вчитель, я втратив найсильнішого суперника і зовсім занедбав художню літературу.

Окрім того, я знав свої можливості. Я вмів писати лише про собак.

Тоді тато підбадьорливо поплескав мене по плечу.

— Може, і з тебе колись щось вийде, — сказав він.

— Хтозна, — відповів я і перегорнув сторінку.

Тато пішов накручувати годинники в будинку, як завжди щосереди. Мама готувала на кухні м’ясні рулети. А я лежав, поклавши голову поміж двома твердими декоративними подушками, й далі читав книжку. Раз по раз я перепочивав.

Я заплющував очі й думав про щось гарне.

* * *

За два тижні я знов навідався до книгарні. Ще й прихопив із собою дві сигарети з татового срібного портсигара. Одна якраз диміла в лівому кутику мого рота. Я зупинився на порозі, пускаючи в повітря дим, а другу запропонував продавчині, що стояла біля прилавка.

— Хочеш сигарету? — спитав я.

— Ти здурів! — скрикнула вона. — Тобі не можна курити! У тебе ж астма! Негайно загаси і йди сюди!

Я загасив сигарету й зайшов.

— Ну, тобі сподобалася книжка? — спитала вона.

— Це найкраще, що я коли-небудь читав, — відповів я.

— Я так і думала, — усміхнулася вона.

— У тебе є ще щось таке, не дорожче п’ятнадцяти-сімнадцяти крон? — спитав я.

— Ні, — відповіла вона.

Потім Пані пояснила мені, що дуже гарні книжки не бувають однакові. Вони геть несхожі, оскільки розповідають про щось дуже особисте.

— Вони написані від щирого серця, — сказала вона.

Пані подивилася мені у вічі й поважно показала рукою собі на груди зліва. Потім обернулася до полиць. Я помітив, як ніжно вона проводила своїми червоними нігтиками по корінцях книжок, де були написані прізвища авторів.

«Одного чудового дня я також стану відомим письменником і моє прізвище стоятиме на тих корінцях», — пообіцяв я собі подумки.

— На тобі стороннього, — сказала вона й простягла мені якийсь червоний томик.

То був «Сторонній» Альбера Камю.

* * *

Напевно, вона розуміла, що я був саме в тому віці, коли молода людина стає чужою сама собі. Пані в коротенькому халатику заглянула мені в душу своїми блакитними очима й побачила там сум’яття.

Вона знала, що мені потрібно.

Відтак я кожен ранок проводив перед дзеркалом у ванній кімнаті, хоч татові потрібен був туалет через те, що він їв увечері чорнослив для поліпшення травлення.

— Ти скоро вийдеш? — застогнав він.

— Ні, — відповів я, бо мені лишалося ще сорок сторінок.

— Тоді я вибиваю двері! — зарепетував тато.

Здавалось, що він і справді їх виб’є. Тоді я виходив із ванної кімнати на кухню, уплітав два бутерброди з печінковим паштетом і читав далі роман Альбера Камю, де головний герой також не розумів своїх почуттів.

— Цікава книжка? — привітно спитала мама.

— Так, — відповів я. — Тут розповідається про чоловіка, що їде на похорон своєї матері.

Вона подивилася на мене співчутливим, занепокоєним поглядом. Їй дуже хотілося, щоб я був радісний і веселий. Їй понад усе хотілося, щоб я все ще був малий, опецькуватий, слухняний, гарненький і весь час сміявся.

Але цьому вже не було вороття.

— Може, ти сьогодні робитимеш щось веселіше? — спитала вона.

— Писатиму поганенький твір, — відповів я.

— Ось побачиш, у тебе вийде дуже гарний твір, — сказала вона. — Візьмеш із собою банан?

— Мабуть, візьму, — відповів я, щоб зробити їй приємність.

Дорогою до метро я запхнув той банан у поштову скриньку сусідам.

* * *

Кожен чотирнадцятий день я навідувався до Пані в коротенькому халатику. Бо в мене було лише десять крон на тиждень. Дні стояли короткі й холодні, а довгими вечорами