Мирослава Горностаєва - Атарінья

- Воїни з дружини мого брата Келегорма зоставили їх самих у лісі опісля того, як

переконалися, що їхня сестра зникла разом з каменем. Нагадати тобі, чому вони це

зробили, Синда?

Меретір ледь здригнувся. Маедрос поклав йому на плече правицю, і Синда аж зігнувся

під вагою залізної латної рукавиці. Дивної якоїсь рукавиці – вона була схожою швидше

на руку зі сталі.

- Троє моїх братів, - сказав рудоволосий, - загинуло у Доріаті… Від руки Діора, котрий

був Аданеделем, напівкровним… Троє моїх братів билися з ним, вже бувши

пораненими отруєними дротиками. З отрутою в крові… Я покарав тоді воїнів

Келегорма за свавілля, і особисто розшукував синів Діора. Вони були вже підлітками, і спромоглися втекти, а Ельф, як відомо, у лісі не загине. Неподалік був табір

блукаючих Лаіквенді – я думаю, що це вони прихистили хлопців. А тепер слухай мене

уважно, Меретіре. Мені байдуже, чи ваша пані злинула у небо білокрилим птахом, а

чи ви спустили її до човна по шовковій драбині. Вона була поганою сестрою, і є

поганою матір’ю, бо чужа та ще й заклята дорогоцінність стала їй дорожчою від

братів і від синів. Я беру її синів у заручники, Меретіре. Нехай прибуде за ними на

пагорб Амон-Ереб – з Сильмарилом. Лише за таку ціну вона отримає назад своїх

близнят.

Отут я перелякався насправді. До цієї миті я сподівався, що все закінчиться – так чи

інакше… Сподівався на появу мами в сяючому Наугламирі… Сподівався, що вона

віддасть грізному Феанорінгу його клятий камінь і скаже гордо: «Мої сини мені дорожчі

за це ваше скельце…» Чи якось інакше… Я чекав… Весь цей час, відтоді, коли я побачив

тіла рудоволосих близнюків, я очікував, що прийде мама і вирятує нас від цього жаху.»

Гість раптом перехилився через стіл, і стиснув Нерданель обидві руки.

- Ви, - сказав, - ви віддали б Сильмарил за ваших двійнят?

- Я віддала б все за будь-якого з моїх синів, - відповіла Нерданель, зворушена до сліз…

- Сильмарил… Вишні Валар… Якби за всі камені світу, закляті і не закляті, можна

було викупити з Мандосу хоча б одне моє дитя – я б зробила це… Я віддала б за них

честь і гордість, я бо кілька разів ходила до Валмару, до Кола Судьби, і просила

17

милості – як милостині… Я прохала повернути мені хоча б одного з семи… Мені ж

відповідали – справедливість.

- О, справедливість, - сказав Ельронд з гіркуватою усмішечкою, - я дещо знаю про цю

пані, і не вірю в справедливість… Але я продовжую…

Загиблих і поранених поклали на ноші, зроблені з уламків загорожі. Маедрос ще раз

подивився в мертві обличчя і мовив стиха звичаєві слова прощання:

- Шлях ваш на Захід хай буде прямим… Дух іде до Мандосу, ім’я зостається в піснях…

- Мій володарю, - сказав Аркуенон, - а що робити з тими з наших, хто покинув зброю, і…

Маедрос обдивився провинних Ельфів. Ті збилися докупи і не підводили очей.

- Я, Нельяфінве Феанаріон, - сказав князь на квенья, - звільняю вас від присяги, даної

мені і роду Феанаро. Ідіть своїм шляхом, Ельдар.

- Вельможний Нельяфінве! – не втримався Руссе, - це ж зрадники! Через них загинули

ваші браття!

Рудоволосий якусь мить дивився на свого вістового застиглим поглядом, сповненим

страждання, а тоді озвався стиха:

- Ми сотворили неправедне діло, мій воїне, і тому вчинок тих Ельдар не можна назвати

зрадою. Рушаймо…

Вельможам підвели

коней, дивних коней з

розумними очима.

Раніше я таких не

бачив. Враження було –

ніби вони ось-ось

заговорять. Коли

Феанорінги сіли верхи,

причому перед

рудоволосим кінь

опустився на коліна, і

Маедрос опинився на

його спині, допомігши

собі лише лівицею, Аркуенон підхопив Ельроса і передав Макалауре. Мене на коня до

Маедроса підкинув Руссе, за що я одразу зненавидів молодого вістового. Рудоволосий

обійняв мене і прикрив полою багряного плаща. Його воїни тим часом зробили кілька нош з

уламків загорожі, і поклали на них поранених та мертвих. І ми покинули принишклі Гавані –

Фалатрим князя Кірдана під час короткого бою просто поховались по своїх домівках, не

бажаючи бути замішаними в усобицю.

До табору Феанорінгів ми прибули надвечір. Нас з братом зоставили біля одного з наметів, біля вогнища, майже без охорони. Це, певне, був намет Маедроса, який він ділив з братом.

Неподалік поклали вбитих близнюків, дві Нолдіе-цілительки в чоловічому вбранні і з мечами

при боці вийняли стріли з тіл, і омили мертвим обличчя. І лише по тому старші дали волю

горю.

Вони не плакали, ні, але той, кого брат називав Макалауре, приніс з намету арфу і заграв. Від

дзвону струн мені стало моторошно, а потім я почув голос, що проникав до глибини духу, голос, переплавлений у біль… До намету, поруч з яким лежали убиті, поволі сходилися

воїни. Темноволосий Феанорінг грав, а я бачив… Бачив наче у яві цю садибу, чисту і світлу, переповнену Ельдар… Бачив сади Валінору, бачив ваше лице – сини ваші, нене, найбільше

побивалися над тим, що завдали вам страждань.