Террі Пратчетт - Джинґо, Террі Пратчетт

водоростями будівлі, у всіх у головах зринула Думка, якої, втім, ніхто не озвучив, але яка складалася з безлічі інших маленьких думок, схожих на поодинокі брижки в ставках і маленькі бризки в чорних водах темниць, які збурювали в уяві образи клешень, що розмахують у глибинах, і всілякі чудасії, що іноді вимиваються на берег і потрапляють в сіті. Бувало, рибалки витягали таке, від виду чого будь-кого назавжди відвернуло б від риби. 

Зненацька всі перехотіли досліджувати, бо ж раптом на щось таке натраплять. 

Міцько Джексон заховав голову назад під накриття. 

— Чого ми не пливемо домів, батьку? — запитав його син. — Ти сказав, що від цієї місцини в тебе сирітки по шкірі. 

— Ну так, але вони анк-морпоркські сирітки, розумієш? І ніякому чужаку вони не дістануться. 

— Батьку? 

— Так, сину? 

— Ким був пан Гонґ? 

— А я звідки знаю? 

— Але ж коли ми поверталися до човнів, один із рибалок сказав: «Всі ми знаємо, що сталося з паном Гонґом, коли він відкрив рибну забігайлівку «Три веселі матроси» на місці старого храму бога риби на вулиці Даґон у ніч, коли місяць був уповні, правда?.. Що ж, я не знаю. 

— А… — Міцько Джексон завагався. Адже Лес уже дорослий хлопець… 

— Він… зачинився і кудись хутко звіявся. Настільки хутко, що забув дещо забрати. 

— Що саме? 

— Якщо тобі так цікаво… половину мочки вуха і одну нирку. 

— Круто! 

Човен нахилився, і почувся тріск дошок. Джексон різко відкинув накривку. Його зросило бризками. Десь неподалік у вологій темряві закричав голос: «Ти чого світильника не повісив, троюрідний брате шакала?» 

Джексон вийняв ліхтар і підняв його над головою. 

— Що ти робиш у територіальних водах Анк-Морпорка, проклятий верблюдожере? 

— Ці води належать нам! 

— Ми тут були перші! 

— Та? Ми тут були перші! 

— Ми перші тут були! 

— Ти пошкодив мій човен! Це не інакше як піратство! 

Вони були не єдині, хто кричав. У темряві зіштовхнулися дві флотилії. Бушприти позривали такелаж. Заскреготіли корпуси. Контрольована паніка — те, що звичайні люди називають мореплавством — обернулася нестямною панікою, що складалася з темряви, бризок і різного такелажу, що розтакелажувався. 

В такі моменти мають оживати стародавні морські традиції, що об’єднують усіх мореплавців проти їхнього спільного противника — голодного та безжального океану. 

Але замість того якраз цієї миті пан Аріф угрів пана Джексона веслом по голові. 

— Га-а? Що? 

Ваймз продер єдине око, що хоч якось реагувало. Воно узріло жахливе видиво. 

…Я зачетав йому його права, на шо, він відповів «Пішов в сраку, ментяра». Сержант Щебінь, зробив йому зауважиня, на шо, він сказав, ауч… 

«Може, мені багато що не виходить як слід, — думав Ваймз, — але я принаймні не граю знаками пунктуації у морський бій… 

Він відвернув голову від ламаної граматики Моркви. Під ним зсунулася гора паперів. 

Про Ваймзовий стіл уже ходили легенди. Якось на ньому лежали стоси паперів, але ті зсунулися, як то завше буває зі стосами, утворивши цей товстий, щільний шар, що дуже скидався на торф. Подейкували, під цими завалами досі лежали тарілки з недоїдками. Але ніхто не хотів туди заглядати. А деякі люди чули там ворушіння. 

Хтось ґречно кашлянув. Ваймз знову повернув голову і підвів очі на велике рожеве лице Віллікінса, дворецького леді Сибіл. Формально і його дворецького, хоч Ваймзу ця думка була неприємна. 

— Здається, вам варто прискоритися, сер Семюел. Я приніс вам парадну уніформу, а ваше приладдя для гоління лежить біля миски. 

— Що? Що? 

— За пів години ви маєте бути в академії. Леді Сибіл пообіцяла мені, якщо ви туди не з’явитеся, вона пустить ваші нутрощі на панчохи, сер. 

— Вона при тому всміхалась? — Ваймз нетвердо зіп’явся на ноги і поплентався до гарячої миски на мийній тумбочці. 

— Тільки злегка, сер. 

— О, боги… 

— Так, сер. 

Ваймз намагався голитися, поки Віллікінс позаду нього чистив уніформу і глянсував взуття. 

Надворі міські годинники почали вибивати десяту ранку. 

«Коли я сів, була десь четверта, — думав Ваймз. — Я точно чув, як о восьмій прийшла інша зміна, і ще мав розібратися з витратами Ноббі, що є справжньою вищою математикою…» 

Він намагався водночас позіхати і голитися, а це завжди погана ідея. 

— Прокляття! 

— Зараз дам вам серветку, сер, — мовив Віллікінс, не обертаючись. Поки Ваймз прикладав серветку до підборіддя, дворецький правив далі: — Користаючись можливістю, хотів би зачепити одну важливу тему, сер… 

— Так? — Ваймз дивився туманними очима на червоне трико, що було, схоже, головним елементом його урочистої уніформи. 

— На превеликий жаль, боюсь, я змушений попросити вас прийняти мою заяву про звільнення, сер. Я хочу служити. 

— Кому служити, Віллікінсе? — запитав Ваймз, витягнувши перед собою сорочку з пишними рукавами. Аж тоді до нього дійшло почуте. — Ти хочеш стати солдатом? 

— Кажуть, Хапонію треба як слід провчити, сер. У скрутну годину Віллікінси завжди були готові піти батьківщині на допомогу. Я подумав, що мені підійде важка піхота лорда Вентурі. У них дуже симпатична уніформа в червоно-білих кольорах, сер. Із золотими галунами. 

Ваймз нап’яв чоботи. 

— Ти ж служив раніше, чи не так? 

— О, ні, сер. Але я швидко вчуся, сер, а ще вкрай майстерно розділяю туші, — на обличчі дворецького відбилася патріотична готовність. 

— Індичок і… — запитав Ваймз. 

— Саме так, сер, — мовив Віллікінс, поліруючи урочистий шолом. 

— І ти маєш охоту воювати з верескливими ордами в Хапонії? 

— Якщо до цього дійде, сер, — мовив Віллікінс. — Гадаю, ваш шолом уже достатньо наглясований, сер. 

— Кажуть, дуже піщана місцина. 

— Атож, сер, — погодився Віллікінс, застібаючи шолом на Ваймзовому підборідді. 

— І скеляста. Дуже скеляста. Багато скель. І пилюки теж. 

— Так, місцями там дуже висушено, сер, тож, гадаю, ви маєте рацію. 

— І ти, Віллікінсе, помаршируєш на цю землю пилюки кольору піску, і скель кольору піску, і піску кольору піску з навичками сервірування стола і в червоно-білій уніформі? 

— Із золотими галунами, сер, — Віллікінс випнув підборіддя. — Так, сер, якщо виникне потреба. 

— Тебе нічого не бентежить в цій картинці? 

— Сер? 

— А, не зважай. — Ваймз позіхнув. — Що ж, Віллікінсе, твоя відсутність ранитиме нас до глибини душі. «А його хтось таки справді може поранити, — подумав він. — Особливо, якщо матиме час прицілитися». 

— О, лорд Вентурі каже, що до Вепроночі справимось, сер. 

— Справді? Я не знав, що війна вже почалась. 

Ваймз збіг сходами вниз, де його окутали аромати карі. 

— Ми вам трохи залишили, сер, — озвався сержант Колон. — Ви якраз спали, коли хлопчина приніс їжу. 

— Син Ґоріффа приходив, — уточнив Ноббі, виловлюючи рисинки у бляшаній мисці. — Тут їжі на пів зміни стане. 

— Переваги служби, — кинув Ваймз, кваплячись до дверей. 

— Хліб, мариноване манго і всяка всячина, — радісно мовив Колон. — Я завжди казав, що як на рушника, старий Ґоріфф не такий вже й поганий. 

Калюжка шипучого мастила… Ваймз затримався біля дверей. Сім’я, що збилася в купку… Він витягнув годинник. Той показував двадцять по десятій. Якби він біг… 

— Фреде, зайдеш до мене в кабінет? — запитав він. — Лише на хвилинку. 

— Так, сер. 

Ваймз провів сержанта сходами нагору і зачинив двері. 

Ноббі та інші вартові нашорошили вуха, але крім приглушеного шепоту, що якийсь час не стихав, до них не долинало ані звуку. 

Двері знову відчинилися. Ваймз спустився сходами