Тимофій Гаврилов - Чарівний світ, Тимофій Гаврилов

ще й нічого за це не платять. Нам кажуть: що заробили, те вже проїли. Якийсь сенс у тому є, але це несправедливо.

Наша праця полягає в тому, що ми їмо. З органічного сміття, яке звозять на фабрику, ми виробляємо 450 м3 добрив за рік. Мало це чи багато? Скільки землі можна вимагати від хробака? Від нас вимагають удвічі збільшити виробництво. Ми кажемо: ми готові збільшити виробництво, якщо збільшать площу, привезуть підмогу і виплачуватимуть зарплату. Від нас вимагають збільшити виробництво без збільшення кількості хробаків і погрожують розправою. Нашого лідера, який закликав до страйку та інших форм ненасильницького протесту, переполовинили, і ми не знаємо, яка з двох половин — наш лідер.

В наших рядах назріває розкол. Частина нас визнає лідером одну половину, частина стоїть за іншу. Чи поталанить нам об’єднатися? Нам не поталанить об’єднатися, якщо обидві половини не возз’єднаються. А як вони возз’єднаються? Можна обрати нового лідера, але тоді їх стане аж три. Спершу, коли нас сюди привезли, я гадав: як добре бути хробаком. Коли я був людиною, про таку кількість їжі не мріяв. Тепер мене нудить. Не можу дивитися. Тебе примушують їсти частіше, ніж хочеш. Більше, ніж можеш [тут сповідь уривається].

Сноформа2

Він — один. Часто йому здається, що він один, хоча насправді таких, як він, одинадцять мільйонів дев’ятсот дев’яносто дев’ять тисяч дев’ятсот дев’яносто дев’ять. Чи кожний почувається таким самотнім, як він? Запитати він не має ні часу, ні змоги. Він мусить працювати. Їх усіх примушують від раннього ранку до пізнього вечора і до наступного світанку гарувати. Варто уповільнити темп, і в повітрі свистить батіг. Він увесь щулиться, проте батіг шмагає десь поруч. Він, якому властиво, коли про щось розмірковує, уповільнювати ритм, швидко  береться знов до роботи. Батіг не дає йому думати, наганяє вперед, погрозливо хвиськаючи і моторошно ляскаючи. Від нього, як і від кожного, вимагають подвоєння виробництва, знаючи, що це неможливо. Всі на межі. З бунтівниками не панькаються. Їх без розмов четвертують. Єдина розрада — хробаків стає більше. Для четвертованого закінчуються земляні муки, зате починаються для чотирьох четвертинок. Одна мука помножується на чотири. Їх нього лідера переполовинили. Тепер у них двоє лідерів. Йому здається, що це скорше зле, ніж добре. З кількома спільниками він хоче прорити тунель і вилізти з фабрики. Геть з фабрики. Він із полегшенням зітхає. Полегшення тим дошкульніше, що лише помислене. Коли таке станеться? Чи доживе він до тієї щасливої миті? Чи його четвертують, як усіх повстанців? Там інший світ. Багато зелені і ніхто не примушує. Працюєш, скільки сам хочеш. Хочеш — ледарюєш. Ніхто тебе не розчленує і не хвисьне над вухом батіг. Там трава. Зелена-зелена. І дощі. Теплі-теплі, лагідні-лагідні, весняні-весняні. Матусечко! — кличе він і всміхається.

Вегетаріанець

Господарем такого наймита, як він, є Бог. Кожному, хто з’являється на світ, Господь кладе до колиски гаманець. «Аванс, який ми всеньке життя відпрацьовуємо». — «А потім?» — «А потім настає час розплати». — «Зарплати». — «Розплати». — «Ні, зарплати». — «Є така традиція», — казали йому батьки. «І мені поклав?» — запитував він, сповнений наївного сподівання. «Тобі забув», — зітхнув Іполит. «Навіщо ти так? — запротестувала Леся, якій серце краялося при вигляді його довірливих оченят. — Тобі теж. Не хвилюйся, мій котику». — «Покажіть мені мій гаманець!» — йому закортіло побачити, який він і що там усередині. «Ми не маємо». — «А де ж?» — «Загубився». — «Лихі люди поцупили», — збрехав Коля. «Ми його розшукаємо», — мовив Петя з несподіваною рішучістю. «Тільки ти не хвилюйся, — сказала Леся. — Ми всі тебе любимо». — «Коли ти виростеш, ми справимо тобі новий», — своєї обіцянки батьки так і не виконали, проте він ніколи не тримав на них за це зла. «Вони казали так з любові до мене», — пояснював він собі і мав, безперечно, рацію.

З такими рахманно- філософськими спогадами він занурив руку в контейнер для харчових відходів. З-посеред восьми смітників він із заплющеними очима обрав би саме той. Утім, такої потреби — заплющувати очі — не було.

Відкривалося третє вухо, і він чув, як промовляє трава, у траві була його голова, в поріділій від часу брунатній траві, і здавалось йому, що в нього їх дві, не одна, а дві руді голови, і обидві глипають із трави і назад ховаються у траву, і торкають губами сипку халву мовчазної, що носить його, землі, після чого обидві встають з колін і, узявшись за руки, продовжують йти, а від них втікають щури та коти — все це байдуже тим, хто за крок до мети. Темрява темна там, де немає світла, коли не звисає лампа, наче півлітра, згори і не шумлять явори — він бачив, як чкурнули щури, він не затримував їх, не лякав, лаштувався взятись до справ.

Смітники стояли на оточеному кущами майданчику за будинками. Вуличний ліхтар освітлював темряву, зелень листя була іншою, ніж удень, здавалася чарівнішою, каз-ковішою. Він порухав його, чи не з пластику часом. Міг усе роздивитися. Світло було таким яскравим, що бачив вибиту дрібними цифрами дату зберігання. Надто голодний, він брав протерміновані продукти, споживаючи їх на свій страх і ризик, не раз удобрював ними міську рослинність і присягався, що більше ніколи не буде, хай хоч вішають, але пронос минав і голод нагадував про себе.

Особливу небезпеку становили протерміноване м’ясо і старі сири. Стикаючись з ними, він пригадував повчальну історію, яку йому свого часу оповідали батьки, в яких він випрохував книжечку, а вони, не маючи її, розказували з пам’яті. «Бактерія лістерія та інша біжутерія», простонародна казка. У ній були добрі й лихі бактерії. «А що таке бактерії?» — допитувався він. І хтось із батьків відповідав: «Такі гномики, своєрідні». — «І лістерія теж?» — «Так». — «Але ж гномики у пеньках живуть». — «Такі гномики, як лістерія, оселяються у харчах». — «І я можу її з’їсти?» — «Краще не треба».

М’яса траплялося багато, червоного й зеленого, в різних формах і комбінаціях — таким чином йому надходили всі необхідні білки й речовини. Найбільше м’яса було після свят, третього і четвертого дня, іноді цілий тиждень, за що він шанував календар, передусім релігійний, особливо в тих частинах, де належало розговлятися. Про свято святого Мартина він довідався щойно зараз, пошкодувавши, що його не святкують у нього на батьківщині.

Батьківщиною для нього