Тимофій Гаврилов - Чарівний світ, Тимофій Гаврилов

розмову. Голодний, він або перележував ночі, впадаючи в марення, або вештався в пошуках якої-небудь поживи.

— Приєднуйся до нас. У нас усе серйозно: членські квитки. Внесків тобі платити не доведеться. Ми готуємо акцію.

— Я з вами, — сказав він.

Хіба він не підтримує їхньої ініціативи вже самим способом свого життя?

— Ми плануємо змінити тактику. Коли нас стане більше, ми прочісуватимемо смітники демонстративно, за дня, з пресою і телебаченням. На початок ми готуємо акцію, яка надасть нашій справі необхідного розголосу.

— ???

— Ми влаштуємо ярмарок викинених харчів. Тому нам потрібні люди, які зібрали би за короткий час якомога більше продуктів. Наступного тижня ми подаємо заявку. Продукти помиємо й почистимо.

— Та я … — м ’явся він, не знаючи, які слова в цій ситуації доречніші.

— Ми теж мирні люди.

— І я, — сказав він.

Він нікому не чинив зла. Зло помножує зло. Тому ніколи не відповідав на зло злом, щоб не помножувати.

— Ну, ти подумай. Не квапся з відповіддю. Як надумаєш, дайся чути.

Комп’ютерник простягнув йому візитку, яку він з поштивістю, наскільки її дозволяли продемонструвати сутінки, сховав у кишеню.

— До зустрічі. Я впевнений, ми ще обов’язково зустрінемося, — мовив комп’ютерник, розчиняючись у загусаючій темряві.

Йому хотілося віддячити комп’ютерникові, але як піти проти себе? Якщо рух ініціативи, крий Боже, увінчається успіхом, він залишиться без засобів до існування. Він уявив, як смітники порожніють, як у них викидають саме жабуриння, качани й кістки, і така похмура утопія зацим-балила моторошними молоточками по шкірних залозах.

Він не бачив великої несправедливості і не розумів, чому вона бачиться комусь, хто не відчуває нестатку. Навпаки — хто має, той викидає, а кому бракує, підбирає. Це було щось на кшталт соціальної філософії, сповідуваної без помпи й політики, якоїсь доглибної солідарності, в якій людина задіяна — кожна на певному, яке вже випало, місці. Найправильніші ідеології та найдобріші починання невибачно спрощують світ. Прагнучи добра, не залишають простору, де воно могло би сподіюватись.

Ферма «Місто щастя»

Існує буквально кілька сюжетів про ферму, всі інші — про фабрику. Коли йдеться про фабрику, в уяві постають робітники, страйки, штрейкбрехери, заводські труби, з яких чорний дим кіптюжить блакитне небо, найманці, які б’ють страйкарів, трупи профспілкових лідерів, знайдені на заміських пустирищах.

Сюжети про фабрику себе не вичерпали, як може здатися. Існують небезпідставні побоювання, що вони можуть знову поактуальнішати. Їх узагалі доцільно вважати вічними, зарахувавши до категорії бродячих, як бродить він сам — учора, сьогодні, завтра. Яка ґарантія, що післязавтра вони не повернуться туди, де розгорталися напередодні? Вони вийшли з моди? Їх просто звідти прогнали. Медії, що нагадують мідії, закликають до скромності, навчають убогих обходитися малим, бути смиренними і не зазіхати — від таких повідомлень хочеться позіхати і не виходити з хати, і після них неможливо нормально кохати, залишається тільки здихати, дихати і зітхати. Філософи споруджують еквілібристичні трапеції про нерівність, закладену у природі буття. Біографи розвінчують речників рівності — багатіїв, що з’їхали одного дня з глузду і кинулися любити знедолених. Поразка! — кричать просвітники. Серце! — стенаються безсердечники.

Як фабрика з містом, так ферма асоціюється із селом. Якщо фабричні сюжети прямі й полум’яні, то сюжети про ферму багатогранніші, охоче вдаються до езопової мови, промовляють образами і нагадують притчі. Алегориза-ції фермних сюжетів сприяють самі обійстя, де тримають свійських тварин. Сни про ферму сняться незрівнянно частіше, ніж про фабрику. Чи можна з цього зробити висновок, що туга за природою, простим і зрозумілим сильніша, ніж любов до архітектури? Чи, може, такий сон — форма латентного заколоту?

Ось і йому знову наснилося. Сни, що їх бачив, переділялися на зоо і фіто. У зооснах фігурували різні тварини, зокрема такі екзотичні, як капібара, а часто й такі, яких не існує в природі. У фітоснах він почувався стеблинкою, спізнаючи нечуваний кайф. Сон про пластикову пляшку не вписувався в цю дуалістичну концепцію — з певними засторогами його можна було віднести до фабричних, впадав у вічі його наголошено притчевий характер.

Зрозуміліше було з такими снами, як сон про піцу. Найприродніші, вони були воднораз найпідступнішими. Не шкодуючи ні хліба, ні шинки, потішаючи курчатами та пельменями, квашеним огірком і кров’янкою, вони доводили його до солодкого сказу. Після чого він прокидався. Як завжди, голодним. Підлим був сон про піцу, брутальним і примітивним!

То що йому все ж таки наснилося? Ще зоосон, чи вже фіто? Філософське анданте про землю, теплу й родючу? Розпушену хоботком? У тому сні він був хробаком. Банальним червоно-синім дощовим хробаком, які вилізають на перший весняний дощ, і доводиться заглядати під ноги, щоб не розчавити. Хоча хробаки діляться, сумнівно, щоб поділився хробак, якого розчавили. Можливо, тому що це весна і перше лагідне тепло після тривалої абстиненції, дощові хробаки викликали світлі відчуття, щось ніжне і сентиментальне, схоже на першу закоханість.

Він був не звичайним хробаком — фермовим. Таким, яких тримають у купі гною. Тож був і працював на такій собі фермі. Як і на всіх інших, там також працювали, тільки не було тяглових коней і поросят ніхто не розводив. На тій фермі гарували хробаки, і тому вона була єдиною у своєму роді. Зате перспективи вона відкривала!

Його сон відбувався у двох рівнобіжних формах — прямої мови (сповіді) та непрямої (близької до потоку свідомості). Ця двоїстість споріднювала його зі сном про пляшку. З огляду на площинність паперу (ще ніхто не придумав полівимірний спосіб писання), немає змоги відтворити їх інакше, ніж розташувавши поруч. Вони тривали однаково довго — не довше за мить, і добігли кінця разом із нею. Вони оповідають про те саме, проте завершуються по-різному: один мінорно, другий з якоюсь до розпачу зворушливою вщасливленістю.

Сповідь хробака

Сноформа1

Я — дощовий хробак. Нас дванадцять мільйо нів, що достатньо для повноцінного функціонування самостійного державного утворення. Хіба немає держав, у яких ще й набагато менше хроба дян? І все одно вони функціонують. Мають гімн, герб і прапор, військо й державний кордон, бюрократію та вчителів, астронавтів, робітників, селян, менеджерів і маклерів. І територію ми також маємо: 600 м2. Звісно, з такою густотою населення, як у нас, держав назбирається небагато. Проте хіба кожна держава не неповторна? Наш зріст дозволяє так жити.

Якщо наше життя можна назвати життям. Уся річ у тім, що ми не працюємо добровільно. Нас примушують гарувати день і ніч,