Тимофій Гаврилов - Гарні дівчата, Тимофій Гаврилов

неповторну усмішку і навіть білявка білявці не рівня. «Але ж з усіма не перезустрічаєшся», — казав я Андрієві, здивований його здатністю у справі серця прагматично мислити й поготів уявляти собі в усій виразності такі речі (я гадав, на це здатні лише технарі). Дрібниці майбутніх буднів здавалися мені такими далекими, що їх не доводилося й відсувати; я знав, що присвячуватиму їм ще чимало часу. У вік, як наш тоді, любов вирішує все. «І математика», — жартував у мій бік Андрій, а я охоче погоджувався. Математика тримає світ — без неї він давно вже розпався б.

— Лише що скаже твоя дівчина? — запитав я його.

Я тоді ще був досить наївний в амурних справах, тож такі запитання мені давалися не менш легко, ніж складні завдання з математики.

— Вона нічого не знатиме, — відповів Андрій і жартома додав: — Якщо ти їй, звісно, не вибовкаєш.

— Я не знаю її, — нагадав я Андрієві, натякнувши, що пора нас нарешті познайомити.

— Я ж тобі казав, що познайомлю, — промовив Андрій. — На все свій час.

Я розумів це й без нього. Андрій уже кілька разів обіцяв познайомити мене зі своєю обраницею, проте з тих чи тих причин ця мить постійно відкладалася. Тихцем я сподівався, що одного дня вони прийдуть на набережну вдвох. Де ж бо ще знайомитися, як не на нагрітих серпневим сонцем бетонних плитах, що тягнулися шахівницею, підпираючи берег, де ми гайнували останні дні нашої безумовної свободи?

У попередні роки я проводив серпневі вечори з батьками; коли вони поверталися з роботи, ми вирушали на город. Мати просапувала, я скидав бур’ян на купу край городу, де він, присипаний землею, повільно перегнивав, не заподіюючи більше шкоди, а потім ми з батьком поливали грядки, почергово то помпуючи воду, то носячи відра. Сьогодні я не уявляю, як після виснажливого дня на підприємстві, звідки ще належало добратися, повоювавши за доступ у переповнений тролейбус, батьки спромагалися доглядати город, який давав нам картоплю, моркву і буряки, а перед тим полуницю, порічки й аґрус. Вернувшись, батьки щось перекушували і лягали спати, тоді як я вмощувався студіювати збірники математичних завдань, що успішно заміняли мені поезію. Коли я прокидався, батьків уже давно не було, а сонце стояло в зеніті.

Так ми засмагали, роздивляючись дівчат, на яких Андрій знався, як справжній професіонал. Я не міг би з ним позмагатися, тож скромно прислухався до його слів. Ні, Андрій був усе-таки неймовірним знавцем дівчат!

— Якби в нас був дикий пляж... — мріяв Андрій.

У провінційному місті дівчата засмагають у купальниках чи й поготів у сорочках — де там до південних пляжів.

— Море робить людину розкомплексованішою, — правив Андрій і, опершись на лікті, питав: — Ти коли-небудь бував на морі?

На морі я був один-єдиний раз, коли мені заледве виповнилося два роки, і знаю я про це з розповіді батьків. Другого дня в мене підскочила температура. Медсестра, яка відпочивала кількома наметами далі, порадила батькам якнайшвидше забиратися геть, що вони й зробили. На тому мої відпочинки на морі завершилися.

Андрій їздив на південь щороку — аж дотепер: це було перше літо, яке він там не побував. Останніми роками почали виникати дикі пляжі, які розганяла міліція, але, як казав Андрій, проти природи не попреш. Це відрізняло його від абсолютної більшості мешканців райцентру, які літували і зимували на тому самому місці, від колиски до домовини проводили час на тих самих ланах, фабриках і галявинах.

— Від фіґового листка до корсета і від корсета назад до природи, — одним реченням Андрій умів охопити історію людства.

Дівчата провінційного міста скромніші і, я б сказав, сором’язливіші, та це аж ніяк не означало, буцім вони менш вродливі чи не такі цікаві. Андрій поділяв моє бачення, не погоджуючись лише з купальниками, за що вважав місцевих венер ретроградними і не такими спокусливими в порівнянні з узморними сиренами, по-філософському, втім, підсумовуючи:

— У степу й хрущ — мʼясо, — дарма що до гір було незрівнянно ближче.

Я ніколи не думав, що історія така детальна наука. Мені здавалося, що детальними в ній є лише дати, все інше — вигадка, сяк-так присобачена до років, як хвіст до чорта у вертепі. Справжні історики не жонґлюють датами, їхня стихія — персони й події.

У математиці все по-іншому, бал правлять цифри — множаться, діляться, додаються, віднімаються, підносяться в ступінь, добуваються з кореня. Математика вміщає світ у числа і функції.

Мені ж купальники на дівчатах не вадили, як Андрієві.

— І що ти робиш?

— Лежу і дивлюся.

— А коли надивишся?

— Тобто?

— Ти ж не можеш весь час лише дивитися!

— Ти ж знаєш, що я зустрічаюся з дівчиною.

— А пляжні дівчата?

— Я уявляю, що кохаюся з котроюсь із них.

— Імен, часом, не плутаєш? — жартував я.

— З найгарнішою, звісно, — не чув моїх слів Андрій. — А ти?

Я теж уявляв котрусь із побачених удень дівчат. Можливо, ми уявляли ту саму дівчину, засинаючи в сусідніх ліжках, тоді як вона радше за все й не здогадувалася про наше з ним існування. Хай там як, Андрій мав дівчину, а всі мої обраниці, на відміну від Андрієвої, були всього-на-всього красунями з набережної.

— Краще, звісно, синиця в руці, ніж журавель у небі.

— Ти памʼятаєш свій перший поцілунок? — запитав Андрій.

— Це було давно, коли я ще полював на мамонтів і на поцілунки залишалося не так багато часу, — віджартувався я.

— Я думав, ти математик.

— Ні, я історик.

Настав день, в який Андрій під приводом спільного походу в кіно мав познайомити мене зі своєю дівчиною. Я вагався, чи не моя присутність заважає йому зустрічатися з коханою, адже я впав йому, як сніг на голову. Можливо, запрошуючи до себе, Андрій всього-на-всього продемонстрував формальну гостинність.

Спочатку фільми показували в столиці, потім в обласних центрах і аж тоді вони йшли в таких, як Андрієве, містах — геть несправедливо, адже саме у таких-от закутках кінематограф, за винятком дівчат і футболу, найжаданіша розвага.

Того дня Андрій кудись пропав. Увечері, коли я прийшов під кінотеатр, мій товариш уже чекав на мене. Сам.

— А твоя красуня? — здивувався я.

Мені здалося, що Андрій ховав її від мене — невже остерігався, вбачаючи в мені потенційного конкурента? Але ж сам постійно й розповідав! Я робив усе, щоб не нашкодити нашій дружбі.

Напевно, запізнюється, переконував я себе, — у такий вік дівчата полюбляють змушувати хлопців чекати. В те,