Дмитро Степаненко - Окопні історії: фронтовий щоденник

— Довго він у мене не протягне.

Прийшов Безпілотник. Полапав кулемет й автоматичний гранатомет (Ого!). Позаглядав у люки (Ух ти!). Орлик згори спокійненько так:

— Згорає за 15 секунд.

Безпілотник повернувся і спетляв. Оминає маталигу десятою дорогою, бо є чому.

Довелося й мені прокататися в десантному відсіку маталиги. Помітив, що всі швиденько заскочили всередину, наче місця займали. Я заліз крайнім.

— Démon, тут люк на ходу відчиняється, треба ручку притримувати.

Ясно. Маталига рушила, затрусилася, і ручка люка повільно поповзла донизу. Перехоплюю її лівою рукою й тримаю. Кляті Кардани, ручку відремонтувати лінуються, а я тепер у руку мерзну! Вже через годину від гуркоту голова стала ватяною, ноги примерзли до підлоги, а в роті гірчило від вихлопу. Може, трохи провітрити? Відчиняю люк. Ого! Болото з-під траків летить вертикально вгору на метрів десять. Краще вже вихлопом дихати, чим отримати в око грудомахою дамбаса.

Так би й пожалів сам себе, якби поряд не стирчали ноги Орлика й Кривбаса. Я хоч сиджу, а вони стоять по груди в люках зі своїми кулеметами. І вітер там сильніший, і вихлоп під самим носом. Лише ворог роду людського міг придумати такий транспорт.

Десант МТ-ЛБ набрали не просто так, а для супроводу величезної колони. Її бойове завдання — імітувати переміщення живої сили й техніки на передовій. Секретне завдання — за першим свистком розпочинати штурм Горлівки, ударити в спину орді, котра штурмує Дебальцеве. На кількох машинах спорудили дерев’яні конструкції з розмірами гармат, присобачили стволи із соснових колод і накрили брезентом. Додали кілька критих Уралів, начебто із солдатами. Пара таблеток[14] і чотири цілі маталиги, які залишилися в бригаді, довершували картину. Інші бригади й батальйони сектору «С» теж осторонь не залишилися, і колона розтяглася на кілька кілометрів. Щоб хоч трохи захистити всю цю техніку, кожну МТ-ЛБ посилили кулеметом й автоматичним гранатометом. Набрали добровольців і почали нарізати кола: вдень попід самий передній край, а ввечері — через тил у зворотному напрямі. Їздили швидко, бо москалі мін і снарядів для колони не шкодували, а місцеві запроданці-коректувальники тоді ще майже всі живі були.

В одну з машин підсадили нашого коректувальника, і він на ходу вираховував координати позицій кацапського важкого озброєння, що обстрілювало колону. Інформатори з того боку теж передавали координати цілей, багато чого вираховували спостерігачі. Словом, наша артилерія, «Гради» й «Урагани» мали купу роботи.

Збоку весь цей хоровод виглядає наступним чином: по дорозі мчить колона, її активно обстрілюють кацапські міномети, гармати, самохідні артилерійські установки (САУ), танки і «Гради». А через 5-20 хвилин їх накривають наші гаубиці і реактивна артилерія. Під шумок розвідка тихенько вираховує сєпарських коректувальників, і кого можна ліквідує на місці, а решту здає в СБУ.

Усі зайняті. Ніхто не нудьгує. Особливо ті, хто їде у колоні в якості «живця».

На узбіччі стоїть якийсь мужик шахтарської національності. Побачив колону, витягнув телефона і починає телефонувати. З броні — негайно постріл в голову.

— А за що це ти його?

— Так це ж сєпарський коректувальник. Наші координати зливав.

— От сука!

Рухаємося у цій консервній банці, виїжджаємо на величезне засніжене поле, дорога трохи підіймається до горизонту. А поле з краю в край у чорних вирвах, і не маленьких. Чорт його знає, що там далі. Ми так тісніше до лавочок притулились, голови в плечі повтягували. Що ж там за горбком? Виїхали на висотку, а за нею нічого й немає, ще одне поле, тільки більше. Фу-у-уф. Аж легше. І тут хтось помічає у небі купу вогняних цяток:

— «Гради»! В нашу сторону!

Одна маталига розвертається й шурує по лісосмузі, проламуючи просіку. Частина колони — за нею. Заховалися. «Гради» гупнули в поле. Вискочили з лісосмуги на вже не таку білу й гладеньку рівнину, рясно засіяну металом, і притопили далі. А далі село.

Із двору на дорогу вискакує мужик, махає руками:

— Памагітє!

Зупинилися. Навколо вирви від мін. Заходимо в двір, а там труп без голови.

— Чим же ми йому допоможемо? Краще самі тікайте, бо скоро ще щось прилетить.

— А ми в падвалє спрячємся.

— Ну, як знаєте.

Повертаємося до машин. Один дрючок (ствол із дерева в макеті) не витримав дамбаських доріг, переломився, і замість бадьоро стриміти вгору, лежав на кабіні.

— О, мужики, на одній «гарматі» «ствол» поламався. Може, відремонтуємо? А то сєпари не повірять, що вона справжня.

— Ти що, досі не зрозумів, куди потрапив? Тут кожен метр пристріляний. І ніхто не розбиратиметься, який там той ствол. Техніка — теж ціль непогана. Вшиваємось!

Рушили якраз вчасно. Міни посипалися, коли хвіст колони ще виїжджав із небезпечної ділянки.

Дуже важливо

Купе кілька разів телефонував провайдеру, намагаючись приєднатися до Інтернету. Голосок молоденької дівчини-оператора був дуже приємний. Купе увімкнув голосний зв’язок, і ми з цікавістю слухали, як вона буксує, налагоджуючи мережу.

— Купе, а ну запитай.

— Та вона засоромиться.

— А ти запитай.

— Гаразд. Дівчино, ми тут з хлопцями засперечалися… Ви дозволите трохи особисте запитання? Повірте, нас це дуже сильно хвилює.

— Ну добре…

— А якого кольору у вас трусики?

— Білі, — тихенько так, вона вже знала, що її цілий взвод слухає.

Овації в наметі було, мабуть, чути усім її колегам по офісу, за наш табір я взагалі мовчу.

Ми дійсно дуже сумували за дівчатами.

Інтерв’ю

Кацапам дали наказ будь-якою ціною взяти в кільце Дебальцеве. Задумка проста: замкнути штаб сектору «С» і 6–7 тисяч наших вояків, а тоді влаштувати торгівлю за їхні голови. Основну частину військ наші відвели, артилерія працювала ззовні, а периметр плацдарму тримала низка блокпостів. Москалі штурмували Дебальцеве в кращих традиціях червоної армії: людей кидали на прорив сотнями, а позаду наступаючих підтримували загороджувальні загони. Наша передова утримувала гарматне м’ясо на відстані, нищачи з кулеметів і гранатометів. Артилеристи не спали по дві-три доби, вистрілюючи снаряди цілими машинами. Гради теж активно насипали. Поля вкрилися трупом, москальню колошматили тисячами.

Сусідня 128-ма бригада і наш 42-й батальйон тримали оборону навколо Дебальцевого, а з підрозділів управління 57-ї бригади на допомогу вирушили 64 добровольці (фактично кожен третій). Хлопців розділили на три групи і відправили на різні блокпости. Група наших саперів прибула в Чорнухіне на допомогу місцевому гарнізону. Завдання — зайняти оборону на краю селища і відбивати атаки противника. У центрі зустріли нацгвардійців, розпитали про обстановку.

— Та ви що, ми туди (на окраїну) вже не ходимо. Відразу за хатами яр із зеленкою,