Тімоті Снайдер - Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним, Тімоті Снайдер

вирішувала держава. Чекісти висилали заможних селян, які найбільше втратили від колективізації. У січні 1930 року політбюро доручило органам безпеки перевірити селянське населення цілого Радянського Союзу. Наказ ОГПУ від 2 лютого уточняв заходи, потрібні для «ліквідації куркулів як класу». Долю конкретного селянина на місцях мала вирішувати так звана «трійка» — група з трьох осіб. Трійка складалася з представника ОҐПУ, місцевого партійного керівника та державного прокурора і мала повноваження оперативно виносити насуворіші (смертна кара, заслання) і при тому остаточні вироки. Рядові члени партії нерідко давали рекомендації: «На засіданнях сільської ради, — казав один партієць, — ми визначали куркулів на свій розсуд». У Радянському Союзі існували суди й законодавство, але на це ніхто не зважав — рішення ухвалювали три особи, як собі хотіли. За вироками трійки було розстріляно до тридцяти тисяч радянських громадян[13].

У перші чотири місяці 1930 року з радянської України було депортовано 113 637 осіб, яких вважали куркулями. Це означало, що порожніми лишилося до тридцяти тисяч селянських хат, шокованим селянам практично не давали часу зібратися в невідому дорогу. Тисячі холодних товарних вагонів, повні заляканих, хворих людей, вирушили на північ європейської Росії, на Урал, у Сибір і Казахстан. Останнє, що бачили селяни вдома, — постріли, плач і крики. Холод і приниження в дорозі. Відчай і збайдужіння, коли селян висаджували в степу чи тайзі й використовували там як рабську робочу силу[14].

Українські селяни дізналися, що таке табірні заслання, починаючи з середини 1920-х років. Вони оголосили рядки, які вже тоді стали народними:

Ой, Соловки, Соловки! Далека дорого… Серце з жаху завмирає, А в душі тривога.

Соловки — табірний комплекс на островах у Білому морі. У свідомості українських селян Соловки були символом заслання — всього чужого, репресивного й болісного. Для радянського керівництва Соловки стали першим місцем, де використовували працю в’язнів. У 1929 році Сталін вирішив розширити модель Соловків на весь Радянський Союз, було організовано «спеціальні поселення» й концентраційні табори. В концтаборах, оточених колючим дротом і вартовими, використовували працю засуджених. Спецпоселення будували для себе самі в’язні, після того як їх висаджували у степу або в тайзі. У висліді з 1,7 мільйона куркулів, депортованих у спецпоселення в Сибіру, північній Росії і Казахстані, близько 300 тисяч становили українці[15].

Масові депортації селян з метою покарання збіглися з масовим використанням примусової праці в радянській економіці. У 1931 році спецпоселення й табори об’єднали в одній системі — ҐУЛАҐ (Главное управление лагерей). ҐУЛАҐ формувався паралельно з колективізацією сільського господарства і залежав від неї. В систему ҐУЛАҐу увійшло 476 таборів, у яких відбували покарання 18 мільйонів осіб, з них 1,5–3 мільйони за час заслання померли. Вільні селяни перетворилися на рабську робочу силу, яку використовували при будівництві великих каналів, на шахтах і фабриках, які, за планом Сталіна, мали модернізувати Радянський Союз[16].

Українські селяни мали великі шанси потрапити на будівництво Біломорканалу між Білим і Балтійським морями, якому Сталін приділяв особливу увагу. Кирками, лопатами, іноді черепками або й просто руками 170 тисяч осіб копали мерзлу землю впродовж 21 місяця. Від виснаження і хвороб люди помирали тисячами, зустрівши свій кінець на дні каналу, який завершили 1933 року і який не мав особливого транспортного значення. Рівень смертності у спецпоселеннях також був високий. Радянська влада закладала в розрахунки п’ятивідсотковий рівень смертності, насправді ця цифра становила від десяти до п’ятнадцяти відсотків. Один житель Архангельська, великого міста на Білому морі, завважував безглуздість ситуації: «одна справа знищити куркулів в економічному сенсі; але знищувати їхніх дітей у фізичному сенсі — це просто варварство». Діти на далекій півночі помирали в таких кількостях, що «їхні тіла ховали на цвинтарі по троє-четверо в одній могилі без труни». Група вологодських робітників питала чи справді «дорога до світової революції» має проходити «по тілах цих дітей»[17].

Рівень смертності в ҐУЛАҐу був високий, але не вищий за той, що спіткає невдовзі українське село. Робітникам на Біломорканалі давали дуже скупу пайку, лише шістсот грамів хліба на день (близько 1300 калорій). Але й це харчування було краще за те, яке мали в той час люди в радянській Україні. Робітники на Біломорканалі мали удвічі, втричі, ушестеро більше, ніж діставали українські колгоспники в 1932–1933 роках — ті не отримували взагалі нічого[18].

У перші тижні 1930 року колективізація в Україні й по всьому Радянському Союзу проходила колосальними темпами. Москва надсилала на місця плани з колективізації, за виконання яких відповідали партійні керівники. Українське керівництво обіцяло колективізувати республіку за один рік. А місцеві партійні активісти, вислужуючись перед начальством, докладали ще більших зусиль, обіцяючи завершити колективізацію за дев’ять-дванадцять місяців. Під загрозою висилки вони змушували селян вступати в колгоспи. В разі потреби застосувати силу до справи підключалася міліція й чекісти. На допомогу колективізаторам на село додатково відрядили 25 тисяч робітників. Робітники, яких пропаганда переконувала, що саме селяни винні у дефіциті продовольства в містах, обіцяли «пустити куркулів на мило»[19].

На середину березня 1930 року сімдесят один відсоток орної землі в Радянському Союзі було, принаймні формально, колективізовано. Це означало, що більшість селян втратили своє індивідуальне господарство і мусили вступити в колгоспи. Права самостійно, на власний розсуд обробляти землю вони більше не мали. Тепер вони були членами трудового колективу, їхня зайнятість, платня й харчування залежали від начальства. Селяни втрачали свою худобу та реманент і потрапляли в господарську залежність від осередків політичного контролю — машинно-тракторних станцій, на яких зазвичай бракувало обладнання. Але там ніколи не бракувало партійних чиновників і міліційного нагляду[20].

Українські селяни були шоковані втратою своєї землі, можливо, ще більше, ніж російські, де традиційно сильні позиції займало общинне господарювання. Ціла їхня історія полягала в боротьбі з поміщиками, яку вони, здавалося, нарешті виграли завдяки більшовицькій революції. Однак у перші пореволюційні роки, з 1918-го по 1921-й, більшовики реквізовували продовольство в селян для потреб громадянської війни. Тож селяни мали всі підстави остерігатися радянської держави. Компромісну політику Леніна у 1920-х роках зустріли прихильно, хоч селяни недаремно побоювалися, що одного дня все може повернутися навспак. У 1930 році колективізація здавалася їм «другим кріпацтвом», новим ярмом, тільки накинутим цього разу