Марі Керімей - Я (не) втечу від тебе., Марі Керімей

Розділ 6. Мелі

 

Прокинулась я, коли на дворі було ще темно. Встала з ліжка, огледіла темну кімнату: великі вікна, велике ліжко, біля ліжка масивні тумбочки, з правого боку трюмо, з лівого стіл. 

Обернулась і побачила двоє дверей з права та ліва. Навпроти мене вхідні. Я пішла до правих дверей. За ними виявилась велика ванна. Я зайшла в неї, включила воду, зняла з себе одяг і залізла в ванну.  Вона була досить простора, як джакузі. 

Сіла підтягнула до грудей ноги й поклала на них підборіддя, опустила голову.

Я думала про те, як я могла потрапити в таку дурну ситуацію. Як мене могли закрити. Що ж мені тепер робити? В Олександра багато зв'язків і купа грошей. Мені не вибратись звідси. Багато охорони. Навіть, якщо вдасться, мене ж одразу схоплять.  А якщо спробувати? І що мені лишиться. Я все одно не зможу втекти від нього. Навіщо я йому? Хто він? Я помахала головою відганяючи думки. 

З роздумів мене вивів який голос. Підняла голову та побачила Олександра, який стояв та дивився на мене гнівним поглядом. Мені стало байдуже, наче, щось померло, наче, не жива більше. Стільки знущань і для чого?  Я знову опустила свій пустий погляд на воду, яка тихо собі мовчала, як і я.

«Як довго я уже тут сиджу? — Доволі довго напевно, якщо Олександр уже прийшов»

Він не витримав того, що я з ним не розмовляю. Взяв мене за руку, а потім за талію та підняв. Накинув на мене щось тепле. Взяв на руки і виніс з ванної кімнати, посадивши на ліжко. Почав щось говорити мені, а я не чула, не розуміла. Просто сиділа з опущеною головою та дивилась собі на побілілі пальці.

Сильний ляпас від Олександра не дав ніяких результатів. Мені не було боляче. Я лише підняла голову і подивилася на нього своїми пустими очима. Він злився. Дуже злився. Тряс мене за плечі, а я просто сиділа і мовчала, навіть не могла нічого сказати. Потім коли він нарешті перестав мене трясти, знову опустила голову. 

— Меланія! Не грайся зі мною!  — Кричав він розлючено і знову тряс мене за плечі. Я сиділа на цьому клятому ліжку та  не хотілося жити. Хай уб'є мене, мені уже байдуже. Начхати.  — Меланія! — Ще декілька ляпасів, які не дали ніякого результату я, мов скам'яніла лялька ні на, що не реагувала. 

Тоді він підхопив мене на руки, кудись поніс, а я закрила очі, щоб не бачити куди.  Відкрила уже коли ми були в просторому кабінеті. Олександр говорив з лікарем, а я сиділа на кушетці. Знову опустила голову та роздивлялась собі пальці. 

Тоді я відчула, що щось тепле потекло по губам. Я підняла руку і пальцями розтерла щось липке по обличчю. Підняла руку до очей «кров», байдуже. На все байдуже. Опустила закривавлену руку, яка, мов не жива впала мені на коліна. До мене підійшов лікар, підняв мою голову і  почав витирати моє обличчя. 

 Я дивилася на сивого чоловіка своїм пустим поглядом. Здається в той час я мало дихала. Навіть не пам'ятаю, чи взагалі щось відчувала.  Коли він почав говорити до мене, я почула такий знайомий та мелодійний голос, як у мого батька. Відразу щось кольнуло в серці і з очей скотились сльози. Я ще досі пам'ятаю його голос, його посмішку. Як же тяжко жити з болем в серці. Адже біль ніде не ділася, вона ще більше засіла мені до серця. 

— Меланія, ви мене розумієте? — Я кивнула. — Це добре. Як ви себе почуваєте? — На це питання я не змогла дати відповідь кивком голови, тому просто дивилась кудись повз лікаря. — Добре. Тоді... Ви пережили, якийсь стрес? — Знову запитав він, вдивлюючись в моє обличчя. Я знову кивнула. Олександр пильно вдивлявся в моє обличчя, стежив за розвитком подій.

 А я думала, як тут не пережити стрес. Коли тебе зґвалтували, потім закрили в будинку. В чужому до речі будинку, з чужим чоловіком. Лише збожеволіти й залишалось. 

— Я випишу вам ліки, ви згодні, Мелі? — Я знову кивнула і поринула у темноту. 

Прокинулась знову в тій кімнаті. На мені був халат значить все ж перед лікарем я не сиділа гола. Я встала і побачила хатні тапочки, взула їх та пішла до дверей. Відкрила їх і вийшла в коридор. Було дуже тихо, занадто тихо. Ця тиша так пригнічувала, але й не дивно, всі ще спали. Я спустилась по сходам і опинилась у просторому холі, потім пішла в праві двері від мене й опинилась в тій кімнаті де й у нас усе сталось з Олександром. Оглянулася з огидою та пішла до ще одних дверей, як виявилося я  потрапила на кухню. Увійшла і застигла на місці, кров  захолола, а очі розширились від страху. 

Але дивлячись на мій стан, який був на цей час. Мені знову стало  байдуже. Страх відступив і я змогла навіть поворухнутись. Тільки одну мить він міг спостерігати мій нормальний наляканий погляд, а потім знову пустий. Занадто ляльковий.  Я пройшла повз Олександра і відкрила холодильник. Взяла сік і склянку яка стояла на підставці та сіла за барну стійку.

Олександр пильно стежив за моїми діями. Як хижий звір на свою жертву. Я лише на підняла свій пустий погляд і опустила очі на склянку з соком. 

Олександр пильно стежив за моїми діями. Здавалося вдивлявся в кожен мій рух. Я підняла на нього знову пустий погляд. Він тяжко зітхнув і промовив:

—  Ти ліки випила? — запитав він. Я помахала головою та опустила голову на сік. — Ти будеш зі мною говорити? 

Я не бажала розмовляти з тою людиною, яка зруйнувала моє життя. А який сенс? Знову познущається? Та хай робить, що хоче...

Він встав, взяв, щось із шухляди. І поклав переді мною. Я подивилася і побачила ліки. Підняла голову на Олександра.

— Випий —  промовив він дивлячись у мої очі. Я не знаю, що він там шукає. Але там окрім пустоти нічого немає. Але я бачила в його очах зміни. Він більше не був холодним, навпаки м'який та схвильований. З чого б це?

Я взяла таблетку та випила не дивлячись на нього, потім мовчки встала з крісла та пішла до виходу. Не хотілося мені більше присутності цього чоловіка.   

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍