Роберт У. Чемберс - Король у Жовтому

нього на щось більше за це. Проте вчасно завершити роботу над групою чудових скульптур, наразі прикритих тканиною від довколишнього світу, було неможливо. «Мойрам» доведеться зачекати.

Ми пишалися Борисом Івейном. Незважаючи на те, що його батько був французом, а мати росіянкою, ми часто сперечалися з приводу переваг його американського походження. Весь боз-ар[23] звертався до нього на ім’я. Але сам Борис дозволяв собі фамільярність лише стосовно двох людей з творчого світу: Джека Скотта і мене.

Чи впливала моя закоханість у Женев’єву на прихильність Бориса до мене? Думаю, що так, хоча ніхто цього відкрито не визнавав. Втім, усі крапки над «і» було розставлено, коли дівчина зі сльозами на очах зізналась мені, що кохає Бориса. Після цього я завітав до нього та щиро привітав його з цим вибором Женев’єви. Показова сердечність тієї розмови, звісно, нікого не ввела в оману, хоча й принесла справжню втіху одному з нас. Навряд чи вони обговорювали цей випадок між собою. Єдине, що насправді мало значення: Борис про все знав.

Женев’єва була красунею. Цнотливість, що світилася на її обличчі та додавала їй схожості з Мадонною, наче надихалася «Санктусом» з меси Гуно[24]. Але я завжди радів, коли її настрій змінювався на той, який ми прозвали «квітневими інтригами». Вона часто бувала мінлива, як квітневий день: стримана, гордовита і люб’язна вранці, примхлива і всміхнена вдень, непередбачувана надвечір. У такому настрої вона подобалася мені більше, ніж у мадоннівському спокої, що зворушував мене до глибини душі. Я саме мріяв про Женев’єву, коли він знову заговорив.

— Що ти думаєш про мій винахід, Алеку?

— Він просто вражає.

— Знаєш, я не матиму жодної користі з нього, крім задоволення власної цікавості, наскільки це можливо. Ця таємниця помре разом зі мною.

— Твій винахід завдав би серйозного удару по мистецтву скульптури, чи не так? Ми, художники, через фотографію зазнали втрат значно більших, ніж можна собі уявити.

Борис кивнув, граючись наконечником зубила.

— Це відкриття просто жахливе, воно зіпсує мистецький світ. Ні, я ніколи й нікому не розкрию його таємниці, — повільно промовив він.

Важко знайти когось, хто знався б на таких дивах гірше за мене. Втім, я, звісно ж, чув про мінеральні джерела, настільки насичені кремнеземом, що листя і гілки, які падали у них, згодом перетворювались на каміння. Я погано уявляв собі, як кремінь замінював рослинну тканину, атом за атомом, і як в результаті створювалась камінна копія об’єкта. Правду кажучи, я ніколи особливо не цікавився цим процесом, а давні скам’янілості, що утворювались в такий спосіб, викликали у мене відразу. Проте виявилось, що Борис відчував до них щиру зацікавленість, а не огиду. Він дослідив цю тему і випадково натрапив на розчин, що, атакуючи занурений у нього об’єкт з нечуваною жорстокістю, за секунду виконував роботу багатьох років. Це все, що я зміг збагнути з дивної історії, яку він щойно мені розповів. Після тривалої мовчанки Борис знову заговорив:

— Я майже зі страхом розмірковую про те, щó я відкрив. Учені втратять розум через це відкриття. Втім, це було так просто. Знаєш, воно наче само себе відкрило. Коли я думаю про ту формулу і про той новий елемент, що осідає на металі…

— Що за новий елемент?

— О, я ще не думав над його назвою, і, гадаю, робити цього не варто. У світі і так достатньо дорогоцінних металів, аби перерізати одне одному горлянки.

— Ти видобув золото, Борисе? — нашорошив я вуха.

— Ні, набагато ліпше… Але поглянь-но, Алеку, — засміявся він, підводячись. — У нас з тобою є все, що потрібно у цьому світі. Яким похмурим і жадібним ти вже виглядаєш!

Я теж засміявся у відповідь і сказав, що мене діймала жага до золота і що нам краще поговорити про щось інше. Тож коли невдовзі зайшла Женев’єва, ми вже покинули царину алхімії.

Женев’єва була вдягнена у сріблясто-сіре з голови до п’ят. Світло виблискувало на м’яких кучерях її казкового волосся, коли вона підставила Борисові щоку для поцілунку, а потім вона побачила мене і привіталась у відповідь. Дівчина ще ніколи не позбавляла мене можливості поцілувати кінчики її тендітних пальців, тож я негайно вказав їй на цей недогляд. Вона усміхнулась, простягнула мені руку й майже одразу відсмикнула, ледь я встиг торкнутися її вустами. Потім Женев’єва промовила до Бориса:

— Ти маєш попросити Алека залишитися на обід.

Це також було дивиною. Донині вона завжди сама запрошувала мене.

— Уже запросив, — коротко відповів Борис.

— Сподіваюся, ти погодився? — вона обернулась до мене з чарівною світською усмішкою. Женев’єва поводилася так, ніби ми познайомились лише два дні тому. Я низько вклонився:

— J'avais bien l'honneur, madame[25].

Проте вона не підтримала мене звичним жартівливим тоном, а пробурмотіла якусь гостинну банальність і зникла. Ми з Борисом перезирнулися.

— Може, мені краще піти додому, як гадаєш? — спитав я.

— Якби ж то я знав… — відверто відповів він.

Поки ми радилися, чи мені справді ліпше зникнути, Женев’єва з’явилась у дверях вже без капелюшка. Вона була неймовірно вродливою, хоча її обличчя було надто рум’яним, а прекрасні очі сяяли занадто яскраво. Вона підійшла просто до мене і взяла за руку.

— Обід готовий. Я ж не була надто роздратованою, Алеку? Мені здалося, що в мене головний біль, але, на щастя, все минулося. Ходімо, Борисе, — і вона іншою рукою підхопила його попід руку. — Алек знає, що, після тебе, я нікого так не люблю, як його. Тож якщо він іноді й ображається, це йому не шкодить.

— A la bonheur[26]! — вигукнув я. — Хто казав, що не буває грози у квітні?

— Ви готові? — проспівав Борис.

— Завжди готові!

І, рука в руку, ми помчали до їдальні, лякаючи челядь. Врешті-решт, нас важко було в чомусь звинувачувати: Женев’єві було вісімнадцять, Борисові двадцять три, а мені — неповні двадцять один.

II

Робота над оформленням будуара Женев’єви утримувала мене у маленькому химерному готелі на вулиці Святої Цецилії. В ті дні ми з Борисом багато працювали, проте мали змогу, за бажання, у будь-який час перепочити. Ми користалися цією можливістю і всі троє, разом із Джеком Скоттом, частенько ледарювали.

Одного спокійного дня я тинявся будинком, вивчаючи цікавинки, зазираючи у випадкові закутки, витягуючи цукерки та цигарки із дивних схованок. Зрештою, я забрів у ванну кімнату. Борис, весь у глині, мив там руки.

Ванна кімната була облицьована рожевим мармуром, за винятком підлоги — вона була викладена рожево-сірою мозаїкою. У центрі був прямокутний басейн, заглиблений у підлогу,