Роберт У. Чемберс - Король у Жовтому

полетів до Південної П’ятої авеню. З криком жаху Луїс скинув свій пояс з шаблею і помчав за мною, наче вітер. Я почув його просто за своєю спиною на розі вулиці Блекер і кинувся до дверей з вивіскою Гоберка. Він заволав:

— Стій або я стріляю!

Але коли він побачив, що я стрімголов побіг сходами, залишивши крамницю Гоберка позаду, він відстав від мене. Я чув, як мій кузен гупає у двері крамниці з несамовитим криком, який міг би розбудити й мертвих.

Двері містера Вайлда були відчинені, тож я заскочив до його помешкання з криком:

— Справу зроблено! Справу зроблено! Хай повстануть нації та побачать свого Короля!

Проте я ніде не міг знайти містера Вайлда. Зайшовши до кабінету, я вийняв зі скрині розкішну корону. Потім накинув на плечі білу шовкову мантію з вишитим на ній Жовтим Знаком і увінчав себе короною. Нарешті я був Королем. Королем по праву у Гастурі, Королем, що знав таємницю Гаяд, чий розум пізнав глибини озера Галі. Я був Королем! Перші сірі проблиски світанку здіймуть бурю, що охопить обидві півкулі. Так я стояв, кожним своїм нервом відчуваючи найвищу напругу, ледь притомний від захвату і величі своїх ідей, допоки не почув стогін чоловіка у темному коридорі.

Я схопив лойову свічку і побіг до дверей. Кішка кинулася на мене, наче демон. Свічка погасла, але ніж летів швидше за звіра. Почувши її вереск, я зрозумів, що лезо знайшло ціль. Якусь мить я слухав, як кішка борсається у темряві, а потім, коли її шал вщух, я запалив лампу і підняв високо над головою. Містер Вайлд лежав на підлозі з роздертим горлом. Спочатку я подумав, що він мертвий, але, придивившись, побачив, як зажеврів зелений вогник у запалих очах, спотворена рука затремтіла, а судома розтягла рот від вуха до вуха. На якусь частку секунди мій жах і відчай поступилися надії, але коли я схилився над ним, його очі закотилися, і він помер. І поки я так стояв, паралізований сліпим гнівом і відчаєм, дивлячись, як моя корона, моя імперія, всі надії і прагнення, саме моє життя перетворюються на прах разом з мертвим наставником, вони прийшли, схопили мене і зв’язали так міцно, що мої жили напнулися, наче мотузки, а голос захрип від нестямних криків. Але я, оскаженілий і стікаючий кров’ю, все ще шаленів поміж них. Не один полісмен відчув на собі мої гострі зуби. Коли нарешті я вже не міг рухатися, вони підійшли ближче. Я побачив старого Гоберка, за ним — похмуре обличчя мого кузена Луїса, а ще далі, у кутку, дівчину — Констанцію, яка тихо ридала.

— О! Тепер я все зрозумів! — пронизливо крикнув я. — Ви захопили трон та імперію! Горе! Горе вам, хто увінчаний короною Короля у Жовтому!

[ПРИМІТКА РЕДАКТОРА: містер Кастейн помер вчора у психіатричній лікарні для злочинців.]

Маска

КАМІЛА: Ви повинні зняти маску, сер.

НЕЗНАЙОМЕЦЬ: Невже?

КАСІЛЬДА: Так, вже час. Усі зняли маски, крім вас.

НЕЗНАЙОМЕЦЬ: На мені нема жодної маски.

КАМІЛА (перелякано, в бік Касільди): Жодної маски?! Жодної!

«Король у Жовтому», дія І, сцена друга.

І

Я зачаровано слухав його розповідь, хоча й не мав навіть поверхових знань з хімії. Спершу він узяв довгоквіткову лілею, яку вранці люб’язно принесла з Нотр-Даму Женев’єва, і кинув її у чашу. Кришталево чиста рідина всередині миттєво змінила своє забарвлення: здійнявши бурхливу молочно-білу піну, квітка забарвила воду опаловими фарбами. Я здивовано спостерігав, як відтінки швидко змінювалися від помаранчевого до темно-бурого, а потім щось схоже на концентрований сонячний промінь вдарило у самісіньке дно чаші, де лежала лілея. Тієї ж миті він різким рухом схопив квітку і витягнув її з каламутної рідини, розплескуючи навколо дивну субстанцію.

— Якщо все зробити вчасно, процедура цілком безпечна, — пояснив він. — Золотий промінь, який ти побачив, — це сигнал.

Він простягнув мені лілею. Коли я поклав квітку на долоню, то здивовано усвідомив: вона скам’яніла. Справжня скульптура з мармуру.

— Вона ідеальна, чи не так? Жодної вади, жодної похибки. Якому скульпторові до снаги такий витвір?

Сам мармур був білий як сніг, але десь там, глибоко у прожилках квітки, ледь помітно мерехтіла блакить, а в осерді лілеї слабко пульсували потоки рожевого світла.

— Не питай, чому так сталося, — він посміхнувся моєму німому зачудуванню. — Навіть гадки не маю, з якої причини прожилки й осердя забарвились у такий спосіб. Це вже не перший випадок. Вчора Женев’єва принесла мені рибку… Поглянь, що з нею сталося.

Очікування справдилися: золота рибка виглядала так, наче була створена з того ж мармуру, що й лілея. Єдину відмінність від справжньої скульптури можна помітити лише при хорошому освітленні: все кам’яне тіло рибки було вкрите прожилками, що випромінювали блакитне світло, а зсередини повільно розливалося рожеве сяйво того відтінку, що дрімає в опалі. Я відвів погляд від рибки і раптом помітив: рідина у чаші знову була кришталево чистою.

— А якщо торкнутися до неї зараз?

— Не знаю, — знизав плечима він. — Але не варто випробовувати долю.

— Цікаво, звідки взявся той сонячний промінь?

— Що ж, це й справді було схоже на сонячний промінь, — погодився він. — Так чи інак, він з’являється щоразу, коли я занурюю в чашу щось живе. Можливо, — тут він криво посміхнувся, — можливо, це спалах життєвої енергії істоти, яка повертається назад, до першоджерела свого буття.

Вочевидь, він глузував з мене. Я погрозив йому масивним муштабелем[22], але він тільки розсміявся і змінив тему.

— Лишайся на обід. Женев’єва теж скоро буде.

— Бачив її сьогодні перед вранішньою службою, — відповів я. — І, знаєш, вона була свіжою й сповненою життєвих сил. Як та лілея, допоки ти не знищив її.

— Ти гадаєш, я її знищив? — похмуро запитав Борис.

— Знищив або законсервував… Яка різниця?

Ми сиділи в кутку студії біля його незакінченої групи скульптур під назвою «Мойри». Він відкинувся на спинку дивана і, вертячи в руках зубило, скоса поглянув на результат своєї праці.

— До речі, — сказав він. — Я закінчив реставрацію тієї старої статуї Аріадни. Думаю, її доведеться відправити у Салон. Це все, що я маю цього року. Хоча після успіху «Мадонни» мені соромно виставляти таке…

«Мадонна», витончена скульптура, створена з натури — позувала Женев’єва, — стала справжньою сенсацією минулорічного Салону. Я придивився до Аріадни. Так, це була вражаюча у досконалості техніки виконання робота, але Борис мав рацію: культурний світ чекає від