Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз

святих. Біля нього, ледь видні з-під пишної хустки, сяяли подібні, трохи менші хрестики немалої ваги, що висіли двома рядами. Великий чорний напівжорсткий високий капелюх оперізували мосяжні бляхи. Павині пера, густо понатикувані за бляхи, розвівалися над капелюхом. Знизу штани були тісно стягнені вовняною ниткою. Легкі шкіряні ходаки, так звані постоли, покривали стопи, а спереду були задиристо закручені, як равлики, як то заведено всюди над Чорним Черемошем. Бо каже пісня: «Гуцул легко ся обує, легко ходить і танцює».

Весь стрій куций, до скоку, до коня, до танцю. Складки глибокі, але без зморшок, бо сукно не мнеться. Просторий, і широкий, і обтислий, і достойний, і хвацький, важкий і пружний стрій збільшував плечисту постать Фоки мало не до розмірів велетня. Здалека все світилося, яскравіла червінь, блищало золоте, зблизька клацала і брязкала зброя, бриньчали і дзенькали прикраси, ретизи та хрести, а на вітерці легенько шелестіли пучки павиного пір’я. Усе промовляло: їде Фока Шумеїв. Таким його бачили й вітали всюди: на полонинах, на плаях і на дорогах. Зрештою, відомо, що його сердечно вітали не тільки у своєму краї. Старші люди розповідали, що ще в 1848 році, коли йому було заледве кільканадцять років, його вітали у Сеґеді угорські панове та маґнати. Бо він сам-один провів таємними стежками загін збунтованих мадярів, які втікали з Галичини на допомогу Кошутові й угорському повстанню. Провів їх під самим носом погоні двох армій. Вдалося йому, повернувся здоровий. Відтоді й роки потому угорські пани вшановували його в Сеґеді і паприкою, що обпікає язик, і гарячим вином, що розрухує кості до танцю.

Знали також і те, що під час добровільної служби у Венеції, яка тоді ще належала до монархії, молодий солдатик Фока був відомим серед венеціанців, бо люди там дуже добрі, як то кажуть чемні, і коли Фока платив їм за вино Шумеєвим ватажковим золотом – платив, чи хто хотів, чи не хотів – зовсім не гнівалися, обнімали його і поплескували по плечу.

І ще кільканадцять років тому в Молдавії, у Галаці над Прутом його не лише вітали, але й платили йому, оті, як їх називають, англікани, хоч і страшенно худі, виглядають геть змоклими, де тільки якась вода, зразу ж завзято тягнуть із неї страшні гроші. Як же їм його не вітати, коли він привіз їм на хвилях Черемошу і Прута весь свій ліс, цілий флот дараб, і то таке дерево, якого ані тут, ані там ніхто не бачив.

Може, його вітали б і десь серед чужої не нашої віри, чи в Єрусалимі, чи навіть у Берліні. Але найдивніше те, що його так само радісно вітали у власнім краї над обома Черемошами, що ніколи нікому не обридли ці вітання, що йому однаково швидко відкривали серця, ніби широкі брами, і колись раніше, і потім. Ще донині так згадують: «Не було такого і не буде. Знайдіть, панове, хоч одного такого, покажіть на світі Божому. То була пишнота і делікатність».

Ним так захоплювалися, що ніхто б не здивувався, якби він отак раптом знудився надто довгою дорогою і фуркнув собі огирем з дерева на дерево, а огир заіржав би десь там угорі над головами переляканої худоби.

Чарів у нас без ліку, різних напрямів, починів та діянь, і як воно ще по-всякому називається. Чарами і жодним іншим цирком нікого у нас не вдасться вразити. І, щиро кажучи, незалежний ґазда хоч і шанує чарівників, ніколи їх не ображає і не зачіпається з ними, але воліє без них обійтися.

Власне так поводився Фока, коли ще хлопцем ходив на верх Ігреця до громового діда, але зовсім не для того, щоб опанувати чаклунство. Тільки заради того, щоби спізнати, що все навколо нас манить, шепоче, смикає нас за волосся, за руки або за поли, аби застерегти, аби показати, що найближче чи далеке майбутнє можна відгадати. Фока сам виконував усі обряди таємні і явні за старою правдою, але до жодного чарівника ніколи не ходив, жодного разу. Він викликав захоплення власне тим, що не пурхав із дерева на дерево, а все ж щодня повертався до давнини, відновлював її й омолоджував. За цим можна впізнати ґазду. Він був останнім із роду Шумеїв, а вже через кільканадцять років після його смерті оповідали (і це навіть було записано, як ніби свідчать етнографічні книжки), що він був дідом славного ватажка Довбуша, а це мало б означати, що він жив на початку 18 століття. А ще через півстоліття, уже за наших часів, його зарахували разом із давніми постатями до найвидатніших людей старовіку.

Був останнім на дорозі, хоч міг легко обминути й обігнати полонинський похід.

Ось і тоді його всюди вітали в день розлучіння, і, хоч дорога була вже вільною, ані він, ані його товариші не могли пришвидшитися. Бо всюди, при устях потоків до Ріки, а стежок до дороги, чекали на нього більші чи менші групки людей. А він усюди запрошував, так важно-поважно, а так весело й вільно, і так прихильно-солодко, як тільки один Фока і вмів на цьому світі.

Найбільше людей зібралося на великому жаб’ївському роздоріжжі, там, де, як підрахували, сходяться дев’ять доріг, плаїв і стежок. То місце випробування, і там може добряче закрутитися в голові, як закрутилося кілька століть Білому Ватагові, тому, котрий справді був ватагом бездоганним, бо, пов’язаний невидимою пуповиною з усім навколо, заглядав у серце кожної істоти аж до дна, так, ніби дивився з берега Черемошу крізь прозорі хвилі. Але долі не мав. Пішов не своїм плаєчком, за те передчасно з’явився на верхах білий вітер з-під північної зорі і виморозив йому тисячі голів худоби, яку йому довірили. З такого горя, власне на цім місці, на Роздоріжжі, він прокляв Бога, й відразу дев’ять доріг закрутилися йому, як вир. Пропав.

Проте Фоці, хоч і він утратив багато, ще більше, ніколи й ніде не закрутилося. А бував він у світі серед усякої віри, серед дуків та бідаків, серед єпископів та вояків, серед генералів та циганів, серед рабинів та волоцюг, серед англікан та румунів, і в митрополита, і у Святого Отця. І тоді на Роздоріжжі чекала на нього всяка віра. Гуцули й жиди, чоловіки, жінки і діти, жандарми та фінансисти, волоцюги з міста та ремісничі, мандрівні люди, заробітчани, а ще діди-жебраки з долин, що прийшли на відпуст Богородиці до Криворівні, кожен по-своєму покручений. Фока втішився. І знову так само, але трошки інакше,