Олесь Ульяненко - Дофін Сатани, Олесь Ульяненко

делікатно, давали зрозуміти, що і хто він. І згодом все вийшло на білий день. Тут Комета і почав навісніти. Добре начитаний, він вимагав до себе зовсім іншого ставлення, ніж до когось, і всі це розуміли, але навряд чи підтримували, називаючи його хвальком, брехунцем, а тому Комета виписував на людях зовсім-таки ексцентричні вибрики, котрі наводили думку про хворобливий, розладнаний розум Комети. До вподоби було краще мати справу з вантажниками чи робітниками, які фільми про революцію дивилися в п'яному, розібраному стані, і то раз на рік, але знати, що чекати від них, а по всьому — нічого окрім білої гарячки. І поганяло він дістав якесь незвичне для того середовища, де йому мимоволі доводилося існувати, куди невблаганна доля занурювала все глибше, і тому він жив, наче у глейкому смердючому водовороті, з якого вибратися шансів один із ста. Він навіть, перед самою службою в армії, намагався віднайти причину і поступив учитися до сільськогосподарського технікуму, але швидко був відрахований за нетактовну поведінку, політичну неграмотність, і насамкінець, уквітчаний всілякими іншими мотиваціями та констатаціями, фактично був полишений морального црава на спілкування в онному суспільстві, а факти ті, що ними заповнювалися блацки, особові справи, а ще тюрми, говорили про досконалість і справедливість правосуддя, — а тому в часі Комета навідріз відмовився показуватися на грамотні люди і втратив віру до них взагалі. В армію, на службу, Комета не потрапив. Його арештували за фальшивим звинуваченням у пограбуванні пивного бару. Як не доводив адвокат, що пройнявся долею талановитого, — так він вирішив, — хлопця, як не клялися свідки, але Кометі, на невимовну радість судді та прокурора, припаяли п'ять років позбавлення волі в таборах суворого режиму; і хоча відсидів він з тих п'яти тільки три, але повернувся звідти зовсім іншим чоловіком, із стурбованим обличчям і очима, що вибирали людей, речі і все інше. І на дім, на батьківщину свою, він подивився по-іншому. Товариш його, Ходанович, спав уже років зо два обісцяний під тим же універсамом, де вони крали оселедці та пиво: Комета стояв і дивився на нього під мороским осіннім дощем, розуміючи, що нічому не дивується, але дивно якось хочеться плакати. Тож статус у Комети на вулиці визначився швидко. На роботу він не міг влаштуватися з багатьох причин. По-перше, він спробував тюремного хліба, тобто зледащів, а Комета пішов і відбував покарання як путьовий, тобто не стукач, не гомік, не ґвалтівник, а тому розбестився на зоні від неробства, що було мірилом, зековським законом, — там він навчився добре грати в карти, нарди, точити ручки до викидних «фінок», малювати гральні карти, розказувати, або «тіскати» романи і всілякий інший мотлох, зовсім непотрібний у вільному житті, а для обивателя жах із жахів. Друге: він продовжував запоями читати, ляпати погожими днями язиком на «п'ятачку» десь поблизу пизниці, але йому, засвідчимо, хотілося правильно жити, нормально співіснувати з рештою населення, то радше давали знати гени безпутнього батька-марксиста, а можливо, загроблене марнославство талановитої людини, що підло була викинута суспільством за бар'єри. І останнє: закон і моральний лик совєтської людини, — що найменше бралося до уваги, але воно то і було чи не найголовнішим чинником. Тяжіння людини до нормальності завжди балансує між злочином і збоченством. Ще у шкільні роки він визначив, що тут нічому не навчать, а ще більше: не візьмеш знання у блідавеньких, полишених енергії вчителів; але тоді, на свій розсуд, Комета намагався дошукатися порятунку у книжках. Він ще не знав таких слів — «пророки» і «Бог», хоча іноді вони траплялися на його очі. Віддати належне — він довго і часто прочитував ці місця, якось шанобливо виділяючи, наділяючи їх увагою, теплотою і ніжністю, навіть тоді, коли говорилося про них в досить негативному тоні. А на волі Комета вперто хотів бути нормальним, тобто мати красиву жінку, гроші, повагу серед тих людей, з якими він спілкувався і жив. Більше йому нічого не хотілося. Хіба що аби його слухали. Власне, нічого нового він не бажав, але життя витискало з нього поволі щось головне, без чого його мрії поволі перетворювалися на ексцентричні вибрики, доволі нестандартну і неадекватну поведінку у тому середовищі, де будь-яке непорозуміння сприймалося щонайменше як зрада, а її можна прирівняти до єресі, що нею тавруються відступники і клятвопорушники, хоча час потвердив, що одне одному навряд чи заважає. Одягався Комета вишукано, але досить яскраво, незвично і «модно». Жінок приваблювала його вдяганка, манера добре говорити, ясно викладати думку, — тому в часі проблеми з жінками у нього відпали самі собою: найкращого чоловіка, як у ліжку, так і на людях, годі пошукати. Жінок підманював екзотичний, світлого шоколаду колір шкіри, яскравий одяг, гроші, що водилися не густо, але завжди були. Він не зловживав алкоголем, був добросердним і навіть великодушним. Спочатку це імпонувало людям, ну, як розвага. Далі — це починало насторожувати, дратувати, хоча ніяких небезпек, нічого немислимого, страшного у цьому високому, гнучкому і сильному чоловікові не було, хіба що навіжена снага, але це теж тільки поверхня. Талант не люблять, кажуть, а геній ненавидять. Хоча тут далеко до правди, бо Комета завис десь між невизначеним поняттям люмпена, який чогось хотів, а таких у країні скоро з'являться тисячі і тисячі, з претензією, на ідіотсько незрозуміле краще життя. Проте Комета міг би стати винятком. Але причини зумовлюють інші причини. Система, як і будь-яка інша, намагалася зломити людину, а якщо ні, то перегнути на свій бік, цим вже конкретно окресливши її долю, і що гірше, ніяк не добереш: жити безродним смердючим люмпаком, покидьком суспільства, з тверезою головою, повною талантів і розуму, чи відверто перейти на бік системи, що продукує блага, дає надію, але її не виконує, та з дивідендів котрої можна непогано влаштувати свій зад, і не тільки у зручному сральнику чи унітазі, а на пуховій канапі, навіть не вітчизняного виробництва. Будь-якій системі необхідно завантажити людину комплексом неповноцінності або дати зрозуміти, що вона остання буква у цьому алфавіті, нехай навіть якщо вона, ця літера, стоїть і в перших числах, і той алфавіт починається з останньої букви. Система стравлює людину з людиною на будь-яких рівнях і сферах, в будь-яких устроях і організаціях, ладах, режимах, з липовими і прекрасними конституціями, що виточують кров не так безболісно, де расизм звучить як моцартівська чи шопенівська сонатина. Система виламує руку, а не руки, щоб зробити слухняного раба, працівника, тому їй спідручніше мати у своєму арсеналі всі засоби знищення, вже зазубрені до