Шекспір Вільям - Зимова казка, Шекспір Вільям

Коли побачу
Я принца — здумаю, мабуть, про сина
І втрачу розум. От вони й прийшли.

Входять Флорізель, Утрата, Клеомен та і нші.

Я бачу, принце, що матуся ваша
Була дружина вірна: в мить зачаття
Вона відбила риси чоловіка
У вашому обличчі. Мав би нині
Я двадцять років і один, то, стрівши
Таку його подобу дивовижну,
Сказав би, як йому колись: "Мій брате!"
І витівки згадав би днів минулих.
Ласкаво просимо до нас в гостину!
І вас, принцесо люба, — ні, богине!
На лихо, втратив я обох дітей,
А то б вони раділи разом з вами,
Себе відчувши аж на сьомім небі.
У той же час через безумство власне
Я втратив і дружину. Батько ваш
Був другом їй, і попри сум тяжкий
Хотів би я побачитися з ним.

Флорізель

Сюди приїхав я з наказу батька
І вам привіз від нього всі вітання,
Які король і другові, і брату
Послати може. І якби недуга
На схилі днів його не підточила,
То він і сам, аби уздріти вас,
Пройшов би землі й переплив моря,
Що розділяють ваші трони. Любить
Він більше вас, ніж всі корони світу
І всіх, хто носить їх.

Леонт

О брате мій,
Достойний пане! У глибинах серця
Перед тобою знов я відчуваю
Провину, і твоє прекрасне слово
Лише побільшує мій пізній жаль.
З приїздом вашим наче знов зійшла
Весна на землю. Тільки уявити:
Такий прекрасний діамант було
Жорстоким бурям дано на поталу,
На забавку жахливому Нептуну,
Аби віддати шану чоловіку,
Не вартому ні тих трудів, ні мук!

Флорізель

Мій добрий пане, з Лівії вона.*

Леонт

Із тих країв, де войовничий Смал * —
Монарх поважний, що примусив люд
Себе боятись і любити?

Флорізель

Звідти
Вона, володарю, і сльози батька
При їхньому прощанні означали,
Що справді є принцесою вона.
Південний вітер щастя нам приніс
І перетнути море допоміг,
Щоб батькове доручення до вас
Я виконав. Від ваших берегів
Я відіслав супутників найкращих
В Богемію, аби оголосили
Вони і про лівійський успіх мій,
І про безпечне прибуття сюди.

Леонт

Нехай боги блаженні це повітря
Очистять, вільним зроблять від зарази,
Щоб краще дихалося вам! Ваш тато —
Людина вельми доброчесна, я ж
Був дуже грішний перед ним — і небо
Мені помстилося, мене лишивши
Без спадкоємців; ваш же добрий батько
Благословення заслужив у неба
В особі сина, повного чеснот.
Яке було б моє життя, коли б
Я міг сьогодні мати сина й доньку,
Таких прекрасних — от як ви обоє!

Входить вельможа.

Вельможа

Королю, неймовірні вісті! Доказ —
За кілька кроків звідси. Там король
Богемії; мені він наказав
Вітати вас. Він просить у кайдани
Закути сина, що від нього втік,
Забувши і обов'язок, і рід,
І всі надії, що поклав на нього
Король. А втік він з донькою якогось
Старого пастуха.

Леонт

То де король
Богемії? Кажи!

Вельможа

Уже в столиці,
Його я бачив півгодини тому.
Слова мої дивують вас, вони
І мій правдиво відбивають подив.
Король богемський поспішав якраз
(Чи не наздоганяв цю гарну пару?)
І по дорозі батька стрів цієї
Підробленої дами. Брат її
Був з ним, вони тікали разом.

Флорізель

О
Камілло — зрадник! Досі жодна буря
Не похитнула вірності його.

Вельможа

Його провини можете ви зараз
Оскаржити; він тут із вашим батьком.

Леонт

Він тут? Камілло?

Вельможа

Я з ним розмовляв.
Тих бідолах розшукує тепер він.
Ніколи я не бачив, щоб від жаху
Хто-небудь так тремтів. Вони стояли
Навколішках і цілували землю,
Брехливо присягаючись щомиті.
Король Богемії, заткнувши вуха,
Їм обіцяв погибелі всі разом.

Утрата

О бідний тато мій! Не хоче небо
Благословити наш союз, воно
Наглядачів послало проти нас.

Леонт

Ви одружилися?

Флорізель

Ні, пане! Бачу,
Що ми вже не одружимось ніколи.
Хіба що зорі поцілують квіти
В земних долинах. Для людей великих
І для малих — однакова біда.

Леонт

Ця дівчина насправді є принцеса?

Флорізель

Її принцесою назвуть усі
В день нашого одруження.

Леонт

Проте —
Як поспіх батька вашого засвідчив —
Цей день не скоро. Дуже я шкодую,
Що втратили ви батькову любов,
Забувши свій обов'язок синівський,
Що та, кого обрали ви, не має
Нічого, крім краси. Шкодую я,
Що гідності бракує вашій дамі.

Флорізель

О люба, не ховай свого обличчя!
Хай доля зловорожа разом з батьком
Нас переслідує, вона безсила
Змінити хоч на йоту нам серця.
Володарю, ви пригадайте дні,
Як не були ви часу боржником,
А молодим, як нині я. Прошу,
Моїм ви станьте адвокатом. Батько,
Як ви попросите, нам подарує
Свою прихильність, як дрібничку.

Леонт

Добре,
А я в такому разі попрошу
Гарненьку вашу дівчину, яку
Вважає за дрібничку він.

Поліна

Владарю,
Багато юності у вас в очах,
Аж забагато. Ваша королева
В останні дні життя була вартніша
Захопленого погляду такого,
Ніж та, котру ви бачите в цю мить.

Леонт

Про неї й нині думав я.
(До Флорізеля)
Та ваше
Заждалося прохання. Тож негайно
До батька вашого іду. Я певен:
Бажання ваші не вбивають честі,
А я лишаюсь другом і його,
І вашим. Пам'ятаючи про це,
Спішу до нього. Ви ж ідіть за мною.
Зважайте, як я справу поведу.

Виходять.

Сцена 2

Перед палацом Леонта.

Входять Автолік і дворянин.

Автолік

І ви самі були, пане, при тому, про що мені розповідаєте?

Дворянин

При мені розгорнули сувій. Я чув на власні вуха розповідь ста-рого пастуха про те, як знайдено той сувій. І тоді, після невеличкого сум'яття, усіх нас попросили вийти з зали. Та, здається, я чув слова пастуха: він знайшов дитину.

Автолік

Найбільше мені кортиїь знати, чим усе те скінчилося.

1-й дворянин

Я вам розповідаю всю історію шматками та уривками. Але об-личчя в короля Богемії і в Камілло так витяглися, що нагадували зна-ки оклику. Вони так дивились один на одного, ніби полуда їм з очей спала. їхнє мовчання промовляло краще за слова, на мигах вони гово-рили ніби справжньою мовою. Виглядали вони так, ніби щойно почу-ли — чи то про загибель світу, чи то про його врятування. То було нестямне зачудування. Наймудріший свідок, який би нічого не знав, а тільки бачив їх, не сказав би, чи все те їм сталося з жалю чи з радості, але одно правда: то був найвищий ступінь того чи того почуття.

Входить 2-й дворянин.

Ось прийшов дворянин, який, може, знає трохи більше. Що там ново-го, Роджеро?

2-й дворянин

Нічого, крім святкових вогнів: пророцтво сповнилося, король знайшов свою доньку. За якусь годину сталося стільки див, що й сам баладник не втиснув би їх у свою баладу.*

Входить 3-й дворянин.

А ось і управитель пані Поліни: він може вам іще дещо сказати. Що там коїться, пане? Ця новина, яку вважають правдивою, так нагадує чарівну казку, що годі й повірити, ніби все те — істина. Невже король віднайшов-таки свою спадкоємицю?

3-й дворянин

Це чистісінька правда, якщо правда те, що підтверджується об-ставинами. Докази так добре узгоджуються між собою, що ви б за-присяглися, ніби бачили все те, про що тільки-но чули. Плащ короле-ви Герміони, коштовна запона на його комірі, Антіґонові нотатки, знайдені разом із цими речами, — і почерк його всі впізнали, — ве-лич її особи, що так нагадує матір, шляхетність, яку природа ставить над вихованням, і низка інших свідчень проголошують з усією певні-стю, що вона — справді королівська донька. Чи бачили ви зустріч двох королів?

2-й дворянин

Ні.

3-й дворянин

Ви проґавили видовище, якого не можна описати.* Це треба бу-ло бачити. Ви спостерегли б, як одна радість вінчає іншу. Можна ска-зати, що сум плакав, залишаючи їх, а веселощі прокладали собі доро-гу крізь сльози. Вони зводили очі до неба, міцно стискали один одно-му руки, а їхні обличчя так відмінилися, що впізнати їх можна було лише з одягу, а не по рисах. Мало не втративши тями від щастя, що знайшлася донька, наш король кричав так, нібито щастя перетопило-ся в жалобу: "Бідна твоя матуся!" Потім він став просити богемця простити його. Після того обіймав зятя. Потім мало не задушив донь-ку в обіймах. Згодом став дякувати старому пастухові, що лив сльози, наче проіржавіла ринва, яка пережила багатьох королів. Я ніколи на-віть не чув про таку зустріч. Цікавість ладна покалічитись, аби тільки видряпатись якнайвище, щоб усе побачити, а слова розбиваються на друзки, прагнучи віддзеркалити ту зустріч.

2-й дворянин

А що ж сталося, скажіть, будьте ласкаві, з Антіґоном, який вивіз звідси дитину?

3-й дворянин

Це нагадує давню казочку, яку без упину переповідають, а віра спить, затуливши собі вуха. Його розтерзав ведмідь, — це каже син пастуха, — і щоб переконати нас у, тому, він має не тільки надмірну простакуватість, а ще й носовичок та кілька перснів, що їх упізнала Поліна.

1-й дворянин

А корабель, а його супутники? Що з ними скоїлося?

3-й дворянин

Корабель розтрощило в ту саму мить, як загинув їхній пан, — і все те далося перед очима в пастуха, і то таким чином, що все, чим відпроваджено дитину в пустелю, загинуло тієї ж хвилини, коли її знайдено. Але яку ж благородну боротьбу вели в душі Поліни радість і смуток! Одне її око смутилося з жалю за чоловіком, та друге сяяло, побачивши, як справдилося віщування оракула. Вона підвела з землі принцесу і так стиснула в обіймах, наче хотіла прикувати до серця, боячися знову її втратити.

1-й дворянин

Така шляхетна сцена заслуговує на глядачів — королів та прин-цес, рівних із тими, хто її розігрує.

3-й дворянин

Що мене найбільше вразило, закинувши гачка в мої очі й витяг-ши з них коли не рибу, то воду, то це розповідь про смерть королеви, коли король уже висповідався і так ридав, що донька кинулась його обіймати, вражена в самісіньке серце. Нарешті, переходячи від одно-го вияву скорботи до іншого, вона скінчила вигуком: "Ой лихо!" — і вигук цей кровоточив сльозами, а моє серце, я певен цього, плакало кров'ю. Навіть ті, у кого серця з мармуру, — навіть вони поблідли. Дехто знепритомнів, усі були зажурені. Якби увесь світ міг те поба-чити, то настала б суцільна жалоба.

1-й дворянин

Чи ж повернулись вони до палацу?

3-й дворянин

Ні, принцеса почула, нібито Поліна десь має статую її матері, — на виготовлення її пішли роки, і лише недавно її скінчив уславлений італійський майстер Джуліо Романо.* Якби він мав перед собою віч-ність та міг вдихнути життя у свій витвір, то відібрав би в природи її ремесло, так досконало він її наслідує. Він зробив Герміону такою наближеною до Герміони, що, кажуть, ніби люди звертаються до неї, сподіваючись дістати відповідь.