Стівен Кінг - Мертва зона

class="b">Колесо доклацало до другого десятка, проминуло 15 і 16, цокнуло на 17, а тоді, повагавшись одну мить, і на 18. На останньому «цок!» воно стало навпроти вказівника з сектором 19. Юрба перестала дихати. Воно повільно оберталося, підвівши вказівник до маленької шпильки, що розділяла 19 і 20. На чверть секунди здалося, що та шпилька не втримає вказівник у секторі 19, що залишки інерції прокрутять колесо до 20. Тоді воно трохи обернулося в інший бік, витративши всю силу, і завмерло.

На мить від юрби не було чути нічого. Ані звуку.

Тоді один з підлітків, розігрітий і приголомшений:

– Дядьку, та ти ж виграв п’ятсот сорок доларів.

Стів Бернгардт:

– Ніколи не бачив такої серії. Ніколи.

Тоді люди радісно закричали. Джонні плескали по спині, гупали кулаками. Вони пропихалися повз Сару, щоб торкнутися його, і на мить, коли їх розділили, вона відчула первісну, гидотну паніку. Її, безсилу, торсали то в один бік, то в інший, а шлунок перевертався як скажений. Десяток післявидів «Колеса» скакав перед очима чорними колами.

За мить Джонні був поруч із нею, і вона з кволою радістю побачила, що то справді Джонні, а не зосереджений манекен, що дивився на останній запуск «Колеса». Він виглядав переполошеним і стривоженим за неї.

– Кицю, мені так шкода, – сказав він, і вона полюбила його за це.

– Усе гаразд, – відповіла вона, не знаючи, так це чи ні.

Заводій кахикнув.

– «Колесо» зачиняється на ніч, «Колесо» зачиняється.

Натовп невдоволено, але поступливо загудів.

Заводій глянув на Джонні.

– Мені доведеться видати вам чек, юний джентльмене. Я не тримаю стільки готівки.

– Гаразд, нехай, – сказав Джонні. – Тільки покваптесь. Моїй пані справді кепсько.

– Аякже, чек, – сказав Стів Бернгардт із нескінченним презирством. – Він дасть тобі чек, який у банку просто не приймуть, та ще й притягнуть гармату, щоб вистрілити ним подалі. А він тим часом уже зимуватиме у Флориді.

– Мій любий сер, – почав заводій. – Запевняю вас, що…

– Матінку свою запевняй, може, вона й повірить, – сказав Бернгардт. Він раптом сягнув через ігрове поле й ухопив щось під прилавком.

– Гей! – зойкнув заводій. – Це вже грабунок!

Юрбу начебто не дуже вразили його заяви.

– Будь ласка, – пробурмотіла Сара. Їй вихрилося в голові.

– Мені начхати на гроші, – раптом сказав Джонні. – Пропустіть нас, будь ласка. Пані недобре.

– Ох, дядьку, – сказав підліток із Джиммі Гендріксом на значку, але вони з приятелем неохоче відступили вбік.

– Ні, Джонні, – сказала Сара, хоч на той час вона стримувала блювання тільки силою волі. – Забери свої гроші.

П’ятсот доларів були зарплатнею Джонні за три тижні.

– Розплатися, дешеве теленькало! – заревів Бернгардт. Він витяг з-під прилавка сигарну коробку, відіпхнув її вбік, навіть не глянувши, сягнув рукою ще раз і цього разу виловив сталевий ящичок із замком, пофарбований промисловою зеленою фарбою. Він гупнув ним об ігрове поле. – Якщо тут не знайдеться п’ятисот сорока баксів, то я з’їм свою сорочку на очах усіх присутніх. – Він опустив важку й тверду долоню на плече Джонні. – Почекай хвилинку, синку. Зараз ти отримаєш свій виграш, або мене звуть не Стів Бернгардт.

– Справді, сер, там не так багато…

– Плати давай, – сказав Стів Бернгардт, налігши Джонні на плече, – або я подбаю про те, щоб ти закрився. Не жартую. Щиро тобі кажу.

Заводій зітхнув і засунув руку до кишені. Видобув ключ на тонкому ланцюжку. Юрба видихнула. Сара не могла залишатися з ними довше. Її шлунок ніби роздуло, а тоді він завмер, наче в мерця. Усе готувалося покинути його – усе і зі швидкістю потяга. Вона відбігла від Джонні й пробилася крізь натовп.

– Люба, ти в порядку? – спитав її жіночий голос, і Сара наосліп похитала головою.

– Саро! Саро! – гукнув Джонні.

«Від Джекіла і Гайда… не сховаєшся», – недоладно подумала вона. Флуоресцентна маска ніби висіла їй перед очима в темряві алеї, поки вона оббігала карусель. Вона вдарилася плечем об ліхтарний стовп, заточилася, вхопилася за нього, і її знудило. Усе вивергалося ніби аж від самих п’ят, судомлячи шлунок, стискаючи його в хворий, слизький кулак. Вона не стримувалася.

«На запах наче солодка вата», – подумала вона і зі стогоном вивернулася ще раз, а тоді ще раз. Перед очима танцювали плями. Остання судома викинула назовні самі вже тільки слиз із повітрям.

– Ох, божечки, – кволо сказала вона і вчепилася за стовп, щоб не впасти.

Десь позаду Джонні кликав її на ім’я, але вона ще не могла відповісти, та й не хотіла. Її шлунок трохи влігся, і в ту мить їй хотілося тільки стояти в темряві й вітати себе з тим, що вона жива, що пережила цей вечір на ярмарку.

– Саро? Саро!

Вона двічі сплюнула, щоб трохи очистити рота.

– Я тут, Джонні.

Він обійшов карусель із гіпсовими конячками, що застигли посеред стрибка. Вона побачила, як він стискає в одній руці пачку зеленуватих папірців, не помічаючи того.

– Усе гаразд?

– Ні, але вже краще. Вивернуло.

– Ох. Ох, Боже. Ходімо додому. – Він обережно взяв її за руку.

– Ти отримав свої гроші.

Він глянув на пачку банкнот у руці й механічно запхнув їх до кишені штанів.

– Так. Частину або все – не знаю. Той здоровань їх перерахував.

Сара витягла з сумочки хустинку й утерла нею губи. «Ковток води, – подумала вона. – Я б душу продала за ковток води».

– Треба було стежити, – сказала вона. – Це немало грошей.

– Знайдені гроші добра не приносять, – хмуро сказав він. – Одне з прислів’їв моєї матері. У неї таких мільйони. І вона смерть як не любить азартні ігри.

– Непереборний баптизм, – сказала Сара і раптом конвульсивно здригнулася.

– Ти як? – стурбовано спитав він.

– Дрижаки, – відповіла вона. – Коли дійдемо до машини, я хочу, щоб пічка гріла на повну і… ох, Боже, зараз знову буде.

Вона відвернулася від нього і зі стогоном вивергнула слину. Тоді заточилася. Він притримав її обережно, але твердо.

– До машини дійдеш?

– Так. Уже все добре.

Але голова боліла, в роті тхнуло, а м’язи спини й живота ніби повідлипали від кісток, розтягнулися й болюче провисли.

Вони повільно пройшли разом алеєю, човгаючи тирсою, проминаючи намети, що вже позачинялися й згорнулися на ніч. Позаду них пропливла тінь, і Джонні різко озирнувся, певно, усвідомлюючи, скільки грошей лежить у його кишені.

То був один з підлітків – десь років п’ятнадцяти. Він соромливо всміхнувся.

– Сподіваюся, вам покращає, – сказав він до Сари. – Це точно якийсь хот-доґ. Дуже легко нарватися на якийсь непевний.

– Бге, не згадуй про них, – сказала Сара.

– Допомогти вам дійти до машини? – спитав підліток Джонні.

– Ні, дякую. Ми дійдемо.

– Тоді я пожену, бо вже пора. – Він затримався ще на хвильку, його полохлива усмішка розширилася. – Було дуже приємно побачити, як ви роззули отого.

Він покрокував