Шевчук Валерій - Око прірви, Шевчук Валерій

— Тобто книгу такого байкотворення, яке східною церквою дозволене.

— Вважаєш житія святих байками? Через це й грішний? — спитав, хитро схиливши голову, Кузьма.

— Хочу, щоб вони не були байкотворними, — мовив Созонт.

— Отже, шукаєш у них облуди? А по-моєму, тобі треба не облуди у святих шукати, а слави, за це тебе Бог і благословить.

— Хочу написати про них правду, — твердо сказав Созонт. — Бог за правду не карає, а за облудне хвалення не благословить. Бо сказав Ісус: "Годиться нам виповнити всю правду", — а ще в проповіді на горі: "Блаженні голодні і спрагненні правди", — а ще шукати не тільки людської, а Божої правди, щоб служити йому у святості таки по правді, бо той, що чинить по правді, приємний йому. Чому гніваєшся на мене, Кузьмо?

— Тому, що підозрюєш мою правду. А я оповідаю те, що на власні очі зрів.

— Тоді оповідай і не підскакуй, Кузьмо. — На обличчі Созонта знову виникла його ледь помітна посмішка.

Але криничка душі Кузьмина знову була скаламучена, і він мав перечекати, поки намул не осядеться на дно.

Ми з Павлом ішли мовчки, я був задивлений на чудовий світ довкола мене, око вихоплювало химерно вигнуті лінії, витонченість листка, чи хвоїни, чи прокладеної вздовж дороги тіла стежки, а найбільше мене вражали сухостійні дерева, котрі траплялися вряди-годи, — були вони ніби вузлуваті постаті химерних небувалих істот, застиглі в молінні до неба з його незбагненною глибиною; більше того, відчувалося, що сухостійні дерева зовсім не мертві, поки ще стоять і нагадують щось чи когось і поки моляться. Принаймні деякі з них милість на молитву свою прийняли, і прикорені їхніх стовбурів були огорнуті молодими літоростями, дивно вибуялими, соковитими й густими. Павло ж ішов заглиблений у себе, і я почав побоюватися, чи не вдарить його й сьогодні падуча. Він ніби почув мене, зирнув, усміхнувся і кивнув.

— Усе гаразд? — спитав його я.

— Усе гаразд, — відповів. — Хіба трохи мені зимно.

— Це тому, що вночі перемокли.

— Микита був прийнятий у монастир, — заговорив раптом Кузьма, — усім корився, служив, навчився письма, а перед цим із уст вивчав цілого Псалтиря. Мав сімнадцять років од народження, а тіснотою іночого життя дійшов, що всіх нас перевисив.

— Мало б бути йому вісімнадцять років, бо так пише Теодорит про Симеона Стовпника, якому Микита наслідував, — мовив Созонт.

— Чому все звіряєш за книгами, брате? — знову спінився Кузьма. — Нічого не відаю про Симеона Стовпника і сумніваюся, що Микита про нього знав.

— Оце мені й цікаво довідатися, — сказав Созонт.

— Але чому, брате, — гаряче сказав Кузьма, — не може бути подібностей поза книжними історіями. Той і той були ченцями, отже, мали прийти до монастиря і жити там, а життя там однаке. І той, і той почали жити подвижницьким християнським життям, а воно твориться на основі спільній — науці Христовій. Коли ж люди однаково живуть, то й повторювальність дій у них може бути.

Созонт засміявся.

— Смієшся з моєї глупості, брате? Не боїшся гріха гордині?

— Боюся! — мовив Созонт. — Але не з тебе сміюся, а радію, що Господь зволив, аби я став п'явкою, щоб висмоктати глупоту твою. Радію, бо мудрі сказав слова.

І Кузьма раптом запишався, як хлопчик чи та ж таки примхувата дівка. Аж помолодшав, і вперше його ворочкастий рот розсунувся.

Він по-доброму всміхнувся:

— Отже, все знаєш, — сказав м'якше. — Але Богом клянуся: не з книги розповідаю, яку хтось там написав.

— Теодорит, — мовив, усміхаючись, Созонт.

— Хай і так. Кажу, що сам бачив… Ми приймали їжу раз на день, ввечері, ліпші із нас, а я до них не належав, — у третій день, а Микита перебував не ївши цілий тиждень.

— Звідки знаєш? — гостро спитав Созонт. — Сам звіряв?

— Сам не звіряв, але всі так говорили.

— У поговорі правда тільки присутня, — буркнув Созонт. — І є поговір правдивий, а є облудний. Батьки його не шукали?

— Два роки шукали, але Бог його покривав, потім батько, казали, помер з тієї печалі.

— Хто казав?

— Сам мені оповів. Прийшов до нашого монастиря чоло вік із Черняхова, розпитував за Матвія, тобто Микиту, й оповів.

— Про життя його в Черняхові трохи знаю, йшли ми через це містечко.

— Розпитував про нього?

— Скільки міг.

— Ти й справді страшний чоловік, — подивився на Созонта круглими очками Кузьма. — П'явка.

— Так-таки, — зітхнувши, згодився Созонт. — Яка відсмоктує людську глупоту.

— Коли все знаєш, навіщо мені розповідати?

— Не понуджую до того. За балачками легше дорога до лається, — добродушно повів Созонт.

— А як на мене, весь час невидимо, без словесних спонук понуджуєш. І це гнітить мене, не хотів оповідати, а плещу язиком. Чи ж писав Теодорит про Симеона, що той об мотався шнуром від колодязя?

— Так, — сказав Созонт, — але Симеон обв'язався шнуром із фінікових гілок, жорстких вельми, — у нас фінікове дерево не росте.

— То був звичайний шнур, яким витягують із криниці воду, — сказав Кузьма. — І я бачив на власні очі його обмотаного, з обгноєним тілом, що вельми засмерділося від ран, натертих мотузом.

— З червою?

— Черви не бачив. Але ми, брати його по обителі, тоді обурилися. Бо Господу треба служити іноку непорочністю та послушанням й добрими у світі цьому справами, а завдавати собі марні муки — це порок, та й не з волі ігуменової це сталося, а з власної — це ж непослух, і які добрі діла він міг учинити лежачи, як метеликовий коконець?

Отож ми пішли до ігумена й сказали:

— Звідки привів до нас чоловіка цього? Коли б був святий, то не сморід би од його тіла йшов, а пахощі, а так поблизу нього й стояти годі, і постіль його у кривавих плямах та й смердить, як він сам.

Ігумен не знав, що Микита обв'язався шнуром, то й не повірив, коли йому це сказали. Тоді наказав здерти з нього одежу, була його волосяниця закривавлена, а коли розвивали шнура, то шматки шкіри відпадали, і з великим трудом це робили, бо він при цьому вив, як вовк, і ми навіть подумали, що взяв на себе прокляття вовкулацтва, і всі жахнулися непомірно. До того ж сморід стояв нестерпний, ніби від песячого падла, хай Бог мені простить, але все було так, як розказую. Потім перестав вити й почав тремтіти всім тілом, а коли трохи отямився, сказав:

— Пустіть мене, як пса сморідного, достойний я цього назвиська через гріхи свої.

Тоді сказав ігумен:

— Сімнадцять років лишень маєш, які ж гріхи твої? Відповів Микита:

— Отче, пророк каже: "Я в беззаконі народжений, і в гріху зачала мене мати…"

— Чи так описує Симеона Стовпника Теодорит? — спитав Кузьма.

— Точнісінько так, — ствердив Созонт.

— Тоді він Симеону наслідував, — мовив задумано Кузьма. — Можу поклятися, що бачив це своїми очима. Що ж пише далі Теодорит?

— Пише, — рівно мовив Созонт, — що ігумен вилікував його з ран, але він продовжував катувати власне тіло, тоді його й прогнали з монастиря.

— У нас було трохи інакше. Пішов із монастиря сам. І саме після того, як ми вчинили над ним насилля. Власне, не пішов, а побіг, а, ослаблений бувши, біг не тільки на двох, а й на чотирьох, через це й подумали, що став вовкулакою.

— Чому ж ідеш до нього тепер, коли славний став Микита? — спитав Созонт.

— Тоді, коли це з ним сталося, жах відчував, і цей жах не вимився з душі й досі. Не можу полишити думки: хто зогрішив тоді, чи він з катуванням свого тіла, чи ми, його викриваючи?

— А що сталося з ним по тому, не відаєш?

— Про нього й поговору не було. Зник, та й усе. Аж доки не пройшла слава як про стовпника.

— Цікавість тебе веде?

— Не так цікавість, як страх перед гріхом — я ж був серед тих, котрі його викривали.

У цей час на нас звалився дощ. За балачкою не помітили, як серед ясного неба з'явилася хмара, зовсім, до речі, невелика, і з неї ринули потоки води. Відскочили з дороги під дерева, проходили-бо лісом, минувши перед цим долину, і враз почули цокіт копит. Поховалися за деревами — дорогою в дощі проїжджав татарський чамбул.[9] Татари вели здобич — прив'язаних до коней на арканах чоловіків, хлопців та жінок; кількох дівчат, замотаних, везли в себе на конях. Люди не так ішли, як бігли за кіньми, а з лиць їхніх струменіла вода; татари, що завершували похід, погукували й плескали нагаями. Отже, дощ нас порятував, інакше, заговорені, ми могли б потрапити у їхні мотузи й паси, і тоді наша мандрівка стала б передчасно печальна, може, й довіку. Через це стояли за деревами, боячись дихнути, з-за дощу татари не вельми дозиралися, та ще й поспішали, тому й минули нас, не помітивши, й подалися собі далі.

— Звідкіля взялися татари? — спитав Павло. — Нічого про напад не чули.

— Татари на те й татари, щоб падати як сніг на голову, — мовив Созонт.

На дорогу вже не виходили, а пішли краєм лісу, тримаючись бачно; очевидно, наскочили вони на Турчинку, саме те село, в якому збиралися стати на ночівлю, перш як зануритись у поліські хащі.

Дощ швидко перестав, і невдовзі ми зупинилися на відпочинок, увійшовши глибше в ліс, щоб перечекати небезпеку. Але то був, здається, одинокий чамбул, який загнався аж сюди в пошуках полону, тепер спішно повертався до своїх. Воістину дорога мандрівнича повна несподіваних небезпек!

До самої Турчинки нічого нам не сталося, коли ж досягли села, побачили, що здогад наш справдився: село частково було спалене, частково збереглося і стояло цілковитою пусткою: одних наїзники полонили, інших убили — ми побачили біля хат зарубаних, були то здебільшого старі діди й баби. Ті ж, хто уцілів, очевидно, пересиджували в лісі й на ніч навряд чи сюди повернуться. Ми обійшли село — не було в ньому ані живого духу. Навіть пси й коти були порубані, корови порізані, хіба блукали подвір'ями кілька курей, які від напасті поховалися по бур'янах.

Підійшли до спаленої церківці й помолилися за упокій душ тих, на кого впала ця біда. Потім зварили в одній із хат собі куліш, не чіпаючи жодних покинутих пожитків, і повечеряли у мовчанні, відтак полягали спати, одного з нас виставляючи на сторожі у дворі й по черзі змінюючись. Було не до балачок, отож ніхто нічого перед сном не розповідав, та й спали неспокійно. Але ніч минула без пригод.

Уранці почали повертатися із лісу люди, вони були на конях, дехто вів на прив'язі корову, яку встигли захопити при втечі. Допомогли людям зібрати мертвих, а диякон Созонт, хоч і не був ієреєм, відспівав погріб над загинулими — священик цього села був забитий також.