Шевчук Валерій - Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози, Шевчук Валерій

Коли ж лице заспокоїлося, чорна сльозина виповзла з її лівого ока, а чорна тому, бо чорнила собі очі, а може, й не тому. Відтак поклала йому на чоло руку, затулила його вирячені очі і знову якийсь час стояла, поринувши в себе, ніби дослухалася до чогось небувалого. Але це тривало недовго, за хвилину зворушилася й почала повільно й утомлено збирати в сумку свої речі. Тоді засунула замка-блискавку на тій сумці й пішла до вмивальника, де вимила руки й лице. Ще раз підійшла до закляклого Кожуха, але до нього вже не торкалася. Відтак повільно рушила з хати, не взявши сумки, а хід скерувала на другого дворика біля цього ж дому — саме тут мешкала з окремим виходом Кожухова мати.

— Шось із вашим Вітюлею, — сказала Маруська Кожуховій матері, — нехарашо! Оце прийшла з роботи, а він лежить на краваті і по-моєму не дихає.

— Шо ти мелеш, дурна! — скрикнула перелякано Кожухова матір.

— Ну да, — сказала Маруська. — Прийшла з роботи, двері нарозтіж, а він лежить ошкірений і над ним мухи літають.

— Господоньку мій! — сплеснула руками Кожухова матір. — Цього ще бракувало!

І вона побігла підтюпцем, як може бігти стара жінка, із дворика. Маруська йшла за нею, і сльози рясно котилися по її лиці.

— Не знаю, шо случилось, — казала в спину Кожуховій матері, яка рухалася так швидко, як тільки могла. — Прийшла з роботи, а тут тобі такий сюрприз!

Кожухова матір увірвалася в синову конуру й кинулася до нього, термосячи.

— Віть, прокинься, Віть! Що з тобою?

— По-моєму, він наковтався якихось других таблеток, — спокійно сказала за спиною Маруська.

— Це ти, зараза, ти отруїла його своїми таблєтками! — верескнула мати.

— Нє, не я, — так само спокійно мовила Маруська. — Бо мене вдома не було, і ті таблєтки, що я принесла, він не пив.

— А чого носила йому ті чортові таблєтки? — знову заверещала Кожухова мати…

— Бо він був од них у завісімості, — проказала Маруська, втираючи сльози, які й досі продовжували текти. — І пив їх, самі знаєте, до мене! І коли б я їх не приносила, то він крав би і все’дно таблєтки доставав би. Отож лучче, мадам, ви мене не виніть, а лучче виніть себе, що дійшов до такого сустоянія.

— То оце я винувата, шо ти його в гроб загнала? — заверещала Кожухова матір. — Вон з моїх очей, бо я тобі голову розіб’ю!

— Харашо! — сумирно сказала Маруська. — Я піду! А ви на мене не кричіть, бо я не винувата.

— Хвойда! Простітутка! Зараза! Ти мені сина вбила! Забирайся з очей! — несамовито верещала Кожухова матір. — Вон! Вон! Вон!

Маруська взяла сумку й пішла до дверей, але спинилася.

— Ви мене простітуткой не називайте, — сказала рівно, — бо я не простітутка. І ваш синок мені ані копійки не давав, це я мала його в себе на ждівенії. А проститутки за те, що дають, грошики луплять.

— Да? — зойкнула Кожухова мати. — А те, шо сина мені вбила, — не простітутка?

— Він сам себе вбив, — понуро сказала Маруська. — І не чіпляйте мені, що не було!

— Йди! Йди! — скрикнула Кожухова матір. — Шоб ноги твоєї собачої в нас на вулиці не пахло!

Маруська знову рушила, але в прочілі обернулася.

— А може, тьоть, я останусь на пару днів, поможу вам з похороном? Вам же трудно буде!

— Сама поховаю! — героїчно оголосила Кожухова матір. — А тебе бачить своїми очима не жилаю!

— Харашо! — покірно згодилася Маруська. — Але мені цеї смерті не накидайте. Бо я прийшла з роботи, а він уже й околів.

— Йди, йди! — підігнала Кожухова матір. — Шоб ти здохла десь у дорозі! Шоб тобі добра не було і шоб тобі ноги-руки покорчило!

12

І вона, Маруська, пішла, тобто розпочала свого фінального танця: танця-реквіуму чи танця — нового початку. Пішла повільним, розбитим кроком із чорними, як ніч, розширеними й примерклими очима, і, можливо, від її мерклого погляду цього вечора швидше згусли сутінки, почалися, відтак там, де пробувала вона, й потекли, і запульсували від пониклої, темної постаті з темним обличчям, із чорними слізьми і зашерхлими вустами, а може, це вчинила туга її навпереміш із спокоєм, адже жоден м’яз не здригався на її обличчі. І йшла жінка не як людина, а як робот, механічно переступаючи ногами, а навколо помалу руйнувався й розсипався світ, а може, тільки поринав у смеркання, яке той світ і з’їдало. А дорога перед нею стелилася трохи висвітлена, хоча більше поморочена, але цілком порожня — витяглась у глибину, неначе рука, котра вимацує пальцями проміння пітьму, відтак у неї глибоко і далеко поринала. І не було в жінці ані жалю, ані обурення, ні сліз, ані усмішки, ні печалі, ані радості, а тільки холодні драглисті сутінки без початку й без кінця, які заковтували і дорогу, і її, і довкілля, а найбільше — її серце. А небо над жінкою було без місяця, без зір, але й без хмар — сама чорна порожнеча, бо не шукала Маруська в тому небі всевидячого Ока, управленого в трикутника, а отже, не знала його. Але Око зріло її, ба пильно стежило, не пропускаючи жодного поруху в її замерзлій душі, а може, й дивуючись. А дивувалось воно, Око, тому, бо добре знало власну непізнанність, а тепер починало здогадуватися, що існує невпізнанність і в тому, що самé й створило для цієї землі й у світі. Може, тому Око пізнало жаль чи відчай, що подобав на жаль, відтак пустило між холодні руїни смеркання ще одне живе створіння, яке болісно заплакало й безпомічно в темряві запищало.

Маруська різко спинилася, почувши той немічний писк. Прислухáлася тривожно, чи не причулося, але таки не причулося. І почала вимацувати в бур’яні, відтак витягла тремтливе, вошиве і змерзле, зовсім іще мале цуценя. Пригорнула його до грудей, поцілувала у вогкого писочка й пішла далі, сторожко намацуючи в густій темряві майже вмерлу, бо ледь-ледь прозначену дорогу.

Акт третій

Кордебалет

1

Дзвін пробив опівночі. Єва чудово знав, що біля його хати чи в самій хаті немає жодного дзвону, але виразно його почув, ніби хтось невидимий виступив тінню, — відчувався, не бачився, хтось у каптурі, але без обличчя; узявся рукою, що ховалася в рукаві каптура, за тінь поворозу, відтак пролунало тричі — голосно, чітко й цілком реально: "Бом, бом, бом!" І він довго, напружено вслухавсь у темряву; звуки були звичайні: шкроботали миші, потому почали перегони, гулко вдаряючи лапками об гнилу підлогу. Потім почали поміж себе битися й пищати. На такого випадка у Єви біля ліжка стояв валянок чи черевик, залежно від пори року, і він жбурляв ним об протилежну стіну. Тоді мишва розбігалася, хоча й не завжди. Так учинив і цього разу, але знову сталося диво: раніше, коли черевик або валянок ударявсь об стіну, чувся глухий звук, а його хатка струшувалася всіма ветхими дощатими переділами, але цього разу стіна загула, ніби його хатка перетворилась у дзвін, а стіни — у мідяні боки, відтак дзенькнуло й загуло, а повітря металево заколивалося. І він збагнув, що це не сонні мариська, це сигнал, той, якого не сподівався.

Отож уранці він з ліжка не підвівся. На ніч дверей не зачиняв ніколи: одне, що не боявся злодіїв та нападників — красти не було чого, а ворога в цьому світі не мав, як гадав, жодного. Однак справжня причина такої безпечності була філантропійна: Єва один із кола своїх друзяк жив сам, інші мали жінок, і не раз котрась із них "казилася", як повідомляв черговий нічний прибулець, і виганяла чи викидала його, прибульця, п’яного, з хати, здіймаючи такого вереска, що делікатні вушні перетинки Євиних друзяк (котрогось із них) не витримували; а кров, крижаніючи, починала розривати вени й артерії; а голова набрякала; а очі вилазили з орбіт. Хтось би більш войовничий із тих, у кого кров од алкоголю активізується, власне, агресується, почав би обстоювати власну гідність "глави сімні", як казали в цьому вузькому географічному терені, але Єва з такими не дружив, Євині друзяки належали до племені ялового, алкоголь їх не агресував, а більше знесилював. Отож котрийсь із тих, у кого наразі жінка казилася, і не гадав опиратися її феміністичному сказові, а зітхав, чухав за лівим чи правим вухом, спльовував слиною, яка більше була наповнена спиртовими чи аміачними складниками, як водяними, і рушав із екзистенційною приреченістю в ніч: завжди-бо знав, що в цій глупій темряві, в порожньому світі існують єдині в цьому географічному просторі двері, які ніколи не зачиняються. Треба до них якось дістатися, що, правда, також не легко, однак спокійна ночівля забезпечена, правда, не на ліжку, а на підлозі, бо ліжко в цій хатці одне, і на ньому спав лише пан господар, себто Єва, котрий від далекого часу, прогнавши звідси останню маруху, не впускав у своє коло майже нікого із жінок, навіть із огляду на свою філантропійну подвижність. Була ще одна незручність для таких рицарів смутного образу: по їхніх розпростертих тілах (чи тілові) вряди-годи пробігала мишня, ніби це була для неї бозна-як мила розвага, але на такі дрібниці Євині друзяки не зважали, адже вони здобували спокій у цьому світі, спокій, який починався відтоді, коли поринали в ніч, залишаючи за спиною, а тепер за Євиними стінами, скажений вереск власних жінок (жінки), який усе тихшав і тихшав, у міру того, як віддалялися від джерела творення того вереску, а це ж чи не втіха? Окрім того, Євині друзяки, пізнавши світу, всі до одного лишалися твердо переконані, що в ньому ніколи не буває злого без доброго і, навпаки, доброго без злого, отож ті миші й були злом, яке врівноважувало їхнє задоволення від роздобутого нарешті спокою.

Це й була головна причина, чому Єва ніколи не зачинявся на ніч, відтак, прокидаючись уранці, бачив не раз на підлозі якогось ганчір’яного мішка, що сопів, чвакав і пускав з губи слину або ж хропів, ще й удаючи із себе артилериста; дощаті стіни Євиної хатки звикли до того і тільки спочатку потрушувалися, а вже з певного часу зробилися нечутливі — не тільки людина до всього звикає, а й стіни та речі.

Але цієї ночі, коли Єва фатально почув бомкання дзвона і коли йому здалося — це його хатка стала дзвоном, до нього не прителіпався на ночівлю ніхто. Жінки ж, які періодично приставали до їхньої компанії, також ніколи не прилазили до Єви на ночівлю, бо Єва категорично того не бажав; отож коли з цього правила траплявся виняток (а жінки жахливо люблять винятки) і якась приповзала до його барлога — це був єдиний випадок, коли Єва навіснів, цілком позбуваючись філантропійної наладнаності, і, щось порикуючи та вигукуючи, викидав таких із запорозькою рішучістю за порога, потрушуючи при цьому великим розмірно, але цілком яловим кулаком.

Таку свою рішучість Єва пояснював друзякам так:

— Це таке капосне зілля, що пусти — не вилізе, ще й командувать почне! А нащо воно мені нада!

Але виняток із цього правила був і для Єви, притому лиш один — Адама, і це тому, що вона, за її висловом, Євина "одноквасниця", а ще тому, що Адама жила також сама, отож ніхто її з дому не проганяв, відтак не мала жодної потреби теліпатися вночі до Єви — принаймні такого ні разу не сталося.