Шевчук Василь - Терновий світ, Шевчук Василь

Десь просочився холод, а бракувало сили, щоб повернутися, поправить ковдру... Треба!.. Напружився і важко сів. Потому ліг на спину й укрився... От би зараз йому в ласкаве літо, в зелений сад!.. Чи на Дніпро, на гору, де він собі приглянув галявину між диких груш!.. Пан не продав, не захотів продати... Варфоломій знайшов з тим схожий грунт на землях міста Канева... Чи то ж вони з Варфоломієм ходили там, коли шукали місця для хати й саду?.. Мабуть... Якби ж не те "недремне око"!.. Всує... Він клопотався землею, садом, хатою, а поліцейські нишпорки опікували весь час його, шуліками вились над ним...

...Те місце було таке, як він хотів. Гора, поросла липами, грушками, глодом... З неї, як на долоні, старий Дніпро з лугами та рукавами, а вдалині, на обрії, немов хмарина в небі, Михайлова стрімка гора, і Прохорівка внизу під нею... Гарно!..

Ледь дочекавсь, коли вони із управителем Вітольдом Вольським, — збіднілим шляхтичем, — та мірчим панським із Межиріч Хілінським приїхали на заповітну гору. Хілінський взяв з собою і двох селян для допомоги.

Тарас, як же господар, пройшов під "власну" липу, що кидала на землю гарну, велику тінь, дістав неквапно із саквояжа пляшку, закуску й чарку. Вольський пригладив вуса.

— Знаєте, як купувати землю, — пожартував.

— Без чарки сажень вломиться... А землю я купую вперше, — сказав Тарас.

— Щоб більше трохи. Що ці дві десятини!.. — зняв козирок і витер піт на лобі Вольський. Спека була страшна.

— Мені аби під хату та під садок.

— І поле треба.

— Поле моє — папір та полотно.

— То що, почнемо? — мовив до них Хілінський.

— З богом, — махнув рукою Вольський і сів під липу. — Дощику б!..

— Це що, — сказав Тарас, скидаючи й собі бриля. — Отам пече, за Каспієм... Ні кущика, ні деревини... Смажить, мов на пательні...

— Багато там було поляків? — спитав тихенько Вольський.

— В тому краю — немало. Й здебільшого розумні, чесні хлопці, — сказав Тарас. — Ми й досі друзі з деким...

— Так, нам дружити треба... Одна судьба, одна біда...

— О, гості в нашу хату! — кивнув Тарас на стежку, якою йшли якісь пани.

— Перший — то пан Молендський, а другий — пан Козловський, якийсь там родич мірчого, — всміхнувся Вольський. — Вирядився, немов на бал...

І справді, пан Козловський прийшов у фраці та рукавичках. На цій горі, в такій пекельній спеці він був кумедний.

— Леле! Пан заблудився, певно? — спитав Тарас у денді, як той вклонився вишукано, проте нетвердо.

— Прошу, чому ви так подумали? — підправив гострий короткий вус. — Я вийшов на полювання.

— А де ж рушниця ваша чи гончі пси?

— Рушницю несе позаду мій козачок. Тараса наче вжалили.

— І пан стріляти вмів?! —сміявся вже у вічі. Козловський став у позу, немов його збирався хтось намалювати чи виліпити для пам'ятника, і кинув гордо:

— Коли б мені попались ви в Житомирі, як я служив там становим!..

— То пан іще й алтинник ! — підсік Тарас.

— Панове, будьте свідками, що цей мужик у сурдуці образив мене, вродзоного!..

— Ти ж брав? — спитав зненацька Вольський. — Чого ж кричати!

— Хто він, щоб тут колоти очі моїм минулим?!

— Добре, — устав Тарас. — Прошу мені пробачити. З'явії лись так несподівано та ще в такому одязі... А я на фрак. маю, як кажуть, зуб...

— Миріться та будем пити могорича, — підтримав Вольський. — Діло уже кінчають...

Козловський глянув скоса на оковиту й подав Тарасу руку. Тарас прослав хустину, поклав на неї сало, цибулю, хліб, поставив пляшку й чарку.

— Сідайте, гості дорогі! — вклонився всім. — Сюди, сюди, лід липу, — покликав ще й окремо, як видно, батька й сина, що помагали мірчому.

Козловський хмикнув, проте не став втручатися. Найперша чарка й слово дістались пану Вольському. Тримаючи скляницю в пальцях, ніби тендітну квітку, він глянув приязно на новоспеченого сусіда-землевласника і мовив просто й щиро:

— Нехай вам тут живеться щасливо й довго!

— Ще спершу треба...

— Купите. Парчевський стільки винен, що з радістю продасть вам землю.

Перехилив, скривився і передав скляницю мірчому, який сидів по ліву руч од нього.

Хілінський мовчки випив; лише кивнув Тарасові. Козловський же, що перебрав у нього тост і чарку, підправив важно вуса й проголосив:

— Здоров'я його величності! Зробилось тихо-тихо.

— Тарах по чагарях! — сказав Тарас, не витримавши цієї паузи. — Без нього тут не обійдеться...

Вольський забрав поспішно пляшку, налив горілки в чарку, яку тримав Молендський.

— Не треба так високо дертись, панство, — сказав потому. — Досить цівї кручі...

Випивши, мовчазний пан Молендський оддав скляницю дядькові. Ледь повагавшись, Вольський йому налив. — Нехай вам бог поможе на цій горі, — сказав і випив селянин. Віддав порожню чарку не синові, а вже до рук Тараса. Вона одразу ж виповнилася.

— Бог нами гребує, — сказав Тарас, зиркнувши на Тимофія. Він пригадав, як звуть старого. — Марно нам уповать на бога...

— Пшепрашам! — вирячився на нього пан Козловський. — — В усіх костьолах моляться, ждучи від бога ласки, до нього всі звертаються в своїх молитвах!..

— Що користі з тих молитов! — озвався Тарас, закушуючи шматочком сала. — Попи, ченці морочать людей в церквах...

— По-вашому, всі богослови...

— Мавпи і лицеміри, — устав Тарас. Зірвав листок із гілки, що нависала якраз над ним, і запитав: — Хто це створив?

— Звичайно, бог.

— Так кажуть нам богослови. Хоч більшість з них, як мають розум, знають, що це не так.

І знову стало тихо. Козловський згодом хмикнув, прискалив ліве око, мов приціляючись, і запитав:

— Ну, ви принаймні віруєте в Марію-діву, матір Ісуса, бога нашого?

— Аякже... Мати-покритка — одвічне лихо людства... То як у те не вірити, що справді є, що серед нас!..

— По-вашому, Ісус Христос?.. Боюся навіть мовити...

— Хто постраждав за людство, за щастя всіх, достойний шани й віри, — сказав Тарас схвильовано. — Хто б він не був!..

Козловський хотів було продовжити цікавий диспут, але Тарас нахмурився і, слухаючи, як наляга незвично на нього хміль, почав читати писаний ще в Оренбурзі вірш:

А я так мало, небагато

Благав у бога. Тільки хату,

Одну хатиночку в гаю,

Та дві тополі коло неї,

Та безталанную мою,

Мою Оксаночку; щоб а нею

Удвох дивитися з гори

На Дніпр широкий, на яри,

Та на лани золотополі...

Важка сльоза скотилася йому на вуса. — Буде тепер у вас, Тарасе, хата біля Дніпра, — тихо озвався Вольський. — Посадите собі садок, тополі...

Щоб не заплакати отут, при людях, пішов до кручі, звідки ще краще видно далеч, Дніпро внизу і схили, вкриті лісом...

...Хоч мав у грошах скруту, Парчевський був невловний для покупця з Санкт-Петербурга. Тарас чекав на нього більше доби, а й досі не міг дізнатись навіть, чи скоро буде їх благородіє у Межиріччі. Вольський і той лише розводив мовчки руки, оскільки мав оповістку, що слід чекати пана в суботу ввечері. А нині вже був понеділок. Натомість тут уже два дні крутилися і становий, і справник аж із Черкас, та ще жандарм із Києва. У них, звичайно, свої діла, і все ж чогось ці цербери гнітили настрій, змушували перебирати в пам'яті, що й де сказав, як з тим чи з тим повівся. Здавалося, усе гаразд... От тільки... Ні, в шинку, де вчора ввечері він розмовляв з селянами, не помічав когось такого... Трохи його помулював той могорич під липою і пан Козловський... Може, доніс уже?.. Був становим приставом...

Коли сідало сонце, не витримав. Узяв паперу аркуш і написав цидулку Варфоломієві:

"Я не дождався Парчевського, то й не зробив нічого, тілько купив гербового паперу; а на папері тім пишіть вже ви, що знаєте і що вам бог на розум пошле. Оставайтеся здорові; нехай вам бог допомагає на все добре. Щирий брат ваш Т. Шевченко. Іюль 13, 1859".

Зробив пакет, віддав Давиду-шинкареві, щоб переслав узавтра в Корсунь, і попросив, таки ж у нього, коней до Пекарів.

Ще в п'ятницю, як обміряли землю, одержав лист від Лазаревського, який його стривожив і засмутив, бо в ньому все було округле і несуттєве. Ні слова про цензуру та книгу, в неї послану, ні півсловечка й про те, чи граф Толстой живе ще й досі в Академії. Якщо екс-віце-президента відтіль попросять вибратися, то й він, Тарас — раб божий, що на поруках у їх сіятельства, зостатись може не тільки без майстерні, а й без квартири...

Коні біжать неквапно, кучер мугиче щось, на пісню схоже, чи просто так мелодію... Думки ж прядуться далі. І все чогось сумні, мінорні... Мабуть, заїде ще до Києва на кілька днів і в Гирівку — обняти матір Лазаревських, та й поверне голоблі на Петербург... До того, як придбає землю Варфоломій і вибудує на ній якусь хатину!..

— Паняй, паняй! — гукнув хтозна для чого кучерові. Той стрепенувся, вйокнув і... перестав мугикати свою журбу.

На березі чекати мусив на перевіз. Сидів на теплому — ще з дня — корінні явора, що оголила повінь, дивився, як у негустому вечорі несе могутні води старий Дніпро, і серце йому стискала туга. Так рвавсь на рідну землю, так марив нею, бачив її у снах, а наяву... Були і радість зустрічей, і сльози щастя; нині ж надходить час скорботи. Не сталось ще нічого, окрім затримки з купчою та скупченням чинів поліції у Межиріччі, та щось йому лягло на душу каменем, погнало в цю дорогу через Дніпро... Куди ж подівся той перевізник?.. Вечеряє чи п'є з рибалками на тому боці в Прохорівці?.. А може, ти, старий джиґуне, так припустив із Межиріччя, бо закортіло глянути в глибінь очей Марії?.. Пусте! Там гроші й речі... І вишита тобі сорочка?.. Згинь, сатано! Доскіпуєшся, немовби слідчий. Що я — чернець, аскет чи, може, ходячий труп? Живий, здоровий, здатний до боротьби й до щастя простих людських взаємин!.. Ну ж, ну... Дай спокій! Бачиш, горять вогні на річці? То плотарі сплавляють ліс. Пристати б оце до них і... Он, здається, пливе й Харон дніпровський! Таки гуляв на тому боці. Чи ставив десь у затоках верші...

— Добривечір! — підвівся з кореня, коли Харонів човен уткнувся носом у мілину. — Поїхали?

— Сідайте вже.. — нечемно буркнув перевізник. Тарас ступив у човен і сів на вогку лавку. Одразу берег, верби та явори пішли, пішли у невість ночі, злилися з нею... Тільки вже з середини річки, як більше висипало на небо зір, вони ледь-ледь окреслилися по верховіттях і стали чимось схожі на придніпровські кручі.

Гори мої високії!.. —

знялось щемливо в серці, так ніби він плив не Дніпром, а сірим чужим Уралом.