Жуль Верн - П’ятнадцятирічний капітан

class="b">Увесь тиждень буря не вщухала ні на мить. Аж до двадцять шостого березня вітер безперервно лютував, не даючи можливості поставити вітрила. Нарешті буря почала потроху стихати.

«Пілігрим» мчав на північний схід, долаючи не менше двохсот миль на добу, а землі все не було! Куди ж поділася Америка, хоч Південна, хоч Північна? На це запитання не було відповіді.

Дікові Сенду вже давно закрався у серце сумнів: чи не припустився він часом якоїсь жахливої помилки у своїх обчисленнях? Без лага, без другого компаса, за яким можна було б перевірити покази головного, якщо той зіпсований, юнак почувався геть безпорадним. Увесь час, вільний від вахти біля стерна, він вдивлявся в мапу. Усе ніби йшло як слід, от тільки берега досі не було видно…

Та ось одного дня він нарешті почув, як Геркулес, що стояв на вахті, гукає:

– Земля! Земля!!!

Дік щодуху побіг на бак. Геркулес – не моряк, тому міг помилитися.

– Де? – вигукнув він.

– Там! – відповів велетень, указуючи на ледве помітну цятку на північному сході обрію.

Серце в юного капітана шалено калатало, коли він набачив у просвітку між хмарами щось схоже на гірську вершину. Очевидно, то був якийсь мис на американському континенті.

– Нарешті! – вигукнув юнак, не тямлячись від радості.

Омріяний берег був тепер усього за десять миль з підвітряного боку. «Пілігрим», що плив без вітрил, не міг тримати курс прямо на мис, але за сталого напряму вітру неминуче повинен був підійти до землі ще до полудня. Трохи постоявши на носі, молодий капітан повернувся до стерна, щоб змінити старого Тома.

За кілька годин обрій прояснився, і Дік Сенд виразно побачив скелястий виступ, та хоч як він намагався розгледіти лінію узбережжя, що мала б простягтися за мисом, її не було видно. Тоді він узяв підзорну трубу і повільно оглянув усю східну частину обрію. Там не видно було ані клаптика землі… ні скелястих, ні низьких берегів…

Пополудні помічена вранці вершина зникла далеко позаду шхуни.

Юнак збіг униз по трапу і влетів до каюти, де були місіс Велдон, маленький Джек, стара Нен і кузен Бенедикт.

– Острів! – засмучено вигукнув він. – Це був лише острів!

– Острів, Діку? Але який? – спитала місіс Велдон.

– Зараз подивимося на мапі. Земля, яку ми помітили… Це може бути тільки острів Пасхи. Жодних інших островів у цій частині океану немає…

– Отже, цей острів залишився позаду? І як далеко він лежить від американського узбережжя?

– Нас далеченько віднесло вітром… Хвилинку… Острів Пасхи лежить на відстані близько двох тисяч миль від континенту, – відповів Дік і заклопотано насупив чоло. – Нічого не розумію… Виходить, «Пілігрим» практично не зрушив з місця! Чи це буря віднесла нас у протилежний бік? Як могло статися, що ми й досі так далеко від континенту? Місіс Велдон… Я не годен пояснити… Хіба що компас у нас несправний. Зате тепер ми, принаймні, знаємо, куди нас загнала буря, а не пливемо навмання! Щойно вона вщухне, ми зійдемо на берег…

Дік щосили прагнув, щоб вітер ущух, небо прояснилося, а їхня шхуна перестала бути забавкою стихій. Тоді днів за десять усі вони, нарешті, ступлять на землю Південної Америки. Добре й те, що міцно збудований і чудово оснащений «Пілігрим» майже не постраждав від несамовитої стихії. Він утратив один лише марсель, але без нього, зрештою, можна обійтися. Жодна крапля води не просочилася в трюм судна крізь ретельно законопачені шви корпуса й палуби. Та й помпи були цілком справні.

Ось чому появу на обрії острова Пасхи юнак усе ж вважав за щасливу ознаку.

  Розділ п’ятий

Сподівання п’ятнадцятирічного капітана начебто починали справджуватися.

Буря потроху вщухала, і хоча море й досі було бурхливим, вітер потроху слабшав, повільно змінюючись на західний. Ще зарано було думати про те, щоб напинати вітрила, проте Діка втішало бодай те, що над ранок хитавиця стала відчутно меншою.

Уранці на палубу почали виходити пасажири. Місіс Велдон перша залишила каюту і піднялася на місток. За останні кілька днів Дік страшенно схуд і змарнів.

– Мій любий капітане! – промовила вона, простягаючи руку для привітання.

– Доброго ранку, місіс Велдон, – усміхнувся Дік. – Усе ж вам не варто було виходити на палубу, тут і досі небезпечно. Я ж просив вас…

– Щось підказує мені, що буря вже вщухає.

– Ви не помилилися. Погода поліпшується, – погодився Дік Сенд. – Вітер слабшає. Сподіваюся, найгірше вже позаду.

– Дай боже Діку! Але скільки тобі довелося зазнати, бідний мій хлопчику! Тобі треба відпочити…

– Я не відчуваю втоми, – заперечив юнак. – Головне для мене – безпека пасажирів «Пілігрима». Залишилося тільки привести шхуну в порт.

– Діку, – схвильовано мовила місіс Велдон, – ані я, ані мій чоловік ніколи не забудемо того, що ти зробив!

– Що ви, місіс Велдон… – пробурмотів Дік. – Я лише виконував свій обов’язок, та й годі. Ви ж самі призначили мене бути за старшого на кораблі.

– Колись, щойно ти скінчиш навчання, тебе призначать повноправним капітаном судна – одного з тих, що належать торговому дому Джеймса Велдона. У найбезнадійніших обставинах ти повівся як справжній чоловік. А для мене ти воістину став рідним сином…

Двадцять дев’ятого березня вітер вщух, і Дік Сенд наважився поставити фок і марсель, щоб збільшити швидкість ходу «Пілігрима» і лягти на колишній курс – на схід. Під орудою молодого капітана чорношкірі матроси бадьоро взялися до діла. Без особливих труднощів команді вдалося підняти вітрила, згорнуті перед бурею; цього було досить, щоб забезпечити шхуні швидкість двісті з гаком миль на добу.

Наступного дня небо все частіше почало просвічуватися крізь хмари, в розриви між ними пробивалися промені ще блідого сонця й золотили поверхню океану. Погода справді дедалі кращала. На судні повідкривали всі люки, аби провітрити приміщення. Свіже, насичене сіллю повітря увірвалося в трюми, кубрик, кают-компанію. Мокрі вітрила розклали сушитися на палубі, розпочалося генеральне прибирання – молодий капітан не міг допустити, щоб його корабель увійшов у порт брудним і пошарпаним.

Швидкість шхуни Дік Сенд тепер вимірював лише за кільватером – слідом, що його залишає судно за кормою. Спосіб цей був дуже приблизним, та все ж юнак не сумнівався, що земля з’явиться на обрії не пізніше, ніж за тиждень.

– Чудово, мій любий, – місіс Велдон зазирнула в штурманську мапу. – Як ти гадаєш, де нам удасться висісти?

– Десь на узбережжі між Чилі й Перу, – Дік показав на довгу, химерно порізану берегову смугу. – Точніше визначити важко. Там чимало дрібних бухт, але напевно сказати, яка з них виявиться найближчою до нас, поки неможливо. Та хоч де б ви висіли на берег, звідусіль зможете повернутися до Сан-Франциско. Пароплави «Тихоокеанської судноплавної компанії» регулярно заходять в усі головні порти узбережжя, а звідти – пряма дорога на Каліфорнію.

– Хіба ти не збираєшся вести «Пілігрим» до Сан-Франциско?

– Авжеж! Проте найперше я хотів би зробити дві речі: посадити вас на комфортабельний пасажирський пароплав, а потім, якщо мені пощастить знайти штурмана й кількох досвідчених матросів, навідатися до Вальпараїсо і нарешті розвантажити наші трюми. Саме так учинив би капітан Галл…

– Роби, як вважаєш за потрібне, Діку, – кивнула місіс Велдон. – Про все це ми ще встигнемо поговорити… А тепер скажи мені: ти, здається,