Жуль Верн - П’ятнадцятирічний капітан

– Ти ні в чому не винен, Діку. Адже я сама вирішила плисти на «Пілігримі»… То ти вважаєш, що зміг би самостійно впоратися з кораблем?

– Звичайно!

Місіс Велдон усміхнулася, погладила юнака по руці й мовчки відійшла – його рішучість і виваженість дещо підбадьорили жінку.

Двадцятого лютого барометр провіщав дощ, а в цю пору року заразом слід було очікувати й сильного вітру. Та оскільки дощ довго барився, Дік Сенд зрозумів, що негода буде тривалою. Так воно й сталося.

Молодий капітан мусив ужити застережливих заходів, щоб вітер не позривав вітрила на «Пілігримі» і не пошкодив такелаж. А через сильну хитавицю й недосвідченість чорношкірих матросів це виявилося справою нелегкою. Дік Сенд разом з Батом і Остіном не без зусиль прибрали брамсель. Якби падіння барометра не було таким зловісним, він би не став цього робити, але коли вітер набирає ураганної сили, тоді конче треба не просто зменшити площу вітрил, а й полегшити щогли, спустивши на палубу брам-рею. Коли цю двогодинну роботу було завершено, шхуна пішла рівніше.

Протягом трьох наступних днів сила і напрям вітру відчутно не змінювалися. Небо грізно супилося, над морем навис густий туман. Дік почав непокоїтися. Він увесь час перебував на палубі й майже не відпочивав.

Близько четвертої години дня на палубі показався Неґоро, який тепер рідко виходив зі свого камбуза. Дінго цього разу не вибіг, як завжди, і не загавкав на суднового кока – очевидно, дрімав десь у закутку. Португалець трохи постояв, уважно вдивляючись в обрій. Чи то Неґоро нічого не тямив у морській справі, чи геть не розумів, що й довгі високі хвилі, і швидкість руху хмар, і вітер, що дедалі дужчає, провіщають бурю, яка вже лютує десь поблизу і от-от наздожене корабель. Проте обличчя португальця й далі було незворушним і не виказувало ані найменшого занепокоєння. А його губи скривилися в якійсь зловтішній посмішці. Потім кок спокійно пішов до камбузу…

Одна обставина залишалася незмінно сприятливою для «Пілігрима» – судно йшло під ходовим вітром. Навіть якби він перетворився на бурю, зрештою, шхуна тільки швидше досягла б американського узбережжя. Корпус корабель мав надійний і міцний; Діка Сенда турбувала єдина думка: як уникнути помилок надалі, коли доведеться причалювати до незнайомого берега? Непокоїли його й грози, що зривалися несподівано, переходили у зливи, – тоді навколо «Пілігрима» майже увесь час клубочився густий туман. Іноді вахтовий годинами нічого не бачив перед собою, і судно доводилося вести навмання.

«Пілігрим» непогано тримався на хвилях, та все ж його добряче хилитало. На щастя, місіс Велдон не брала морська хвороба, зате її маленького сина вона жорстоко мучила, і жінка не полишала хлопчика. Кузен Бенедикт переносив усі випробування зі стійкістю комах, у товаристві яких він проводив більшу частину часу, вивчаючи свою колекцію, начебто був не у відкритому океані, а у себе в кабінеті. Що ж до негрів-матросів, то всі вони й далі старанно виконували суднові роботи, слухаючись наказів юного капітана.

Дев’ятого березня, через двадцять сім днів після загибелі капітана Галла, Дік стояв на бакові. Том уже вкотре опускав лаг за борт. Старий перевірив, чи міцно прилад прив’язаний до ліня, і закинув його у хвилі.

– О господи, капітане! – несподівано вигукнув він.

– Що сталося, Томе?

– Лінь лопнув! – Том розгублено дивився на оцупок у своїх руках.

Це видавалося дуже дивним. «Невже новий лінь міг перетертися через те, що ним часто користувалися?» – сумнівався Дік Сенд. Проте це сталося, і лаг затонув. Відтепер Дік більше не мав змоги визначати швидкість судна. У юного капітана з усіх приладів залишився тільки компас. Якби ж він знав, що покази компаса неправильні!

Через три дні барометр упав іще нижче; погода швидко псувалася, насувався потужний ураган. Швидкість вітру досягла шістдесяти миль на годину і далі зростала. Налетів шквал, який зірвав уже зарифлений марсель, одне із залишених на судні вітрил, яке Дік не встиг прибрати, і поніс його клапті в океан.

Дік Сенд думав тільки про одне: ось-ось мав з’явитися берег, і тоді погано кероване судно на шаленій швидкості налетить на прибережні рифи або скелі й неминуче розіб’ється. Він побіг на бак – жодних ознак землі попереду не було, хоч як пильно юнак вдивлявся в імлисту далечінь.

Злісна посмішка промайнула на смуглявому обличчі Неґоро, який знову з’явився на палубі, немов примара.

Це був справжній ураган, один з тих жахливих буревіїв, які викидають на берег кораблі, що стоять у портах на якорях, зривають з будинків дахи і з корінням викорчовують столітні дерева.

Усі вітрила на «Пілігримі» довелося прибрати, шхуну шалено підкидало на величезних валах, що котилися океаном, кільова хитавиця була такою сильною, що судно, йдучи носом проти хвилі, іноді переставало слухатися стерна.

Дік Сенд ні на мить не полишав стерна. Він і його помічники поприв’язувалися за пояси мотузками, щоб їх не змило хвилею в море. Інші пасажири за наказом капітана сиділи по своїх каютах. Палубні люки були щільно задраєні. На щастя, «Пілігрим» був правильно завантажений, і, попри жахливу хитавицю, вантаж у трюмах не зрушився з місця. Дік весь цей час майже не спав, і місіс Велдон наполягла, щоб він бодай трохи перепочив. Чотирнадцятого березня близько півночі юнак покинув свій пост, аби поспати хоч зо дві години, залишивши замість себе Тома й Бата. Обидва були в кормовій надбудові, де тим часом сталося пригода.

Несподівано до них підійшов Неґоро, який украй рідко виходив на корму. Здавалося, він хотів завести з ними якусь балачку. Раптово шхуна від удару шквалу так різко нахилилася на борт, що батько й син не встигли навіть глянути на кока, як Неґоро впав і, напевно, його би змило за борт, коли б він не вхопився за нактоуз.

Том відчайдушно скрикнув, злякавшись, що кок пошкодить компас.

Дік Сенд прокинувся від цього крику й одразу прибіг на корму. Але він не побачив, як португалець, швидко схопившись на ноги, дістав з-під нактоуза якусь залізяку і пожбурив її за борт.

– Що тут сталося?

– Клятий кок упав і зачепив компас! – старий показав на Неґоро.

Молодий капітан занепокоєно схилився над нактоузом. «Хух!» – йому відлягло від серця: компас був цілий і неушкоджений.

– Що ви тут робите о такій порі? – спитав у кока Дік.

– Що хочу, те й роблю. Хіба не можна? – нахабно вишкірився Неґоро.

Тієї ж миті важка Геркулесова рука лягла на плече португальця.

– Капітане Сенд, – продуднів велетень, – дозвольте мені пожбурити цього негідника за борт. Акули зрадіють подарункові.

– Ще не час… – обличчя Діка Сенда спохмурніло. – Неґоро! Я забороняю вам підніматися на місток! І затямте собі – за першого ж порушення наказу я всаджу вам у голову кулю… Забирайтеся геть!

Геркулес прибрав руку, і Неґоро випростався. Проходячи повз гіганта, він пробурмотів крізь зуби:

– А ти, клята чорномаза мавпо, начувайся: з тобою я ще поквитаюся!

Поглянувши на стрілку компаса, юнак був уражений тим, що напрям вітру так різко змінився за короткий час. Шхуна йшла колишнім курсом, але хвилі, замість накочуватися з корми, тепер били в її лівий борт. Дікові довелося негайно змінити курс на чотири румби, щоб вітер дув з корми, як раніше. Він і не здогадувався, що Неґоро, прибравши з-під компаса залізний брус, знову змінив положення його стрілки…