Мирний - Лихо давнє й сьогочасне, Мирний

тре­ба, ро­зу­му! А он не­ве­лич­кий хло­пець і без тво­го ро­зу­му її ска­су­вав. А ще ко­ва­лем зветься!

Смичуть ко­ва­ля хто за ру­кав, хто за со­роч­ку, а хтось підбіг та зра­зу на­су­нув йо­му шап­ку аж на очі. Зовсім по­дуріли з ра­дощів! На­си­лу ко­валь вир­вав­ся від них та втік. Ка­бан­це­во­го Іва­ся всі тро­хи на ру­ках не но­сять.

- Ось хто наш спа­си­тель! Ось хто спас нас від го­лод­ної смерті. Як бу­де­мо во­се­ни в го­роді на яр­мар­ку, цілою гро­ма­дою тобі свис­ту­на ку­пи­мо,- жар­ту­ють батьки.

Івась, спер­шу бо­ячись, щоб батько про­чу­ха­на не дав за те, що та­кої шко­ди на­ро­бив, те­пер по­чав хвас­та­ти та вих­ва­ля­тись.

- Я,- ка­же,- наз­на­рош­не так зро­бив. За­го­ро­див пу­жал­но та ще й по­вер­нув!

- Молодець, Івась, мо­ло­дець! - вих­ва­ля­ють батьки.- Змал­ку приз­ви­чай­ся сво­го за­хи­ща­ти! Так їм, бісо­вим па­нам, усе й ро­би шко­ду! Не ми­лу­ють во­ни нас - і ти їх не жа­луй!

Аж ось вгляділи од­ра­дя­ни, що ма­ши­ну по­ве­зе­но у двір. Побігли до шля­ху, чим­дуж гу­ка­ють:

- Нажерлася не­на­же­ра, що й зу­би по­ла­ма­ла! Так і тре­ба вам, кля­тим! Хотіли, бач, бо­га пе­ре­муд­ри­ти. А він, ми­ло­серд­ний, не по­пус­тив то­го, щоб свя­тий хліб йо­го отак нех­ту­ва­ти та збав­ля­ти!

Радіють, не­на­че малі діти. Дех­то й до шин­ку навідав­ся, восьму­ху за­да­вив на ра­до­щах.

- Тепер же, брат­ця, як бу­дуть на жни­ва най­ма­ти, ціни держіться!.. Гост­рив на нас німець зу­би, хай же те­пер по­по­цо­ка ни­ми!

Радяться, по­чо­му ста­ва­ти. Го­ро­дять та­ку пла­ту, мов справді їх хто най­має та ще й про­сить, най­ма­ючи. А тут уже й ве­чоріти ста­ло. Раді та ве­селі по­роз­хо­ди­лись од­ра­дя­ни ве­че­ря­ти та ля­га­ти спа­ти; дех­то, сподіва­ючись, що на­завт­ра прий­деться на жни­ва ста­ва­ти, і серп по­зу­бив, ко­су на­гост­рив.

Заходило од­ра­дя­нам зве­чо­ра сон­це яс­но, а на ра­нок вста­ва­ло в хма­рах та не­годі!.. Так їм зда­ва­ло­ся, сон­це ж по-вчо­рашньому світи­ло й гріло, та од­ра­дя­ни то­го не приміча­ли, бо кля­ту ма­ши­ну знов по­во­лок­ли з дво­ру на по­ле, знов во­на за­гар­ча­ла, ва­ля­чи та ви­вер­та­ючи сно­пи за сно­па­ми.

- А що, не я вам ка­зав, що тре­ба ро­зу­му та ще й ро­зу­му! - ре­го­тав­ся те­пер ко­валь над учо­рашніми глу­мильни­ка­ми.

- йди собі к бісо­во­му батькові із своїм ро­зу­мом!- уже навсп­равж­ки ла­яли­ся се­ля­ни. їм бу­ло до­сад­но. Во­ни дізна­ли­ся, що ра­зом з ма­ши­ною при­ве­зе­но декілька зай­вих кіс, що ото їх ус­та­нов­ле­но нові, а по­зуб­лені відда­ли в поп­рав­ку.

Та вже, вид­но, од­ра­дя­нам са­ма до­ля слу­жи­ла. Опівдні зно­ву по­во­лок­ли ма­ши­ну в двір. По­го­нич якось за­ди­вив­ся й не дог­лядів, як ма­ши­на смик­ну­ла батіг з йо­го рук, підвер­ну­ла під се­бе, й зно­ву об пу­жал­но ко­си поскліпу­ва­ли­ся. Німець роз­лю­ту­вав­ся, гу­кає до най­митів, збав­ляє всім пла­ту на поп­рав­ку ма­ши­ни.

- Як то це? А ми чим винні! - гу­ка­ють у свою чер­гу най­ми­ти.- Ну й ви­вер­тай з ви­ну­ва­то­го, а з усіх - за віщо?

Німець і слу­ха­ти не хо­че. Най­ми­ти по­го­моніли, по­го­моніли між со­бою, плю­ну­ли на свою за­роб­ле­ну за півто­ра дня пла­ту та й по­тяг­ли ні з чим ла­на­ми до­до­му.

Зостався німець без ро­бо­чих з по­ла­ма­ною ма­ши­ною. Знов при­каж­чик забігав по Од­раді, ви­гу­ку­ючи:

- Хто хо­че ста­ти по два се­миг­ри­ве­ни­ки на жни­ва? Те­пер уже од­ра­дя­ни не од­ки­да­лись. Во­ни тілько злег­ка до­ко­ря­ли.

- Набрали чу­жих, а те­пер знов до своїх!.. Зве­чо­ра ра­ди­ли­ся - ко­му йти; цілою гро­ма­дою виб­ра­ли й щось шеп­та­ли­ся. На ра­нок вис­та­ви­ли два­над­цять чо­ловік, та все здо­ро­вих.

Закипіла ро­бо­та - аж го­рить! День прой­шов бла­го­по­луч­но, і німець, ра­дий, по­обіцяв ще гри­ве­ни­ка на­ки­ну­ти на чо­ловіка, ко­ли всі й далі так щи­ро ро­би­ти­муть.

На дру­гий день не по­щас­ли­ви­ло: ма­ши­на пе­ре­ло­ми­ла ко­су об здо­ро­вен­ний дрюк, що неп­римітне десь се­ред по­ля взяв­ся. От­же нічо­го - но­ву ко­су вста­ви­ли й знов по­во­лок­ли.

- Воно й доб­ре цією ма­ши­ною хліб бра­ти, та то-не­га­разд, що во­на так час­то ла­мається! - ка­за­ли од­ра­дя­ни німцеві…

На третій день зно­ву бла­го­по­луч­но, а на чет­вер­тий, ви­ряд­жа­ючи на ра­нок хлопців до ма­ши­ни, од­ра­дя­ни щось їм таємно шеп­та­ли…

- Глядіть же - на ямці, на ямці… Та не спи­няй­те ко­ней!..

Виїхали хлопці на по­ле з ма­ши­ною; чи про­тяг­ли, чи не про­тяг­ли її разів зо три впо­довж по­ля, як біжить. один у се­ло.

- Чого? За­був що?

- Де там за­був!.. Не­щас­тя…

- Яке не­щас­тя?

- Зовсім к лихій го­дині скру­ти­ли в'язи ма­шині!

- Як са­ме?

- А так! Як­раз на ямці - вид­но, вже на зло - хтось на­бив у зем­лю при­корнів та ще се­ред них і залізя­ку зав­товш­ки в ру­ку встро­мив. Ми, звісно, про те бай­ду­же. Та й ко­му в го­ло­ву зійде дум­ка, що там не­без­печ­но? Жне­мо собі; Грицько ко­ней по­га­няє, ма­ши­на доб­ре бе­ре.- До­би­раємось до ям­ки. Грицько ко­ней дуж­че пус­тив, щоб ра­зом ви­хо­пи­тись з ям­ки; ма­ши­на аж гу­де та ріже. Ко­ли се як за­гар­чить, як заш­ко­бертає!.. Ди­ви­мось - од­на залізя­ка, що на­ги­нає до ма­ши­ни паш­ню, ле­тить к бісо­во­му батькові; далі спідня зуб­час­та ко­са, а там і верх­ня - мов хто ру­ка­ми бе­ре їх та геть од­ки­дає! Не встиг­ли й ог­ля­ну­ти­ся, як ма­ши­на скак­ну­ла в ям­ку та так шке­ре­берть і пе­ре­вер­ну­ла­ся… зу­пи­ни­ли ко­ней. Пог­ля­не­мо - аж ота­кен­на зав­товш­ки залізя­ка у ній заст­ря­ла й не тілько тобі ко­си, а все по­ла­ма­ла! Кру­жа­ло так і трісну­ло; залізну при­мост­ку, що на ній сно­пи кла­ли­ся, вдвоє зігну­ло, в зем­лю вго­ро­ди­ло; на що вісь товс­та та залізна - так і пе­ре­горіла!.. Од­но ко­ле­со від неї аж геть-геть од­ко­ти­ло­ся!

- Нажали, зна­чить? - не то з радістю, не то з до­ко­ром ви­мов­ля­ли од­ра­дя­ни.

- Нажали! - од­ка­зав па­ру­бок.- Там німець - як не пла­че… Нас ви­ну­ва­тить… Ма­ши­на, ка­же, п'ятсот рублів кош­тує, а ви її не дог­ляділи… А чим ми ви­ну­ваті? Як ти її дог­ля­неш, ко­ли хтось у ям­ку при­корнів на­бив та ще й залізя­ку встро­мив? Не йти ж нам по­пе­ред неї та не дог­ля­да­ти­ся, чи не­ма там чо­го-не­будь!..

Одрадяни мов­ча­ли. Дех­то пішов на по­ле по­ди­ви­ти­ся, що ста­ло­ся з ма­ши­ною; дех­то, мах­нув­ши ру­кою, про­мо­вив: "Хай ви­ну­ва­тить!" і пішов до ха­ти.

Опівдні при­каж­чик га­няв по се­лу та ви­гу­ку­вав:

- Бога ви не боїте­ся, ота­кої шко­ди на­ро­би­ти!.. Усім се­лом те­пер одвіча­ти бу­де­те.

Одрадяни й слу­ха­ти про те не хотіли.

- Чого нас до тії шко­ди ту­ли­ти?.. Нап­рий­ма­ли спер­шу чу­жих, не да­ли їм за­роб­ле­ної пла­ти - от і відай­те­ся з ни­ми! А до нас нічо­го чіпля­тись,- од­ка­зува­ли во­ни на те.

Отак до­шу­ку­ва­лись, до­шу­ку­ва­лись ви­ну­ва­то­го та й плю­ну­ли. А тим­ча­сом хліб тре­ба вби­ра­ти, та ще й не га­ючись, бо не тілько жи­то й пше­ни­ця поспіла, а ячмінь аж пок­ляк. Прибіг знов при­каж­чик.

- Ставайте на ко­со­ви­цю за пла­ту!

- Не хо­че­мо за гроші. З ко­пи