Нечуй-Левицький - Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький

Най­ліпше бу­ло б, як­би ук­раїнські дво­ря­ни та маг­на­ти вкупі з ли­товськи­ми ста­ли однієї віри з на­ми.

- І я та­кої дум­ки, - ска­зав Виш­не­вецький, - я зад­ля то­го й став ка­то­ли­ком.

- І по­ля­ком?.. - несміли­во обізва­лась Гри­зельда.

Єремія за­мовк: йо­му бу­ло бай­ду­же, чи він ук­раїнець, чи по­ляк: віра бу­ла зад­ля йо­го од­на фор­мальність, без кот­рої йо­му не мож­на бу­ло до­сяг­ти до виз­на­че­ної для се­бе ви­со­кої ме­ти. Він оки­нув очи­ма Гри­зельду і пильно при­ди­вив­ся на неї. Во­на бу­ла на вро­ду не по­га­на, але й гар­ною не мож­на бу­ло її наз­ва­ти. Пан­на За­мой­ська бу­ла ру­ся­ва. Розкішні зап­ле­тені ко­си двічі об­ви­ва­ли її чи­ма­лу го­ло­ву. На го­лові бли­ща­ла не­ви­со­ка діаде­ма, об­си­па­на брильянта­ми. Тем­но-сірі чи­малі очі бу­ли хо­лодні й тверді, як сталь. В ши­ро­ку­ва­то­му лиці, у ви­со­ко­му чолі ви­яв­ля­лась чо­ловіча енергія й зав­зятість. В ста­ле­вих очах світив­ся чо­ловічий ро­зум. Уся її ви­со­ка пле­чис­та пос­тать на­га­ду­ва­ла пос­тать ама­зон­ки або ста­тую пиш­ної Юно­ни.

Єремія оки­нув очи­ма увесь збір пиш­них паній та па­ня­нок. Між ни­ми ба­га­то бу­ло па­ня­нок, гар­них, біля­вих, делікат­них, з ян­гольською кра­сою. Але Єремії чо­мусь не при­па­да­ла до впо­до­би делікат­на па­нянська кра­са. Гри­зельда сто­яла се­ред то­го світло­го пиш­но­го збо­ру, не­на­че ко­ро­ле­ва над усіма ти­ми гар­неньки­ми, ле­геньки­ми пан­ноч­ка­ми, не­на­че во­ни усі на­ле­жа­ли до її дво­ру, сно­ви­га­ли кру­гом неї, за­побіга­ючи її лас­ки.

«Оттакої мені жінки тре­ба! Тільки та­ка, як Гри­зельда, зас­лу­го­вує ста­ти кня­ги­нею Виш­не­вецькою. В її вроді є щось царське, не­на­че во­на і вро­ди­лась, і хрес­ти­лась ко­ро­ле­вою, і на вда­чу вда­ла­ся в ко­ро­ле­ву. Во­на, од­на во­на ту­теч­ки вар­та ме­не, ме­не, кня­зя Виш­не­вецько­го. Усі ці па­нян­ки якісь дрібненькі, мізер­ненькі, ле­генькі, гар­ненькі, не­на­че пташ­ки в сад­ку; і ще­бе­чуть во­ни, мов пташ­ки, і сло­ва, і мо­ва в їх пта­ши­на. А в Гри­зельди­них очах ви­яв­ляється щось ли­царське, ви­ще», - ду­мав Єремія, пе­ре­би­ра­ючи очи­ма па­ня­нок.

- Моя ко­ха­на Гри­зельдо! тре­ба нам зай­ня­ти місце в кап­лиці заз­да­легідь, бо на­товп ве­ли­кий, от-от швид­ко вий­де ко­роль з ко­ро­ле­вою, - про­мо­вив ста­рий За­мой­ський. - А ти, кня­зю, не за­бу­вай ме­не, ста­ро­го, при­бу­вай до ме­не в гості. Оце не­дав­неч­ко моя доч­ка при­бу­ла до моєї гос­по­ди. Моя ха­та по­ве­селіша­ла.

- Дуже, ду­же дя­кую яс­но­вельмож­но­му па­нові канц­ле­рові за лас­ку, - обізвав­ся Виш­не­вецький на про­щанні.

Гризельда пішла по­ва­гом слідком за батьком до кап­лиці. Во­на йшла гор­да та пиш­на, поміж ря­да­ми дрібненьких пан­но­чок, не­на­че біла ле­бе­ди­ця поп­лив­ла. Єремія не­са­мохіть за­ди­вивсь на її пиш­ний стан, на кре­мез­ну пос­тать.

«Треба й справді частіше навіду­ва­тись до ста­ро­го За­мой­сько­го та при­див­ля­тись до пан­ни Гри­зельди. Ні гар­на, ні по­га­на, але яка ве­личність в її пос­таті! Які ро­зумні в неї очі! І го­во­рить по­ва­гом! роз­суд­ли­во й помірко­ва­но, не ле­пе­че, як інші пан­ноч­ки ле­пе­чуть, якось по-пта­ши­но­му».

В той час, як Єремія сто­яв і ба­ла­кав з ста­рим За­мой­ським та йо­го доч­кою, бла­китні очі Домініка Зас­лавсько­го слідку­ва­ли за кож­ним йо­го ру­хом. Тільки що За­мой­ський з Гри­зельдою вий­шов з по­коїв, Домінік Зас­лавський ки­нув­ся до Єремії, розвів ру­ки, щоб йо­го об­ня­ти, і крик­нув радісно:

- Чи впізнаєш ме­не, давній ко­ле­го?

- Ні, не впізнаю, - обізвав­ся зне­хо­тя Єремія, хоч і го­во­рив неп­рав­ду.

Він наг­лядів се­ред на­тов­пу Домініка Зас­лавсько­го і впізнав йо­го. Але до йо­го вже дійшла чут­ка, що Зас­лавський вча­щає до гос­по­ди ста­ро­го За­мой­сько­го й уви­вається ко­ло Гри­зельди. Го­ди­ну пе­редніше він приз­нав­ся б до сво­го давнього то­ва­ри­ша в єзуїтській ко­легії у Львові, але те­пе­реч­ки, як він уг­лядів Гри­зельду і зга­дав, що Домінік Зас­лавський дав­но топ­че стеж­ку до Гри­зельди, він став чо­гось йо­му неп­риємний. Єремія сто­яв гор­до підняв­ши го­ло­ву, хо­лод­ний, бай­дуж­ний, не­на­че неп­рис­туп­на стрімка ске­ля… і гор­до по­зи­рав на Домініка.

- Невже я так пос­тарівся, що ме­не й впізна­ти не мож­на? - спи­тав Зас­лавський за­чу­до­ва­но.

- Не впізнаю, - гор­до обізвав­ся Виш­не­вецький і на­су­пив густі чорні бро­ви так, що во­ни зійшли­ся до­ку­пи на пе­реніссі.

На пал­ко­го ве­се­ло­го Домініка не­на­че од­ра­зу хто ви­лив відро хо­лод­ної во­ди: він опус­тив ру­ки. Очі з ве­се­лих ста­ли такі зди­во­вані, не­на­че він га­дав по­ба­чи­ти світло­го ян­го­ла, а замість йо­го ви­су­ну­лась з-під землі ро­га­та мор­да са­мо­го са­та­ни.

- А ми ж у Львові ко­лись жи­ли вкупі в од­но­му домі й вчи­лись укупі в ко­легії. Нев­же я так змінив­ся?

Єремія при­див­ляв­ся до Зас­лавсько­го, не­на­чеб­то й справді впізна­вав йо­го. Пе­ред ним сто­яв ви­со­кий на зріст, але то­ненький ста­ном Зас­лавський, біля­вий, аж білий, з білим, як у пан­ни, ли­цем та то­неньки­ми ро­же­ви­ми ус­та­ми.

- Я Домінік Зас­лавський, твій давній ко­ле­га в єзуїтській ко­легії. Пев­но ж я ду­же змінив­ся те­пе­реч­ки, ко­ли мої давні ко­ле­ги ме­не не впізна­ють. Чо­лом тобі, кня­зю! - ска­зав Зас­лавський і по­дав Єремії ру­ку.

Єремія взяв йо­го за ру­ку, але й сло­ва не про­мо­вив. Вид йо­го був гор­дий. Чорні бро­ви, що й без то­го зрос­лись вкупі, ста­ли на­суп­лені й не­на­че го­во­ри­ли: од­кас­нись од ме­не, хлоп­че; ти не вар­тий то­го, щоб князь Виш­не­вецький чо­лом­кав­ся з то­бою й навіть го­во­рив до те­бе.

Веселий Зас­лавський на ра­до­щах, що встрівся з давнім ко­ле­гою слав­но­го ро­ду, го­во­рив до Єремії над­то го­лос­но. На їх обох звер­ну­ли ува­гу, їх обс­ту­пи­ли мо­лоді си­ни маг­натів. Старі батьки нас­то­ро­чи­ли ву­ха.

- Невже ти, Єреміє, за­був­ся, як ми веш­та­лись по львівських ули­цях, як слідку­ва­ли за львівськи­ми кра­су­ня­ми. Чи пам'ятаєш пан­ну Зволінську? - го­во­рив ве­се­лий Зас­лавський.

- Я та­кої нісенітниці не пам'ятаю. Але те­бе оце та­ки при­га­дав. Це прав­да, що ми рік чи що вчи­лись вкупі з то­бою у Львові. Це я при­га­дую, - зне­хо­тя обізвав­ся Єремія.

Заславський при­ку­сив язи­ка й по­чер­вонів: він примітив, що гор­дий Виш­не­вецький якось на­че нех­тує ним.

- Коли ти та­кий гор­дий, що не хо­чеш ме­не зна­ти, то бог з то­бою. А мені приємно, що я з то­бою встрівся й те­бе тут по­ба­чив, - ска­зав Зас­лавський.

- Я не гор­дий і я… так са­мо ра­дий, що впізнав те­пер те­бе, сво­го давнього ко­ле­гу. Але ти ду­же змінив­ся, не­на­че не той став: ти виріс, і ду­же виріс, і якось ви­люднів, не то що змужнів… - зне­хо­тя за­го­во­рив Єремія, але тон йо­го мо­ви був гор­до­ви­тий, не­охо­чий, тро­хи не­лас­ка­вий.

- Князь Єремія гор­до­ви­тий, - за­ше­потіли кру­гом маг­на­ти та їх мо­лоді си­ни, - не хо­че приз­на­ва­тись до своїх давніх то­ва­ришів; пев­но гор­дує ни­ми, бо ба­га­тир на всю Польщу і з слав­но­го ро­ду князів Виш­не­вецьких. Мо­же й з на­ми не схо­че зна­тись, бо ду­же ба­га­тий. В йо­го сіл та міст на Во­лині й не злічи­ти, ще й до то­го йо­го батько Ми­хай­ло за­гар­бав собі за Дніпром усю Лу­бен­щи­ну.

- Ти, Єреміє, слав­но­го ро­ду і незлічен­но ба­га­тий. Тут, при дворі на­шо­го най­яснішо­го