Нечуй-Левицький - Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький

пиш­но уб­ра­ний, в чер­во­но­му ок­са­ми­то­во­му кун­туші, в чер­во­них сап'янцях, ви­ши­тих зо­ло­том, з зо­ло­ти­ми підківка­ми. При бо­ку висіла шаб­ля в піхві з зо­ло­тим дер­жал­ном, об­си­па­ним до­ро­ги­ми камінця­ми. Ви­со­кий, рівний ста­ном, бадьорис­тий, чор­ня­вий, аж смуг­ля­вий, він од­ра­зу вра­зив Гри­зельду і своїм ста­ном, і грізни­ми чор­ни­ми блис­ку­чи­ми очи­ма, і пиш­ни­ми чор­ни­ми ку­че­ря­ми.

«Це той са­мий, що гар­цю­вав на чу­до­во­му коні в поїзді. Він не чу­жо­зе­мець… Яка пиш­на фігу­ра! Які дивні чорні очі, не­на­че в то­го во­ло­ха! Який гост­рий, грізний пог­ляд! Скільки в йо­му ог­ню! Який блиск!» - по­ду­ма­ла Гри­зельда і в гор­дої маг­нат­ки десь узяв­ся лас­ка­вий пог­ляд в гор­до­ви­тих очах; а ле­генький осміх сам злетів з її пов­них ма­ли­но­вих уст, не­на­че лис­то­чок спав з пиш­ної тро­ян­ди, зірва­ний ле­ге­сеньким вітром, за­ма­нячів у повітрі й в од­ну мить схо­вав­ся десь в зе­ле­но­му листі.

Єремія по­волі сту­пив на схо­ди тро­ну, став на од­не коліно, на­хи­лив ку­че­ря­ву го­ло­ву й поцілу­вав ко­ро­ле­ву в ру­ку. Зо­ло­та шаб­ля черк­ну­лась об поміст і ле­генько заб­ряж­ча­ла. Єремія підвівся, вирівняв­ся на ввесь зріст, підвів гор­до го­ло­ву і ос­ту­пив­ся. Він по­вер­нув го­ло­ву, повів очи­ма, гля­нув на Гри­зельду, і в йо­го здо­ро­вих очах блис­ну­ли іскри, чорні бро­ви не­на­че зве­ло до­ку­пи і між бро­ва­ми май­нув змор­шок, цуп­кий, твер­дий і гост­рий. В лиці ви­яви­лась мужність, сміливість.

Гризельда впійма­ла той мужній гост­рий пог­ляд і їй при­пав до впо­до­би та­кий пог­ляд, при­па­ли до сер­ця такі очі, чорні, блис­кучі, гострі, як ніж, ріжучі, як гост­ра ко­зацька шаб­ля. Щось од­ра­зу за­во­ру­ши­лось в її серці, гост­ре, різке, але приємне, не­на­че в га­ря­чу літню спе­ку звідкільсь пах­ну­ло гост­рим хо­лод­ним вітром в самісіньке її ли­це й різну­ло і ра­зом з тим при­хо­ло­ди­ло йо­го се­ред важ­кої ду­хо­ти важ­ко­го га­ря­чо­го дня.

Єремія одійшов од тро­ну й став се­ред блис­ку­чо­го та лис­ню­чо­го на­тов­пу, гор­до по­зи­ра­ючи на це­ре­монію. Гри­зельда не зво­ди­ла з йо­го очей.

«Чи ян­гол з не­ба оце з'явив­ся мені се­ред цього пиш­но­го на­тов­пу князів та маг­натів, чи де­мон з пек­ла прий­няв ли­царський пиш­ний, чу­до­вий вид і вмішав­ся се­ред мо­ло­дих маг­натів, щоб од­ра­зу і так нес­подіва­но стри­во­жи­ти мою ду­шу? А ду­ша моя стри­во­же­на. Сер­це од­ра­зу за­во­ру­ши­лось. Не мо­жу од­вес­ти очей од йо­го грізно­го, тро­хи навіть страш­но­го ви­ду. Яка кра­са в тих чор­них ку­че­рях та смуг­ля­вих рум'янцях! Які різкі та гострі очі! Це де­мон, але де­мон з не­ба, з од­лис­ком якоїсь нез­ви­чай­ної кра­си. І ніби не ду­же гар­ний з ли­ця, і який чу­до­вий з очей, з брів, з чо­ла! Я люб­лю та­ку де­монську кра­су, тільки та­ку. Чимсь га­ря­чим, пал­ким па­хо­тить од неї», - по­ду­ма­ла Гри­зельда.

І во­на вже не ди­ви­лась ні на це­ре­монію, ні на ко­ро­ле­ву, не ба­чи­ла, як во­ру­ши­лись маг­на­ти, як ма­нячіли їх підго­лені товсті го­ло­ви. Усе ра­зом не­на­че зник­ло десь спе­ред її очей. Усе не­на­че вкри­лось ту­ма­ном пе­ред очи­ма мо­ло­дої гор­до­ви­тої пан­ни: і трон, і ко­роль, і ко­ро­ле­ва на троні. Не­на­че зник десь усей блис­ку­чий на­товп. Гри­зельда по­чу­ва­ла, ніби во­на стоїть са­ма, а про­ти неї стоїть тільки один він, а кру­гом йо­го по­рожній простір без лю­дей, без світа, без повітря, без ше­лес­ту двірської во­рушні.

Королева вста­ла з тро­ну. Ко­роль пок­ло­нив­ся до світло­го збо­ру і звелів зби­ра­тись в двірській кап­лиці, де він мав бра­ти шлюб з Цецілією. Гри­зельда тільки тоді опам'ята­лась, не­на­че про­ки­ну­лась од приємно­го, пиш­но­го сну, пов­но­го чарівних мрій.

Натовп по­волі ви­хо­див до дру­гої світлиці, пок­ло­нив­шись ко­ро­лю й ко­ро­леві. Двірські да­ми пе­реміша­лись з ка­ва­ле­ра­ми. Пішла роз­мо­ва, несміли­ва, ти­ха, здерж­на. Двері кап­лиці од­чи­ни­ли. Світи­ли свічки на прес­толі. Біскуп одя­гав­ся в свої цер­ковні уб­ран­ня. Маг­на­ти здо­ров­ка­лись, роз­мов­ля­ли сти­ха; панії й пан­ни ше­потіли, роз­мов­ля­ли по­шеп­том тро­хи не на ву­хо од­на одній. Ко­рон­ний канц­лер Фо­ма За­мой­ський, вже ста­рий, з си­вою чуп­ри­ною се­ред го­ло­ви, але ще здо­ро­вий та кре­мез­ний, ти­хо роз­мов­ляв з Єремією Виш­не­вецьким. Уг­лядівши свою доч­ку Гри­зельду се­ред паннів, він узяв Виш­не­вецько­го за ру­ку, підвів до Гри­зельди і про­мо­вив:

- Моя лю­ба Гри­зельдо! Не­дав­но на на­шо­му вар­шавсько­му не­бок­рузі зійшов но­вий мо­ло­дий місяць: приїхав до ко­ролівсько­го дво­ру князь Єремія Виш­не­вецький, слав­но­го русько­го ро­ду, але віри ка­то­лицької. Най­ясніший наш отець, ко­роль по­лю­бив йо­го; по­лю­бив йо­го й я, - про­мо­вив За­мой­ський.

- Князь Виш­не­вецький! - аж крик­ну­ла Гри­зельда. - Чут­ка про твою, кня­зю, сла­ву дав­но до­хо­ди­ла до нас, але мені до­ве­лось оце по­ба­чи­ти те­бе впер­ше; я їзди­ла за гра­ни­цю, бу­ла оце при дворі най­яснішо­го австрійсько­го ціса­ря й про­во­ди­ла мо­ло­ду ко­ро­ле­ву до Вар­ша­ви. Не ди­во, що мені не до­ве­лось те­бе й досі ба­чи­ти.

- Я не так дав­но при­був до Вар­ша­ви, лас­ка­ва пан­но За­мой­ська, щоб ста­ви­ти­ся пе­ред очи­ма на­шо­го най­яснішо­го ко­ро­ля. Ко­роль привітав ме­не ду­же щи­ро й лас­ка­во. Ще лас­кавіше привітав ме­не твій слав­ний па­но­тець, за що йо­му од ме­не сер­деч­на по­дя­ка, - ска­зав Єремія й пок­ло­нив­ся За­мой­сько­му.

Єремія сто­яв про­ти вікна. Яс­ний світ лив­ся на йо­го вид, си­павсь на до­ро­ге уб­ран­ня. Він сто­яв не­на­че се­ред сяєва. Гри­зельда по­чу­ва­ла йо­го си­лу й зав­зятість так, як по­чу­ва­ють ли­цем га­ря­чий промінь сон­ця. Во­на бу­ла лад­на мерщій од­вес­ти очі од йо­го, так вра­жа­ла її та си­ла. Але не­за­ба­ром після роз­мо­ви та привітан­ня Єреміїні гострі очі ста­ли лас­кавіші. І Гри­зельда ми­лу­ва­лась тим лас­ка­вим пог­ля­дом, який ча­сом ви­хоп­люється в най­гостріших жорс­то­ких очах в рідкі го­ди­ни, ко­ли ча­сом ви­пад­ком і в твер­до­му черст­во­му серці май­не промінь лас­ки й ко­хан­ня.

- До нас до­хо­ди­ла чут­ка про твої славні вчин­ки в бит­вах з ко­за­ка­ми за Дніпром під Луб­на­ми та над річкою Ста­ри­цею, - обізва­лась Гри­зельда.

- Князь Єремія бу­вав в бит­вах і з мос­ко­ви­та­ми вкупі з слав­ним Лу­кою Жол­кевським, ви­па­лив і зни­щив си­лу мос­ковських сіл, - ска­зав ста­рий За­мой­ський.

- Мені ду­же, ду­же приємно ба­чи­ти мо­ло­до­го кня­зя, що вже всла­вив­ся в бит­вах в та­ких мо­ло­дих літах, - ска­за­ла Гри­зельда. - Ка­жуть, що ко­за­ки би­лись на од­чай з на­ши­ми пол­ка­ми, але ти, кня­зю, все-та­ки пе­реміг їх си­лу.

- Я ла­ден сто­яти з ме­чем щод­ня, що­го­ди­ни для обо­ро­ни на­шої до­ро­гої вітчиз­ни Польщі, для обо­ро­ни на­шої ка­то­лицької віри, - го­во­рив Єремія, по­хо­пив­шись ви­яви­ти свою ревність до Польщі та ка­то­лицт­ва.

Він знав, що на йо­го вва­жа­ють при дворі як на не­офіта й не­давнього пе­ре­верт­ня, і бо­яв­ся, щоб За­мой­ський та йо­го доч­ка не по­ду­ма­ли ча­сом, що він зос­тав­ся ук­раїнцем і за­таїв в душі спо­чу­ван­ня до ко­заків та при­хильність до рідно­го краю.

- Ми ду­же раді цьому, - обізвав­ся ста­рий За­мой­ський, - ук­раїнські князі та маг­на­ти по­винні ста­ва­ти вспіл з на­шою шлях­тою, якої б віри во­ни не бу­ли: чи бла­го­чес­ти­вої, чи ка­то­лицької, чи кальвінської та со­циніянської.