Федькович Юрій - Прозові твори, Федькович Юрій

А кров, бачите, так грає косицями.

Іван здоймив собі боржій шовкову хустку з шиї, приклав лісової губки до рани та й зав’язав.

- Ходім,- каже,- тепер додому, я тебе підведу.

Пішли мовчки. Але недалеко хати каже Василь:

- Олена тепер твоя!

- Авжеж,- каже Іван,- по-лицарському праву моя.

- Я без неї не можу жити, брате Іване!

А се так жалісно промовив, що аж трохи не сплакав. Іван стис плечима.

- Попрощаймося, брате,- став Василь далі казати, а сльози йому, як град, гарячі по тварі покотилися,- попрощаймося, братчику! Двадцать років ділилися ми лихом і добром, двадцять років беріг ти мене, як свою душу. Дякувать тобі, братчику. Прощай мене!

Обнялися, поцілувалися, сплакнули та й розійшлися. За Василя ніхто більше не чув - пропав, як під землю впав. Одні казали, що втопився, другі казали, що пішов у опришки, ба деякі казали навіть, що пристав до угорського війська. Будемо видіти, а тим часом ходім до старої Гинцарихи...

Федора Гинцариха була собі багачка на все село, але не сиділа вона в селі, тільки у потоці, у Ріжі. Мала вона там побиті хати та й мешкала собі, мов яка вельможна. А дочка в неї, дочка! - чорнобрива, кароока, а на личку, мов полонинська рожа молоденька. Стара, бувало, дує на неї, як на дорогий камінь, де коралі красні, де уставки мудрі, де киптар уписаний, де пояс славний - Олена все дістала. Стара убере її, бувало, як ляльку, та й посадить під образи коло віконця: «Тут тобі, донечко,- каже,- сидіти, а не коло печі вештаться. Личенько згорить».

Але полювали раз над Ріжею два легіні: Іван і Василь.

- Е, що! - каже Василь до Івана.- Годі, ходім домів! Щось мені сьогодня не йде під кріс.

- Ходім,- каже Іван, та й пішли. Але не учинилися вони ще в потоці, аж тут здоймився вітрець, звіяв хмарку до хмарки, та й ні з сього, ні з того став дощик росити. А наші стрільці навіть без сердаків.

- Що робитимемо? - питає Василь.

- Хіба повернім до Гинцарихи та пересидимо, заки дощик перейде,- каже Іван.

Повернули. Стара приймила їх любенько, бо зроду щира була, а часом то любила й забавитися. Наші легіні не були від того.

Але тут інше сталося. Олена, скоро побачила Василя, то аж ув’яла, як та квіточка на сонці, а Іван, уздрівши Олену, аж упрівав. От таке-то тутки подіялося, та й то за одну минуточку.

Дощик попійшов трошки та й став. Небо знов чисте стало, як дзеркало, гори дишуть усіма запахами,- красно, любо, мило.

Парубки попрощалися, пішли, а удова їх випровадила аж за ворота. «А що,- питає жартиком,- котрий з вас шле старости?»

Легіні усміхнулися, подякували старій та й пішли мовчки Ріжею. Сказали собі «добраніч» та й розійшлися.

Се діялося в суботу. В неділю стрілялися наші парубки, а в понедівнок, знаєте, був у Гинцарихи молодший брат Василів та й дав Олені знати, щоби вона на його надії не мала. «Ми,- каже,- з Іваном мірялись: я пройграв - а ти будеш Іванова. Але не забувай про тото Василя - ти його ще колись побачиш, а сим часом бувай здорова!»

Післанець лишень сказав своє та й пішов, а Олена в плач, у голос:

- Ох, Васильку мій! ох, Василечку мій! ох, Василиченьку мій!

- Годі, годі, любко моя! - каже стара, а сама так і журиться.- Годі, донечко моя, бо головка болітиме, та ще на личку мені змарнієш, годі, щебетушечко моя!

- Нащо мені краси, нащо мені личка мого рум’яного, коли Василечка нема? Ох, вайльо, вайльо!

- Бідо ма бо з тобою, дівко! - стала стара нарешті сердитися.- Або Йван, може, не кращий від Василя, або, може, не однакі багатирі?

От так сумувала Олена цілий тиждень; навіть і до церкви в неділю не йшла, але вимкнула в городі стебельце васильку, сіла собі під калину та й в одно плакала та тулила-пригортала зілє до свого гарячого серденька.

Під полудне летить служниця, що за ворітьми стояла, щодуху в хату.

- Газдине,- каже,- до нас старости йдуть!

Стара шурхнула з постелі в кліть, щоби хоть перебратися, бо з жури за дочкою навіть не перебиралася сьогодня,- а сама вже така рада, господи! «Що ж,- гадає собі,- віддам мою одиначку за хорошого парубка, то й минеться її туга».

Пішла в хату. Старости привіталися, поцілували її в руку.

- А раді гостям, паніматочко?

- Добрим людям хто ж не рад би? - каже стара.- А яка щаслива година вас принесла? - а сама сіла собі в образи.

- Приніс нас, паніматочко, сивий кінь до вашеці на поклін від князя молодого до двора золотого.

А самі уклонились тричі. Стара зараз пристала, доньки навіть не питаючи. Хотіла - не хотіла бідна Олена, подавала увечір рушники; а взимі відогралося й весілля.

Привіз Іван свою молоду жінку до себе, а сидів він далеко уверху. Що вже його старі не тішилися, господи! Коли б були могли, то би були свою молоду невістку в образи посадили та як до святої молилися - так її любили. Але що ж? Олена як сумує, так сумує. Бувало, лиш вийде в садочок, вимче стебельце васильку та й пестить коло серденька,- тільки їй і радості було. Або сяде, бувало, під запашною крислатою ялицею та як зачне співати! Аж пташка в лісі втихне, слухаючи її, такий тото голосочок мала. Співає і плаче, а сама, сердешна, бліда, бліда!

Іван був і досі неввічливий, а тепер ще гірший став - мов крига леду студеного: ні доброго слова з його не почути, ні ради, ні поради. От хіба тілько в його розривки було, що стане, бувало, під явором на обочі та придивляється світу божому. От тогді ніби трохи повеселішає, ти б сказав - той чистий полонинський вітер тугу його розвіяв, або перед сонечком ясним, що у синіх високостях сіяло, горе його розтопилось і, як віщун наш любий каже:

Сховалося у серці лихо,

Як звір у темному гаю...

А в хаті сяде собі кінці стола,