Світлана Алексієвич - Цинкові хлопчики

За все заплачено! І ми заплатили більше за всіх. Більше за вас…

Нам нічого не треба, ми все пройшли. Вислухайте нас і зрозумійте. А всі звикли діяти – дати ліки, дати пенсію, дати квартири. Дати і забути. За це «дайте» заплачено дорогою валютою – кров’ю. Але ми до вас на сповідь прийшли. Ми сповідаємось.

Не забудьте про тайну сповіді…

Військовий радник

– Ні, все-таки добре, що так завершилось. Поразкою. У нас полуда з очей спаде…

Неможливо все розповісти… Було те, що було, після чого лишилось те, що я побачив і запам’ятав, уже тільки частина від цілого, а далі з’явиться те, що зможу розповісти. У слові залишиться десята частина… У кращому разі, якщо я постараюсь. Напружусь. А заради кого? Заради Льошки, який помер у мене на руках – вісім осколків у живіт. Ми спускали його з гір вісімнадцять годин. Сімнадцять годин він жив, на вісімнадцятій – помер. Заради Льошки згадати? Але це тільки з позиції релігії людині щось потрібно, особливо там, нагорі. Я більше вірю, що їм не боляче, не страшно і не соромно. Тоді навіщо ворушити? Хочете щось дізнатись у нас… Так… Ми, звичайно, з тавром… А що в нас можна дізнатись? Ви, напевно, сприймаєте нас за інших? Зрозумійте, важко в чужій країні, воюючи невідомо за що, виробити якісь ідеали. Знайти сенс. Там ми були однаковими, але не були однодумцями. Як і тут… У нормальному світі… Випадку нічого не варто було поміняти місцями тих, хто там був, на тих, кого там не було. Ми всі різні, але ми скрізь однакові – і там, і тут.

Згадую, у шостому чи сьомому класі вчителька російської літератури викликала до дошки:

– Хто твій улюблений герой: Чапаєв чи Павло Корчагін?

– Гек Фінн.

– Чому Гек Фінн?

– Гек Фінн, коли вирішував, видати втікача-негра Джима чи горіти за нього в пеклі, сказав собі: «Ну і дідько з ним, горітиму в пеклі», – але Джима не видав.

– А якби Джим був білим, а ти червоним? – спитав після уроків Льошка, мій друг.

Так усе життя і живемо – білі і червоні, хто не з нами, той проти нас.

Під Баграмом… Зайшли до кишлаку, попросили поїсти. За їхніми законами, якщо людина у твоєму домі і голодна, їй не можна відмовити в гарячому коржі. Жінки посадили нас за стіл і нагодували. Коли ми поїхали, цих жінок та їхніх дітей свої ж до смерті закидали камінням і палицями. Вони знали, що їх уб’ють, але все одно нас не прогнали. А ми до них зі своїми законами… У шапках до мечеті заходили…

Навіщо примушувати мене згадувати? Це все дуже інтимне: і перший мій убитий, і моя власна кров на легкому піску, і висока труба верблюжої голови, що гойдалась наді мною, перш ніж я знепритомнів. І водночас я там був як усі. За все життя я лише раз відмовився бути як усі. Лише раз… У дитсадочку нас примушували братися за руки і ходити парами, а я любив гуляти сам. Молоді виховательки якийсь час терпіли мої вибрики, але незабаром одна з них вийшла заміж, поїхала, замість неї до нас привели тьотю Клаву.

– Бери за руку Сергійка, – підвела до мене другого хлопчика тьотя Клава.

– Не хочу.

– Чому ти не хочеш?

– Люблю гуляти сам.

– Роби, як роблять усі слухняні хлопчики і дівчатка.

– Не буду.

Після прогулянки тьотя Клава роздягнула мене, навіть трусики зняла і маєчку, відвела і залишила на три години в порожній темній кімнаті. А в дитинстві немає нічого страшнішого, ніж лишитися самому. У темряві… Здається, що про тебе всі забули. Ніколи не знайдуть. Наступного дня я ішов із Сергійком за руку, я став як усі. У школі – клас вирішував, в інституті – курс вирішував, на заводі – колектив вирішував. Скрізь за мене вирішували. Мене переконали, що сама людина нічого не може. У якійсь книжці натрапив на слова «убивство мужності». Коли вирушав туди, у мені вбивати було нічого: «Добровольці, два кроки вперед!». Усі два кроки вперед, і я – два кроки вперед.

У Шиндаді… Бачив двох збожеволілих наших солдатів, вони весь час «вели» переговори з «духами». Вони їм пояснювали, що таке соціалізм, за підручником десятого класу… Хто такий Ленін… «А справа в тому, що ідол був порожнім, і сідали в ньому жерці мирянам відати». Дідусь Крилов… Класика… А якось до школи, мені років одинадцять було, прийшла «тьотя снайпер», яка вбила сімдесят вісім «дядьків фріців». Повернувся додому, заїкався, уночі підвищилась температура. Батьки вирішили: грип. Тиждень удома просидів. Улюбленого свого «Овода» читав.

Навіщо змушувати мене згадувати? Я, коли повернувся… Я свої довоєнні джинси і сорочки не зміг носити, це був одяг іншої, незнайомої мені людини, хоч він і зберіг мій запах, як запевняла мати. Тієї людини вже немає, її не існує. Цей, інший, котрий тепер я, носить тільки те саме прізвище. Я зустрічався до армії з дівчиною, був закоханий. Приїхав і не подзвонив їй. Вона випадково дізналась, що я вже в місті, знайшла мене. Даремно шукала… Не варто було зустрічатися… «Того, кого ти кохала, і він тебе кохав – немає, – сказав я їй. – Я – інший! Ну, інший я!» Вона плакала. Приходила багато разів. Телефонувала. Навіщо? Я – інший! Інший! (Помовчав. Заспокоївся.) Мені все-таки подобався той, перший я… Я за ним сумую… Я його згадую… «Падре, – спитав Овод у Монтанеллі, – тепер ваш Бог задоволений?»

Кому мені кинути ці слова? Як гранату…

Рядовий, артилерист

– Як я сюди потрапила? Дуже просто. Вірила всьому, що писали в газетах…

Я собі казала: «Раніше подвиги здійснювали, були здатні на саможертву, а тепер наша молодь нікчемна. І я така сама. Там війна, а я собі сукню шию, зачіску нову вигадую». Мама плакала: «Помирати буду – не прощу. Я не для того вас народжувала, щоб ховати окремо руки, ноги».

Із перших вражень? Пересилка в Кабулі. Колючий дріт, солдати з автоматами… Собаки гавкають… Самі жінки. Сотні жінок. Приходять офіцери, вибирають, котра симпатичніша, молодша. Відверто. Мене підізвав майор:

– Давай відвезу до свого батальйону, якщо тебе не бентежить моя машина.

– Яка машина?

– З-під «вантажу двісті»… – я вже знала, що «вантаж двісті» – це вбиті, це домовини.

– Домовини є?

– Зараз розвантажать.

Звичайний КамАЗ із брезентом. Труни кидали, ніби ящики з патронами. Я жахнулась. Солдати зрозуміли: «новенька». Приїхала в частину. Спека шістдесят градусів. У туалеті мух стільки, що можуть підняти тебе на крилах. Душу – немає. Вода на вагу золота. Я – єдина жінка.

За два тижні викликав комбат:

– Ти будеш зі мною жити…

Два місяці відбивалась. Одного разу мало гранату не кинула, іншого – за ніж ухопилась. Наслухалась: «Вибираєш повище зірками… Чаю з маслом захочеш – сама прибіжиш…» Ніколи раніше не матюкалась, а тут:

– Та вали ти звідси!

У мене мат-перемат, загрубіла. Перевели до Кабула, черговою в готель. Попервах на всіх звіром кидалась. Дивились, як на божевільну.

– Чого кидаєшся? Ми кусатись не збираємось.

А я інакше не могла, звикла захищатися. Гукне хто- небудь:

– Зайди чаю попити.

– Ти мене кличеш на чашку чаю чи на