Світлана Алексієвич - Цинкові хлопчики

в об’єктив, за десять хвилин їх уже не буде… Аллах акбар! Обернувся: чоловіки на балконі курять, жінки пішли на кухню. Сидять лише їхні діти. Підлітки. Цим цікаво. Не розумію, що зі мною відбувається? Хочу говорити. Чого це раптом? Щоб нічого не забути…

Як було тоді, що я відчував тоді – не передам. Я зможу розповісти про свої почуття тепер. Через чотири роки… За десять років усе звучатиме інакше, може, й розіб’ється на друзки.

Була якась злість. Досада. Чому я мушу їхати? Чому зійшлося на мені? Але відчув навантаження, не зламався – це дало задоволення. Починаєш готуватися від найменших дрібниць: якого ножика брати з собою, яку бритву… Зібрався. І тут уже нетерплячка: швидше зустрітися з невідомим, щоб не зникло це піднесення, висота почуттів. Схема виходить… Це вам розповість будь-хто. А мене в холод і піт кидає… І ще такий момент: коли літак приземлився, полегшення – і разом з тим збудження: зараз усе почнеться, побачимо, доторкнемось, поживемо цим.

Стоять троє афганців, про щось розмовляють, сміються. Пробіг уздовж торговельних рядів замурзаний хлопчик, пірнув кудись у грубе ганчір’я під прилавок. Витріщився на мене зеленим незмигним оком папуга. Я дивлюсь і не розумію, що відбувається… Вони не переривають розмови. Той, що спиною до мене, повертається… І я вже дивлюся в дуло пістолета. Пістолет зводиться… зводиться… Ось отвір… Я його бачу. Одночасно я чую різке клацання, і – мене немає… Я перебуваю водночас і по той, і по цей бік… Але я ще не лежу, а стою. Хочу з ними говорити, але не можу: а-а-а…

Світ проявляється повільно, як світлина… Вікно… Високе вікно… Щось біле і щось велике, огрядне в цьому білому… Хтось… Окуляри заважають, не роздивитись обличчя… З нього скрапує піт… І краплі поту боляче вдаряють по обличчю… Підводжу непідйомні повіки і чую полегшене зітхання:

– Ну, все, товаришу полковнику, повернувся з «відрядження».

Але якщо я підведу голову, бодай поверну її, у мене кудись провалюється мозок. Свідомість мерехтить… Знову пірнає в грубе ганчір’я під прилавком хлопчисько… Втупився в мене незмигним зеленим оком папуга… Стоять троє афганців… Той, що спиною до мене, повертається… І я впираюсь поглядом у дуло пістолета… Ось отвір… Я його бачу… Тепер я не чекаю знайомого клацання… Кричу: «Я маю тебе вбити! Я маю тебе вбити!..»

Якого кольору крик? Який він на смак? А якого кольору кров? У шпиталі – вона червона, на сухому піску – сіра, на скелі – яскраво-синя у надвечір’я, уже не жива. З важкопораненої людини кров витікає швидко, наче з розбитої банки… І людина згасає… згасає… Самі очі до останку блищать і дивляться повз тебе. Уперто кудись повз…

За все заплачено! За все! Сповна… (Починає нервово ходити кімнатою.)

Ви дивитесь на гори знизу – нескінченні, не дістати, здіймаєтесь на літаку – унизу перевернуті сфінкси лежать. Розумієте, про що я? Про час. Про відстань між подіями. Тоді навіть ми, учасники, не знали, що це за війна. Не плутайте мене сьогоднішнього зі мною вчорашнім, із тим, хто у сімдесят дев’ятому був там. Так, я цьому вірив! У вісімдесят третьому приїхав до Москви. Тут жили так, поводилися так, наче нас там не було. І війни ніякої не було. У метро, як завжди, сміялись, цілувалися. Читали. Я йшов Арбатом і зупиняв людей:

– Скільки років триває війна в Афганістані?

– Не знаю…

– Скільки років триває війна…

– Не знаю, навіщо це вам?

– Скільки років…

– Здається, два роки…

– Скільки років…

– А що, там війна? Насправді?

Тепер можна сміятись над нами, знущатись: мовляв, сліпі і дурні, як вівці, були. Слухняне стадо! Тепер Горбачов дозволив… Віжки відпущено… Смійтесь! Але давня китайська мудрість каже: «Гідний усілякої зневаги мисливець, що вихваляється біля ніг дохлого лева, і гідний усілякої поваги мисливець, що вихваляється біля ніг упольованого лева». Хтось може говорити про помилки. Правда, не знаю: хто? Але я – ні. Мене спитають: «Чому ви мовчали тоді? Адже ви були не хлопчик. Вам було майже п’ятдесят років». Я мушу зрозуміти…

Почну з того, що я там стріляв, але водночас я поважаю цей народ. Я навіть його люблю. Мені подобаються його пісні, його молитви: спокійні і нескінченні, як його гори. Але ось я – буду казати лише про себе – щиро вірив, що юрта гірша за п’ятиповерхівку, що без унітаза немає культури. І ми завалимо їх унітазами і зведемо кам’яні будинки. Навчимо керувати трактором. І ми привезли їм столи для кабінетів, графини для води, і червоні скатертини для офіційних засідань, і тисячі портретів Маркса, Енгельса, Леніна. Вони висіли в усіх кабінетах, над головою кожного начальника. Ми привезли їм начальницькі чорні «Волги». І наші трактори, і наших племінних бичків. Селяни (дехкани) не хотіли брати землю, яку їм дарували, тому що вона належить Аллахові, людина не може її ні дати, ні взяти. Наче з космосу, дивились на нас проламані черепи мечетей.

Ми ніколи не дізнаємось, як мураха бачить світ. Почитайте про це в Енгельса. А в сходознавця Спенсерова: «Афганістан не можна купити, його можна перекупити». Уранці запалюю сигарету: на попільничці сидить маленька, як хрущ, ящірка. Повертаюсь за кілька днів: ящірка сидить на попільничці в тій самій позі, навіть голівку ще не повернула. Зрозумів: ось він – Схід. Я десять разів щезну і воскресну, розіб’юсь і піднімусь, а вона ще не встигне своєї крихітної голівки повернути. За їхнім календарем – тисяча триста шістдесят перший рік…

Ось сиджу вдома, у кріслі біля телевізора. Чи можу я вбити людину? Та я мухи не вб’ю! Перші дні, навіть місяці, кулі зрізують гілки шовковиці – відчуття нереальності… Психологія бою інша… Біжиш і ловиш ціль… Попереду… Бічним зором… Я не лічив, скільки я вбив… Але біг. Ловив ціль… Тут… Там… Живу рухому ціль… І сам теж був ціллю… Мішенню… Ні, з війни не повертаються героями. Звідти неможливо повернутися героєм…

За все заплачено! За все! Сповна.

Ви уявляєте і любите солдата сорок п’ятого року, якого любила вся Європа. Наївний, простакуватий, з широким ременем. Йому нічого не треба, йому потрібна була лише перемога – і додому! А цей солдат, що повернувся до вашого під’їзду, на вашу вулицю, – інший. Цьому солдатові потрібні були джинси і магнітофон. Він бачив і запам’ятав інше життя. Багато забажав… Ще древні говорили: не будіть сплячого собаку. Не давайте людині нелюдських випробувань. Вона їх не витримає.

Свого улюбленого Достоєвського там читати не міг. Похмуро. Тягав за собою Бредбері. Фантастику. Хто хоче жити вічно? Ніхто.

Але ж було… Було! Пам’ятаю… У тюрмі мені показали ватажка, як ми тоді називали, банди. Лежить на металевому ліжку і читає. Знайома книжкова палітурка… Ленін: «Держава і революція». «Шкода, – сказав, – не встигну дочитати. Може, мої діти прочитають…»

Згоріла школа, лишилась одна стіна. Щоранку діти приходять на урок і пишуть на ній вуглинками, що лишилися після пожежі. Після уроків стіну білять вапном. І вона знову схожа на чистий аркуш білого паперу…

Привезли із «зеленки» лейтенанта без рук і без ніг. Без усього чоловічого. Перші слова, які він вимовив після шоку: «Як там мої