Антуан де Сент Екзюпері - Планета людей, Антуан де Сент Екзюпері

ламається і ти опиняєшся в чорній смердючій трясовині. Отож, коли можна було, ми віддавали перевагу гладенькій поверхні цих плоскогір'їв: вони ніколи не таїли в собі пастки.

Запорукою того був злежаний, крупний, важкий пісок - величезні маси дрібненьких черепашок. На поверхні плоскогір'я вони були цілі, а глибше - більше й більше подрібнені і знівечені. В основі масиву, у найдавніших шарах, вони утворювали чистий вапняк.

Одного разу, в той час, коли наші товариші Рен і Серр були в полоні, захоплені непокірними племенами, я сів на таке плоскогір'я - привіз мавра, посланого на переговори, і перш ніж вилетіти назад, заходився разом з ним шукати дорогу, де він міг би спуститися вниз. Але наш майданчик важкими складками, мов кам'яна завіса, круто обривався в безодню. Спуститися було неможливо.

Треба було летіти на пошуки іншого, придатнішого місця, а проте я барився. Радів, можливо по-дитячому радів, відчуваючи під ногами землю, де ще ніколи не ступала ні людина ні тварина. Жоден мавр не міг би взяти приступом цю твердиню. Жоден європеєць ніколи не був тут. Я перший ходив по цьому незайманому піску. Перший пересипав з долоні на долоню, мов коштовне золото, потерті на порох черепашки. Я перший порушив тут тишу. На цій своєрідній полярній крижині, де ніколи не виросло жодної травинки, я, мов занесене вітром сім'я, був першим свідченням життя.

На небі вже світила зірка, і я дивився на неї. Думав, що ця біла площина сотні тисяч років була відкрита тільки небесним світилам. Незаплямована скатертина, розстелена під чистим небом. І раптом серце моє забилось, мовби в передчутті великого відкриття: попереду, за якихось п'ятнадцять-двадцять метрів я побачив на цій скатертині невеликий чорний камінь.

Я стояв на тристаметровому шарі черепашок. Увесь цей велетенський шар був незаперечним доказом того, що тут не може бути ніяких каменів. Може, десь там глибоко під землею і дрімають камені, що виникали внаслідок повільних перетворень у надрах планети, але яке чудо могло підняти один з них на цю незайману поверхню? Серце мені калатало, коли я підняв свою знахідку - твердий чорний камінь, завбільшки з кулак, важкий, наче метал, і округлий, як сльоза.

На скатертину, розстелену під яблунею, може впасти лише яблуко, на скатертину, розстелену під зорями, може впасти тільки зоряний пил: ніколи жоден метеорит так ясно не показував, якого він походження.

І цілком природно, підвівши голову, я подумав, що з небесної яблуні мали впасти й інші плоди. Я знайду їх там, де вони впали,- адже сотні тисяч років ніщо не могло їх зачепити. І не могли ж вони перемішатися з іншими породами. Я негайно почав дослідження, щоб підтвердити своє припущення.

Воно підтвердилось. Я знаходив нові і нові камені, приблизно по одному на гектар. Усі вони були наче краплі застиглої лави. Усі тверді, мов чорний алмаз. Я був вражений і захоплений: тут, на вершині мого зоряного дощоміру, переді мною ніби пролилася повільна вогненна злива, що тривала тисячоліття.

 

 

4

 

 

Але найдивовижніше те, що тут, на вигнутій спині планети, між намагніченою скатертиною і зорями, з’явився людський розум, у якому, ніби в дзеркалі, зміг відбитися цей вогненний дощ. Серед мертвих нашарувань матерії людські роздуми - це диво. Я пригадую один з них...

Якось після аварії, опинившись у глибині піщаної пустелі, я чекав світанку. Схили дюн, обернені до місяця, сяяли золотом, а протилежні, затінені, були темні до самого гребеня, на якому чітка лінія розділяла світло й тінь. На цьому пустельному майданчику, залитому тінню і світлом, панувала спокійна тиша тимчасово припиненої роботи, а водночас - тиша пастки, і в цій тиші я заснув.

Прокинувшись, я побачив тільки море нічного неба, тому що лежав схрестивши руки на гребені дюни, обличчям до того зоряного моря. Ще не зрозумівши, які то глибини, я відчув як у голові мені паморочиться, між мною та тими глибинами нема ні коріння, за яке можна було б ухопитися, ні даху, ні гілки дерева, і я повільно, мов нирець в море, падаю в безодню.

Але я зовсім не падав. Виявилось, що я від голови до п'ят прив'язаний до землі. Якось, наче заспокоєний, я віддався їй усією вагою свого тіла. Сила тяжіння видалася мені всемогутньою, як любов.

Усім своїм тілом я відчував землю, відчував як вона підтримує мене, піднімає, несе в нічному просторі. То, виявилося, моя власна вага притискувала мене до планети, як ото на крутих віражах пілота всією вагою втискує в кабіну, я насолоджувався цією чудовою підпорою, такою надійною, такою міцною, і вгадував під собою вигнуту палубу мого корабля.

Я так чітко усвідомлював свій рух, що зовсім не здивувався б, почувши з глибини жалібний зойк землі, яка натужно випрямляється, і сумний стогін старого вітрильника, що входить в гавань, і гостре, пронизливе скрипіння важкої баржі. Та земні надра мовчали. Тільки плечима я відчув силу тяжіння - гармонійну, незмінну, споконвіку однакову. Я назавжди залишався з рідною планетою, як прикуті до своїх місць каторжники навіки лишаються десь у морських глибинах на потонулому кораблі.

Загублений у пустелі, під загрозою різних небезпек, майже голий між піском і зорями, відірваний німими далями від полюсів свого життя, я міркував про своє становище. Знав-бо: мине чимало днів, тижнів, місяців, поки я повернуся назад, якщо тільки мене не розшукає якийсь літак і не вб'ють завтра маври. У мене нічого більше не було. Я був тільки смертний, що заблукав серед пісків та зірок, і мав одну-єдину втіху - дихати...

А проте мене сповнювали сни.

Вони нахлинули нечутно, як води криниці, і я спершу не збагнув, що то за радість охопила мене. Не було ні голосів ні видінь, тільки відчуття, що хтось є, якийсь дуже близький друг, і я ось-ось його впізнаю. Потім, усе зрозумівши, я заплющив очі і віддався чарам пам'яті.

Десь був парк з густими заростями чорних ялин та лип і старий будинок, який я любив. Це байдуже - близько він чи далеко, байдуже, що він не може ні зігріти мене, ні захистити, що він тут - тільки сон: той парк є і цього досить, щоб вночі відчувати його. Я вже не просто тіло викинене на піщаний берег, я