Франсіско Гарсія Павон - Руді сестри, Франсіско Гарсія Павон

За сусіднім столиком чоловік із зеленим каменем на персні вголос обурювався:

— Уяви собі, я все життя вважав, що маю підвищену кислотвість шлунка, а вчора вибрався до лікаря, найкращого в Мадриді, і той сказав, що ні, мені, виявляється, навпаки, бракує кислот. І порекомендував пити коньяк і їсти гострі страви… Це після п'ятнадцяти років чернецького постування! Тисячу сімсот песет здер з мене за візит, мерзотник! Оце робота! Тисячу сімсот песет тільки за пораду пити коньяк!

— Я оце пригадав одну річ, — раптом сказав священик, проводячи пальцем по лінивих повіках. — Щоправда, не знаю, чи є тут якийсь зв'язок… Кілька років тому їм забаглося всиновити дитину. Це природно. Потяг до материнства й таке інше.

— Авжеж. Не вікувати ж їм з тим ембріоном Норберто, — вихопився з недоречним дотепом дон Лотаріо.

Пастор витріщився на нього, а Пліній насилу стримався, щоб не засміятись. Дон Лотаріо збентежився, а дон Хасінто визнав за краще не зважати на таку нетактовність.

— Вони, вірніше ми, розпочали щодо цього перемовини з сирітським притулком, але це виявилось так складно, потребувало стільки формальностей, що довелося відмовитись. Потім вони хотіли взяти до себе знайому дівчинку, яку одна жінка прижив ла від свого свекра…

— Від свекра? — недовірливо перепитав дон Лотаріо.

— Так, від свого свекра. У житті й таке буває. її чоловік помер зовсім молодим, тож бідолашна згрішила зі своїм свекром. А оскільки вона має й інших дітей, яких зоставив їй чоловік, то свекор, що й надалі мешкав з ними, вирішив спекатися своєї доньки. Але зажадав забагато грошей, та ще й на певних умовах. Ви не повірите, як він величався, той негідник! Це ж треба! Бути сином свого діда! — мовив сам до себе дон Лотаріо.

— Після невдачі інших спроб вони не робили, — ігноруючи ветеринарові репліки, продовжив пастор. — Утім, думаю, це теж ніяк не пов'язано з їхнім зникненням.

Пліній стенув плечима й знехотя кинув:

— Ніколи не можна знати. А вам відомо, де мешкають ті люди?

— Пам'ятаю тільки, що десь на Каньйо-Рото. Це мусить знати їхній кузен.

— Їхній кузен?

— Так, кузен. Хосе Марія Пелаес, уповноважений в їхній майнових, банкових та інших справах.

— То він комерсант?

— Почасти. Власне, він рантьє, але передовсім — філателіст. Вони його дуже люблять і вдоволені з його піклування про них. Під той час він був у Парижі. Сьогодні має повернутися. Збирався пробути там довше, але я викликав його листом, повідомивши, що зникли його кузини. Після розмови з вами я намірявся провідати його.

— Ми підемо з вами, — рішуче сказав Пліній.

— Чудово.

Пліній на хвильку вийшов, поставивши дона Лотаріо в скрутне становище, бо він не знав, про що говорити зі сповідачем. Дон Хасінто Амат навіть не старався приховати своєї неприязні до ветеринара, котрий вперто дивився через вікно на вулицю, і демонстративно видобув з кишені молитовника. Забачивши це кутиком ока, дон Лотаріо розізлився й почав мугикати революційний гімн. Вдаючи, що не чує цього, пастор повернувся до нього спиною.

Тим часом Пліній сів на своє місце й теж задивився у вікно. Справа сестер Пелаес ніяк не посувалася, його дратувало те, що він лиш допіру дізнався, що зниклі сестри мали кузена, котрий опікувався їхніми справами. У малих містечках, подумав Пліній, кожна людина є істотою цілісною, довершеною, частиною іншого, більшого цілого — родини. Там знаєш одразу всю людину, всю родину. Тут же, в столиці, людину пізнаєш ступнево, по крихті. Що вже казати про родину. В містечку можеш враз довідатись про життя кожного з мешканців. Тут мусиш складати його як ту крутиголовку. Там життя кожного є немов повість, яка щодня збагачується на події, котрі стають тобі відомі від нього самого чи його ближніх. Тут знаєш щонайбільше назви розділів. Там сидиш собі на терасі казино «Сан-Фернандо», і, коли хтось проходить по той бік вулиці, твоя голова відтворює історію всього його життя: його удачі й знегоди, вади й надуживання, подружні зради і предків, зиски і збитки, день, коли він зламав руку, коли його покусав пес або коли його онука мала операцію сліпої кишки. А якщо напружитись, то пригадаєш собі навіть, де його родинний склеп на цвинтарі, в якій крамничці скуповується і в якого голяра буває суботами. Тут бачиш не людей, а тіні. Вони не дивляться одне на одного, не розмовляють — найсправжнісінькі плакати замість людей. А жінки привертають твою увагу лише звабливими формами свого тіла… Тому бути в Мадріді детективом-заняття чисто механічне. Треба починати з з'ясування, хто є хто. В містечку ж робота зовсім інша, бо мусиш відшукати найглибший закапелок в людях, котрих знаєш. Містечка — як книжки. Великі міста — як брехливі газети…

— То панове йдуть зі мною до Хосе Марії Пелаеса?

— Ходімо.

На вулиці пастор мав нібито менше клопоту з повіками, принаймні так здавалося. Людська хвиля, що покотила через перехід, мало не понесла з собою дона Лотаріо, котрий мусив удатися до кумедної еквілібристики. Пастор підносив руку, забачивши таксі (напевне не розрізняючи тих, що були зайняті). Ветеринар, спостерігаючи за ним, крадькома посміювався. Пліній поглянув на балкони готелю, і його охопило підступне бажання піти до ліжка, в якому й провести решту дня, без жодних кузенів, без вечері й усього іншого. Вільної машини досі не було.

Дон Лотаріо штовхнув його ліктем у бік. Якийсь досить пристойно зодягнений старий порпався в кошику на папери. Перебираючи папірець за папірцем, деякі ховав до кишені, інші розсіяно викидав. Папірці визирали з усіх його кишень.

— Що це він шукає? — подивувався ветеринар.

— Хтозна. Може, він і сам не знає, — відказав Пліній, дедалі більше впадаючи в песимізм.

Старий перейшов до іншого кошика, не зважаючи на те, чи хто спостерігає за ним, чи ні.

Нарешті з'явилося вільне таксі, й вони поїхали на вулицю Клаудіо Коельйо. Придверник підтвердив, що дон Хосе Марія вже приїхав. Тендітна служниця провела їх з передпокою до просторого кабінету, де за великим столом сидів чоловік років п'ятдесяти у