Франсіско Гарсія Павон - Руді сестри, Франсіско Гарсія Павон

усівся, це менше впадало в очі, бо, замість дивитися перед себе, він косував. Був дуже смаглявий, з чорним аж синім волоссям, і мав на собі вже не нову, засмальцьовану сутану.

Дон Хасінто замовив собі каву і ґречно запитав:

— Чим можу прислужитися, панове добродії?

— Я вже казав вам телефоном, що департамент безпеки доручив нам розсліди у справі сестер Пелаес.

— Знаю, знаю. Мені про це говорили в департаменті. Ви не ображайтесь, що я хотів дістати підтвердження… Нічого ніколи не можна знати, надто в таких випадках.

— Ви дуже слушно зробили, — спокійно відказав на те Пліній, облизавши губи. — Отже, що ви думаєте про це таємниче зникнення?

— По правді, друже Гонсалес, не знаю, що й думати. Бо таких святобливих жінок нині рідко можна спіткати. В усіх історіях з викраданням звичайно йдеться про гроші або помсту. Але тут не може бути й мови про крадіжку. Як вам відомо, з помешкання нічого не зникло. їхні заощадження в банку. Помста? Та хто б їм міг мститися? Адже вони правдешні янголи. Диво, та й годі!

— У злочинному світі бувають випадки, котрі спершу важко зрозуміти, але зрештою все дістає доволі просте пояснення. Тому я й подумав, що ви мусите знати їх дуже добре, так само, як людей з їхнього оточення, і могли б нам дещо підказати.

— Звичайно, я їх знаю. Протягом багатьох років я їхній сповідач. І сповідував ще їхню матір.

— Мені здавалося, ви молодші.

— То чорне волосся вводить в оману, а насправді мені незабаром сімдесят. А вони справді святі. В тому домі ніколи не коїлося нічого такого. Їхнє життя завжди було прозоре мов скло — як Алісії, так і Марії.

— А ви знаєте, що в їхньому помешканні є людський заро-день, законсервований у спирті? — закинув удку Пліній, сподіваючись щось вивідати.

Пастор зареготався, чимдуж задираючи голову, бо від сміху в нього ще більше заплющувалися повіки.

— Звичайно знаю. То викидень доньї Алісії — їхньої матері. Бідолашна! Усе життя мріяла мати сина. А оскільки це не вдалося, вирішила зберегти у скляниці бодай ембріон. Поміж себе — це знав лиш я — вони називали плід маленьким Норберто. Тисячі разів вони питалися в мене, чи не чинять гріха, а я, звичайно, відказував, що ні.

— У такому разі ви знаєте й про кімнату духів?

— Авжеж. Мене дуже насмішила, в доброму розумінні, їхня вигадка. Бідолашні проводили довгі години в тій кімнаті, спілкуючись зі своїми предками.

— А той військовий з нашитим на мундирі серцем?

— Бачу, що жодна подробиця не сховалася від вашої уваги, друже Гонсалес. То, либонь, єдина u1110інь — не казатимемо чорна, скорше сіра — в історії родини.

— Поясніть, якщо ваша ласка!

— Це наречений Марії, якого її рідні не дуже шанували. І не тому, що був лихий чоловік, боронь Боже, але батькам, та й мені, він видавався фатальним.

— Чому?

— Це справа давніх часів. Прикра річ. Ви мене розумієте.

— Тобто комуніст? Або анархіст?

— Ні, просто республіканець. Можливо, надто радикальний. Одне слово, до церкви не ходив, голосував за лівих у лютому тридцять шостого і служив офіцером у війську червоних.

— Хто він був за фахом?

— Ветеринар. Ветеринар-республіканець. Це вже занадто!

— А то чому ж? — підхопився діткнутий дон Лотаріо. — Ви вважаєте, що ветеринар не може бути республіканцем?

— Чи я знаю? Ветеринари й фармацевти завжди видавалися мені людьми, що шанують закон.

— І що з ним сталося? — урвав його Пліній.

— Хтозна. Родину Пелаес війна заскочила в Сан-Себастьяні, а він лишався в Мадріді. Більше од нього звісток не мали.

— А його родина?

— Його батько теж був офіцером і республіканцем. Після війни десь зник. Мати померла, а брат, здається, емігрував до Мексіки.

— Зрозуміло.

— Але Марія була дуже прив'язана до нього. Мали побратися в тридцять шостому. Він був порядний, але нещасливий юнак, як і всі республіканці під той час. Ви самі розумієте. В добропорядній іспанській родині республіканець, хоч би який порядний, завжди як сіль в оці… Зі мною він ніколи не заходив у суперечку, це треба визнати. До церкви не ходив, але зі мною завжди вітався як зі світською людиною за руку без жодних церемоній. Кілька разів я пробував наставляти його, і він не мав мені того за зле. Чемно вислуховував, але досить було мені відволіктися, він міняв тему… А втім, історія з нареченим належить уже до минулого, й не думаю, щоб вона мала щось спільного зі справою.

— Безперечно.

— Я був подумав, чи їх не викрадено, щоб зажадати викупу. Адже грошей їм не бракує. Але ніхто нічого досі не вимагає. Якби їх щось тривожило, то вони звернулися б до мене за порадою. Того дня вранці я бачив їх у церкві й ми трохи погомоніли. Виглядали такими ж спокійними, як і завжди. Навіть просвітленими…

Пліній і дон Лотаріо перезирнулися, немов його остання заувага щодо просвітленості сестер Пелаес видалася їм недоречною. Та й сам пастор, схоже, здивувався, що в нього вихопилося таке слово, і пильно поглянув на них з-під опущених повік. Зрештою він сказав:

— Річ у тім, що я ніколи не зустрічав жінок, які б до такої міри дбали про чистоту й лад. Вони перебувають у стані безнастанної війни з пилом, плямами й безладом. Усе в їхньому помешканні блищить, як нове. Ви не звернули на це уваги? І це, Зважте, за кількаденної їхньої відсутності. Однаково чисті — як зокола, так і зсередини, — зітхнув дон Хасінто.

Пліній з розчарованим виглядом потягся за сигаретами. Було врозуміло, що сповідач нічим їм не допоможе. Він сказав усе, Що знав. Запала тривала мовчанка. Пліній раз у раз підносив руку до краватки, немов хотів пересвідчитись, що вона на своєму місці. Звикши до тісного мундиру, почувався якось невластиво.