Андрій Анатолійович Кокотюха - Язиката Хвеська

— Смітить, — гойднув головою Бабкін, розминаючи сигарету пальцями. — Він своє сміття постійно в чужі смітники кидає. Гамбургери в нашому колективі тільки він і жере. А упаковки від них кругом накидані. Бач, мужики, як просто сподобатися нашій прибиральниці.

— Я тобі, Кость, більше скажу: дуже важливо це — подобатися прибиральниці! Скажи, Макс? Е, ти чого?

Тепер і Бабкін звернув увагу: Бойко завмер на місці, втупившись у одну, тільки йому видиму точку, і, здавалося, нічого довкола себе е чув і не бачив.

— Тебе так тьотя Галя налякала? — Сєва помахав рукою перед Максимовим обличчям.

Бойко кліпнув очима, якось дивно глянув спочатку на Присяжного, потім — на Бабкіна.

— А правда — де швабра тоді щезла? Знайшли?

— Слухай, чувак, далась тобі та швабра!

— Знайшли чи ні? — вів своє Максим.

— От чесно — хрін його знає! — признався Бабкін. — Чого тебе раптом на швабрі переклинило?

— Як ти сказав: її бачили — і тепер її нема. Але її бачили, правильно? — запитав Бойко.

— Гори вона вогнем, та швабра! — роздратований Бабкін так сильно стиснув пальці, що переламав сигарету і, плюнувши спересердя, пожбурив уламки за вікно.

— А я знаю, — тепер обличчя Максима Бойка сяяло так, наче він щойно знайшов, де Україні брати альтернативне російському газу паливо.

— Що знаєш? Де швабра?

— До чого тут швабра! Гори вона вогнем, Бабкін! Я просто знаю!

— Ну, не знаю, не знаю…

Свою ідею Бойко розказав шефові спочатку раз, потім — ще раз, тепер зупиняючись більше на деталях. Ріг обидва рази слухав, не перебиваючи, лише ставлячи короткі уточнюючі запитання. Та, зрозумівши загалом суть Максимової пропозиції, все одно не готовий був прийняти якесь конкретне рішення.

— Поки що я бачу в тому, що ти придумав, лише ризик, — нарешті сформулював шеф свою думку з приводу почутого.

— Ризик є. Тільки в нашій ситуації зведений до мінімуму. Просто треба ще раз усе прорахувати…

— Я не рахуй, Бойко, а неправдивий виклик міліції — це злочин. Знаєш, що за це буває?

— Навіть у нашій державі, правоохоронні органи якої діють у більшості випадків не в правовому полі, провину треба доводити, — зараз Максим заспокоював швидше себе, ніж Рога, хоча був згодний з ним на сто один процент. — Ось хай доведуть спочатку. З інопланетянами на Лисій горі ми теж ризикували. А тут буде фотографія. Те, на що ви вказували нам дві години тому. Буде доказ, розумієте? Серіал резонансних публікацій на задану тему я вам гарантую. Інвестор буде задоволений.

— Та я розумію, розумію, — Ріг підвівся з-за столу, поміряв кроками кабінет, і пройшовшись так разів зо три, повернувся в редакторське крісло, відкинувся на його високу спинку: — Фотограф не погодиться. Ось де наше слабке місце.

— Чого це він не погодиться? Преміальний фонд у нас же є? — шеф ствердно кивнув. — Ну, ось і потрусіть ним. Думаю, в нинішніх умовах за сто додаткових баксів ви його умовите. А тьоті Галі і півсотні вистачить. Тільки їй краще дати в доларах, швидше подіє.

Ріг відмахнувся.

— А! З нею ж треба щось вирішувати… Бо звільниться — і що? Це тільки ми пишемо про безробіття. Насправді прибиральницям не досвистишся… Вона бере за горло. Ти береш за горло. Інвестор бере за горло. Всі ви берете мене за горло!

І Ріг красномовно стиснув себе обома руками за горло, театрально викотивши очі і навіть висунувши на мить кінчик червоного язика.

— Так результат же, Валентине Семеновичу! Окупиться ж!

— Слухай, не треба мене вмовляти! — Ріг потарабанив пальцями по краєчку столу. — Добре, — натиснувши кнопку внутрішнього зв'язку на телефонному апараті і почувши Валине: «Так», редактор розпорядився: — Зайчику, де в нас фотограф, Смик? Знайди його, давай сюди, — і, відключившись, підсумував: — Сам усе йому все поясниш.

Валя Заєць за кілька хвилин застромила голову до кабінету.

— Валентине Семеновичу, він застряг.

— Хто? — не зрозумів Ріг.

— Смик. Виявляється. Вже двадцять хвилин у ліфті сидить, між поверхами.

— Хтось щось робить? — шеф запитав про всяк випадок, бо знав — ситуація безнадійна.

— Там шукають за електриком. Ви ж знаєте…

— Знаю! — відмахнувся Ріг. — Добре, витягайте його і хай до мене йде. Тільки, — констатував він, коли за секретаркою закрилися двері, — тепер Смик години за дві до нормального стану повернеться. В смислі, придатного для отримання такої інформації. Займіться чимось, Бойко, ага?

— Ясно, — покірно відповів Максим.

4

Ясно, що, визволений з полону, фотограф справді довго не міг говорити ні на які теми, крім бажання зловити падлючого електрика, нагодувати проносним і заблокувати в кабіні ліфта між третім та четвертим поверхами.

Через те план порятунку своїх зарплат йому вдалося викласти лише по обіді. Потім фотограф ще довгенько вагався, і йому для переконливості навіть роздобули в юридичному відділі Кримінальний кодекс. Де не знайшлося жодної статті, яку б він своїми діями свідомо чи несвідомо порушив. Цей аргумент послабив його позиції, та все ж не зруйнував остаточно. Тоді Ріг застосував останній засіб: видав Смикові з представницького фонду сто доларів. Пообіцявши потім, коли все пройде успішно, видати ще стільки ж.

Але за ці дві сотні «зелених» Ріг взяв з Володі Смика слово: той попрацює на совість, викладеться по максимуму і йтиме до кінця. Чим би це йому не загрожувало. Більше того: просто в кабінеті Смик написав розписку, яка зобов'язувала його не розголошувати цієї історії, і для страховки навіть погодився написати заяву про звільнення.

Якщо Смик не витримає ймовірного тиску і заговорить, він постраждає від своєї балакучості першим.

Коли про все домовилися остаточно, на промислову зону вже поволі опускався задушний липневий вечір. І взагалі, сьогодні, в понеділок, краще таких певних, хоча й ризикованих справ не починати. Вівторок же — нормальний день.

Ранком у вівторок біля захаращеного скверика, розташованого недалеко від редакції «Фокусу-плюс», зупинилася міліцейська машина з мигалкою на даху.

Фотограф Володя Смик побіг їй назустріч, махаючи руками. Увесь цей час, всі п'ятнадцять хвилин, які минули від моменту, коли він повідомив про пригоду, до появи правоохоронців, він товкся тут, при дорозі. Навмисне тримаючись від скверу подалі — його алібі на ці п'ятнадцять хвилин мусило бути залізним та непробивним.

Місце розташування скверу без цього зіграло на боці Смика: якби пригода, про яку повідомив Володя, сталася десь в іншому місці, міліція напевне нагодилася б швидше. А так сюди, до чорта на роги, треба ще вправитися доїхати. Таким чином, Смик мав додаткову фору по часу.

— Сюди, сюди! — заволав він — Я тут!

З