Андрій Анатолійович Кокотюха - Язиката Хвеська

— Провина твоя, Бабкін, в тому, що ілюструєш ти цю статтю фотографією собаки цієї тітоньки, яка гавкає на двері перевертня. Мені ж потрібне фото самого перевертня. Бажано — в процесі перетворення людини на вовка. Нехай весь буде нормальним, тільки одна рука чи нога — звірячою лапою. Крім того, мені потрібна розмова з самим перевертнем, а не тільки з його сусідкою.

— Та розмова — не проблема, — потер підборіддя Бабкін. — Ось тільки хто захоче позувати вовкулаком? Можна, звичайно, взяти ліве чоловіче фото, людську голову прибрати, вовчу поставити, тільки ж ми всі розуміємо — надто явна підробка.

— Добре, що в нашій газеті такі тямущі працівники, — задоволено кивнув Ріг. — Раз розмієте проблему — вирішуйте її. Я даю вам повну свободу дій. Все, всі вільні.

Коли журналісти вже підходили до дверей кабінету, за спинами почулася фраза, сказана шефом ніби між іншим, та насправді, як всі зрозуміли, саме заради того, аби промовити її, Ріг і закликав усю компанію до себе.

— До речі, невеличке уточнення: вбивчу сенсацію власник нашої газети хоче прочитати на її сторінках ще до кінця цього тижня.

Всі троє повернулися. До подібного повороту жоден з них не готувався. Бо насправді це була більш страшна новина, ніж штраф: кожен із товаришів насправді готовий був заплатити ще один штраф, тільки б на підготовку сенсації їм давали більше часу.

— А якщо не прочитає? — обережно поцікавився Максим.

— Цієї неділі наш хазяїн летить за кордон. Буде назад за три тижні. І якщо до п'ятниці підписати відомості на нащу з вами зарплату, в наступний понеділок ми її отримаємо. У суботу, а тим більше — в день відльоту він такими дурницями, як підписання відомостей, займатися не буде. Треба пояснювати, від чого залежить, встигне він підписати потрібні нам папери чи ні?

Максим Бойко зробив глибокий вдих і повільно видихнув, подумки рахуючи в цей час до десяти — так учив знайомий психолог. У Кості Бабкіна смикнулося ліве віко. Сєва Присяжний не стримався — гикнув.

— Це… типу… шантаж… якйсь, — вичавив він із себе.

— Це ринкова економіка, колеги. Антикризова ринкова економіка, я б сказав, — задоволено посміхнувся шеф. — Чекаю з геніальними ідеями вже сьогодні.

— Це — гайки, колеги.

Єдиним місцем, придатним для термінового і всебічного обговорення критичної ситуації, традиційно виявився редакційний туалет. Примостившись біля підвіконня, товариші нервово курили, струшуючи попіл у порожню бляшанку з-під розчинної кави, яку свого часу викинули дівчата з «соціального» відділу, а Бабкін підібрав і притяг у сортир, пристосувавши під попільничку.

Історія світової цивілізації не знає жодного випадку, коли ранком у понеділок мозок людини працює і готовий народити корисні рятівні ідеї. Цей спекотний липневий ранок не був винятком. Лишалося хіба що оцінювати своє безнадійне становище.

— Гайки, — погодися з Сєвою Бабкін, подумав і додав: — Хріново.

— Це ще м'яко сказано, — буркнув Присяжний.

— Понеділок, — Максим відчував, як вранішнє похмілля після пережитого стресу швидко випаровується, хоча легше від цього не ставало.

— Для чого ти, правда, Макс, і правда народ на того мента нацькував? — роздратовано поцікавився Бабкін.

— Ви ще придумайте зараз, що це я в усьому винен. І почніть вимагати, аби я за кожного з вас цей довбаний штраф заплатив! Хоча, — він криво посміхнувся, — є один спосіб… Спрацює на всі сто. Ми нічого не робимо, власник газети не підписує відомості, нам не виплачують зарплату і Рогові не буде з чого вирахувати наші штрафи.

— Дуже смішно, — очі Сєви зовсім не сміялися. — Тільки поясниш потім усе це моїй жінці сам, ага?

— Хоре гавкатися, мужики, — Бабкін зробив глибоку затяжку, випустив густий струмінь диму за вікно в липневу спеку. — Не було б історії з цим ментом, щось би інше випливло. Тираж газети падає незалежно від того, що про нас думають усі дільничні держави Україна разом узяті. Причому — не тільки в нас така ситуація. Значить, нас із вами хоч як би нагнули, прикриваючись необхідністю під час кризи працювати за межею власних можливостей.

Його житейські роздуми перервала поява в чоловічому туалеті прибиральниці тьоті Галі. Швабру вона тримала в правій руці напереваги, наче маючи намір атакувати цим своєрідним списом першого, хто трапиться на її шляху. Порожнє цинкове відро гриміло в другій руці. Змірявши ненависним поглядом компанію біля підвіконня, вона пожбурила відро в куток. За ним полетіла швабра. Від гуркоту Максим поморщився — не любив, коли цинковим відром гримлять об кахляну підлогу.

— А якби ми тут зараз пісяли, тьоть Галь? — дратівливо запитав Бабкін. — Там, на дверях, все ж таки літера «М» намальована…

— Тому ви всі тут на букву «ме»! — гаркнула прибиральниця, сперши руки в округлі боки. — Мені сюди що — стукати?

— Тьоть Галь, ми все знаємо: ви маєте право сидіти в присутності англійської королеви, — відмахнувся від неї Максим.

— Як на мене — всі ви тут на «ме»! — повторила прибиральниця. — Ме-ме-ме! Інтелігенція! Все, я пішла заяву писать! Хвате з мене і вас, і вашого «ме»! І побачу я, інтелігенція, як ви отут, у вашому «ме», будете кожний після себе вимивати своє «ге»! У вас тут одна нормальна людина на всю контору — Володька Смик, фотограф ваший! А знаєш, чого?

— Чого? — Бойка справді зацікавили критерії, за якими потомственна прибиральниця визначає нормальність людини.

— А того, шо він із села! Від землі людина! Завжди біля нього смітник чистий! А за вами всім кожен день прибирати треба!

— Знаєте, тьоть Галь, — обережно подав голос Сєва. — Вам взагалі-то гроші платять за те, що ви після нас смітники вичищаєте…

— Розумний дуже! — осадила його прибиральниця, крутнулася на п'яті і залишила приміщення «чоловічого клубу».

На якійсь час запанувала тиша, яку порушив Костя Бабкін.

— Звільняється вона. Гадом буду — звільняється.

— Аби ж то, — зітхнув Сєва. — Вона раз на два місяці обов'язково звільняється.

— Цей раз, схоже, до кінця піде, — вів своє Бабкін. — Вона відрами ось так не завжди кидається. Я її тільки раз такою бачив. Пам'ятаєте, вона колись швабру свою так шукала? Волала на весь коридор, — кинувши недопалок у попільницю, Костя розпрямив спину і, старанно імітуючи верескливий глос прибиральниці, прокричав: — Куди відісрали швабру, інтелігенція, мать вашу так! Тільки шо я її тут бачила — а тепер уже нема! — знову заговоривши своїм голосом, він закінчив: — Ну, а тоді як вгилить відром об стіну — воно на млинець ледь не перетворилося… Сила ж у людини, я вам скажу… Я потім якось попробував, — він безнадійно махнув рукою і витяг нову сигарету.

— Слухайте, а що, фотограф