Андрій Анатолійович Кокотюха - Язиката Хвеська

ремінь на одну дірку, випускаючи на волю пузце, яке цей сорокашестирічний чоловік по мірі можливостей намагався ховати при жінках та сторонніх.

Троє журналістів, викликані ним на термінову розмову, навпаки, були йому мало не рідні. Саме тому їм діставалося найбільше керівних пістонів: хто кого любить, той того й лупить. І насправді чергова спроба прибиральниці вибити собі більшу зарплатню стала не головною причиною, а останньою краплею, котра переповнила чашу його понеділкового терпіння.

— Значить, мужчини, ситуація в нас є блядською, як сказав колись перший спікер українського парламенту Іван Степанович Плющ, — почав Ріг. — Навіть якщо Іван Степанович Плющ ніколи нічого такого не говорив, цю унікальну фразу треба було вигадати і приписати йому.

Заклавши руки за спину, шеф почав міряти кроками невеличкий кабінет. Бойко, Бабкін і Присяжний, вмостившись на диванчику в кутку, мов горобці, мовчали і слухали: якщо Рога перебивати, то навіть якщо нічого серйозного не сталося, так можна лише спровокувати серйозну проблему.

— Я не збираюся нічого казати вам, мужчини, про легендарного Білого Чаклуна. Хоча деякі речі починають уже виходити за, так би мовити, рамочки. Бойко, ось скажи мені, будь ласка: чому Білому Чаклуну на минулому тижні дзвонили по службовому телефону дільничного інспектора міліції на Оболоні?

Бабкін з Присяжним, які від самого початку були в курсі цієї історії, не стрималися — реготнули. Бойко теж скривив рота в посмішці, хоча прекрасно розумів: шеф сьогодні не в гуморі.

— Максиме Степановичу, — підкреслено ввічливо, навіть єлейно запитав Ріг, зупинившись біля столу і спершись на нього кулаками. — Я зізнаюся перед колективом: ідея з Білим Чаклуном допомогла збільшити тираж нашої газети на десять тисяч примірників лише в Київському регіоні! — він підніс вгору пальця, багатозначно націлив його в стелю. — Дані по всій Україні мені ще не давали. Так, за цю ідею всі її автори, тобто — ви, отримали невеличкі грошові премії. Але — на Бога! — редакторський кулак вкарбувався в поверхню стола і, здається, цей звук пролунав далеко за межі кабінету. — На Бога, Бойко, для чого було давати тим, хто хоче поспілкуватися з Білим Чаклуном та отримати в від нього допомогу в кризовий період, телефон дільничного інспектора міліції! Він виявився не таким дурним, провів розслідування і поскаржився на нашу газету своєму начальству! В мене вже була з цього приводу розмова… не буду казати, з ким! Бо вам усім страшно стане.

Навіть в такій драматичній ситуації троє підлеглих не могли стримати короткий синхронний смішок.

— Смішно вам? — Ріг стишив голос. — Пожартували? Від нас вимагають спростування!

Редакторський кулак знову влупив по столу.

— Хіба вперше? — обережно вклинився в розмову Максим.

— Тут інша ситуація, Бойко. Я насилу переконав… не буду казати, кого, що це помилково переплутана одна цифра в номері телефону. І це уточнення ми дамо в газеті найближчим часом.

— Вибачте, — кахикнув Бабкін. — Ми надрукуємо в газеті правильний номер Білого Чаклуна? Тираж знову виросте, хіба ні?

Ріг відмахнувся від нього.

— Чому так сталося, Бойко? Як у цій історії опинився працівник міліції?

Максим зітхнув.

— На цього дільничного скаржилася купа народу. Є лист, під яким підписалося тридцять дві особи. Бере хабарі, покриває торговців наркотиками на прилеглій території, заплющує очі на притони. Грубий, часто його бачили при виконанні нетверезим. Писати статтю — безперспективно. Ви ж знаєте, толку від цього не буде зовсім. Ми порадилися ось, із народом, — Бойко зробив жест у бік колег, шукаючи підтримки, — і вирішили: дати його телефон тим, хто виловлює Білого Чаклуна — єдине, чим ми можемо допомогти в цій ситуації.

Ріг відштовхнувся від столу, знову почав намотувати кола по кабінету.

— Значить так, народні месники, — повів він. — До вашого відома: за чотири дні йому дзвонило сорок вісім чоловік. Питали, чи можна поговорити з Білим Чаклуном. Думаю, з усіх досить. Це невдалий жарт, Бойко, і за нашою діючою системою я штрафую весь ваш відділ. На суму, яку ви отримали в якості премії.

Можна лише визнати правоту Валі Заєць: система штрафів, запроваджених шефом, діяла ось уже більше року, і незгодні могли просто звільнитися. Чого ніхто робити не поспішав — настали часи, коли втрачене робоче місце важко повернути.

— Правильно, — кивнув Стас. — Гроші повертаються в сім'ю.

— До речі, про гроші, — поміняв тему Ріг. — Від нас, мужчини, вимагають нових сенсацій. Білий Чаклун — це добре, але за ці три тижні читацьку увагу серйозно привернула тільки стаття Максима Бойка про мавпу-втікачку. І то, скажу вам, не на довго. Значить, нам зараз потрібна нова сенсація, яка б, до всього іншого, виступила противагою Білому Чаклуну. Від того, що люди дзвонять сюди і його шукають, нам жодної фінансової вигоди. До того ж, — багатозначно промовив редактор, — не треба пояснювати, хто наш власник. І що він може, пояснючи своє рішення економічною кризою, в один момент зменшити фінансування. Що призведе до скорочень, люди втратять роботу, а все через кого?

Спіймавши погляд Рога на собі, Сєва Присяжний знизав плечима.

— Через некомпетентних працівників, які не здатні знайти сенсацію! — урочисто промовив шеф. — Такі працівники, як правило, скорочуються першими. Все ясно? Ідеї є, мужчини?

Запалу тишу порушив невпевнений голос Бабкіна.

— Може, той… Ну, Чорний Чаклун до нас тепер завітає… І скаже: все, що говорив Білий Чаклун — мутотень…

— Досить чаклунів, — відрізав Ріг. — Згодні?

Троє дружно кивнули.

— Я радий, що ви мене правильно зрозуміли, — задоволено сказав редактор. — Взагалі, я вам ускладнюю вам завдання. Про інопланетян на Лисій горі, Бабкін, писати дуже просто. Відтепер, панове, мені потрібна ілюстрація до кожного матеріалу.

— Так стаття про інопланетян же з фотографією, — спробував захистити плоди своєї розумової діяльності Бабкін.

— Там що, сфотографовані інопланетяни на Лисій горі? Там, Бабкін, фото якогось місцевого дядька, який за сто грамів і пиріжок бачив зелених чоловічків і дозволив себе з цього приводу сфоткати. Признайся чесно, і не мені — собі: халтура. Нормальна ілюстрація повинна підбиратися від сьогодні ось за яким таким принципом. Пишемо про інопланетян — їх і фотографуємо. Оптимізація наповнення газети, всім ясно? Присяжний, хлопчика з хвостом — твоя робота?

— Моя, — не без гордості відповів Сєва.

— Не маю нічого проти, — кивнув Ріг. — Але якщо наступного разу писатимеш про дівчинку з рогами — вказуй хоча б приблизну адресу та вік цієї дівчинки. І, головне, давай фото не її бабусі, а самого феномена. В смислі, самої дівчинки. Її роги — крупно. Є?

— Є, — зітхнув Сєва.

— Тепер — знову до тебе, Бабкін. Ти готував статтю про тітоньку, в якої сусіда — вовкулака?

— Визнаю свою