Віталій Петлювань - Сліди на тротуарі

тільки це, не тільки бажання бути в міру сил корисним сироті Валерію спрямовувало його думки. Галину Дмитрівну згадував не рідше, ніж сина. Здавалося, він колись давно знав її, зустрічався з нею, і тільки випадково шляхи їда розійшлися. Така фантазія подобалася Миколі Молибозі, як дітям подобаються казки про чарівні блюдечка, палички, хусточки, хоч вони добре знають; таких речей ніколи ніде не було. Чого гріха таїти — тепер, коли йому твердо пообіцяли квартиру, Молибога все частіше замислювався над тим, як він житиме один. Звичка завжди бути в гурті, в колективі, кожної миті відчувати, як кажуть, лікоть товариша була надто живучою. Чи не тому і тримався він так гуртожитку, що боявся самотини? Поза роботою, поза гуртожитком у Молибоги не існувало досі нічого особистого, нікого, кому б він міг оддавати свої вільні години і, коли хочете, своє душевне тепло. Та, мабуть, такою вже є людина, що без дружби, без любові звікувати не може. Рано чи пізно, а відбувається знайомство з незнаним світом почуттів, і «той» або «та», хто збудить їх, є неодмінним супутником, другим у щасті і в горі на все життя. Хто знає, чи не заради цього і зіткнула доля на широкому життєвому шляху Миколу Молибогу і Галину Дмитрівну?

Тепер трапилася нагода піти до Левадних. Хвороба Валерія, — а Молибога був певен, що хлопець хворіє, — дозволила відкинути всі вагання. На всякий випадок узяв із собою трохи грошей…

Різкуватий запах соди і мила наповнював кухню, під стелею клубочилася пара.

— А Валерія нема, — повідомила Галина Дмитрівна якось зажурено, витираючи поспіхом червоні натруджені руки.

— Я тільки хотів дізнатися, чи син бува не захворів.

— Ні, слава богу. А чому ви так подумали?

— У місті пошесть якась ходить… Грип, — ухильно відповів Молибога.

— Ні, Валерій цілком здоровий… Цілком, — Галина Дмитрівна подивилася на гостя довгим допитливим поглядом, зітхнула. — Сідайте, будь ласка. Бачу, він у чомусь підвів і вас. Валерій такий… Пробачте, не запам'ятала, як вас по батькові.

— Павлович…

— Сідайте, Миколо Павловичу.

Молибога догадувався, що в Галини Дмитрівни знову неприємності, недарма ж вона розгубилася при його появі.

— Учора… І позавчора теж… Дві ночі не ночував дома, — опускаючи очі, ніби соромлячись за сина, промовила Галина Дмитрівна.

Молибога нагадав.

— Позавчора він був у нас. Пішов приблизно годині о десятій.

— Пішов, а куди? Я до ранку чекала. Навіть без піджака подався. Піджак йому з чистки принесли в той вечір, а він так і не зайшов по нього… Біда мені з сином, Миколо Павловичу. Нічого від нього не доб'єшся, не допитаєшся. «Де був, — каже, — там мене вже нема». Оце і вся відповідь матері. Знову п'є… За які гроші? А мені сни страшні сняться… Ага, забула сказати. Дівчина до нього якась приходила в обід. Не застала Валерія, а зі мною і говорити не захотіла. Папірець тільки залишила. Він прочитав його і кинув… Красива дівчина, в хутряній шубці.

— Де записка?

Галина Дмитрівна нахилилася в кутку, взяла зіжмаканий папірець. Молибога розправив його і прочитав: «Збираємося в А-зії рівно о десятій. Є важлива справа. Л.»

— Збираємося в А-зії, А-зії… — повторював Молибога. — Кілька літер пропущено, які саме? — і раптом він упевнено хитнув головою. — В «Абхазії»… Це ресторан у підвалі. «Збираємося… рівно о десятій». А що як і нам піти, Галино Дмитрівно? Замовимо чаю або пива. Сядемо десь у куточку і тоді на власні очі побачимо, з ким Валерій…

Губи Галини Дмитрівни здригнулися.

— Чує серце… З поганими людьми знається Валерій.

— Одягайтесь, і ми встигнемо раніше за них.

— Боюся я, Миколо Павловичу. Погані передчуття гризуть мене.

— Боятися нема чого. А побачити треба. Можливо, нічого страшного й немає. Збираються ровесники Валерія, друзі по боксу.

— Якби то так!

— Одягайтеся, Галино Дмитрівно, — наполягав Молибога.

І вона таки послухала його.

Вивіска над рестораном у підвальчику світилася, вони побачили її ще здалеку. На східцях Галина Дмитрівна тихо промовила:

— Уперше в житті… Ніколи не бувала в ресторанах…

— Ви нічого не втратили. Я, признатися, разів кілька бував і завжди потім каявся. Накурено, душно, дихати нічим. І гамір такий, як на товкучці.

Вибрали столик у лівому кутку за колоною. Звідси добре видно вхід і весь зал, колона вигідно прикриває їх від сторонніх очей. Молибога глянув на годинник.

— Замовимо щось… Ви пиво любите?

— Ні, мені хіба чаю.

— Я бачу, вам холодно, Галино Дмитрівно. В такому разі не погребуйте порадою. П'ятдесят грамів горілки — найкращі ліки. Мені сто, а вам п'ятдесят. Чай ми ще встигнемо…

— Як знаєте…

Молибога пересунув горщик з квітами, і тепер вони сиділи ніби за ширмою… Ліворуч колона, праворуч квіти.

Заграв оркестр. Галина Дмитрівна без всякого інтересу дивилася на танцюючих, і очі її знову і знову намацували вхідні двері. До ресторану входили все нові відвідувачі. Та ось Галина Дмитрівна приторкнулася до руки Молибоги.

— Вона…

Через поріг легко переступила невисока дівчина в зеленому джемпері, за нею поважно ступав елегантно одягнений юнак у вузеньких сірих штанях і такого ж кольору піджаку витонченого крою. Не глянувши ні на кого, дівчина упевнено попрямувала через увесь зал і красивим рухом підняла портьєру, за якою тепер видно було стіл і м'які крісла. Портьєра опустилася, і відразу ж у той бік подався вусатий офіціант…

Ще хвилин через п'ять за портьєрою зник і новий клієнт — літній чоловік у чорному костюмі, з паличкою. І вже після нього прийшов Валерій. Галина Дмитрівна саме наливала собі води, і склянка тихо дзенькнула.

Микола Павлович Молибога, як міг, заспокоював її. Офіціант помітив, мабуть, що жінку трясе лихоманка, і запропонував перейти за інший столик. В кінці залу, наприклад, затишніше…

— Он там, біля кабінки з ширмою, можна? — запитав Молибога