Імран Ашум огли Касумов - На далеких берегах

Ферреро енергійно запихкав люлькою.

— Що ж, цілком можливо, — погодився Карранті. — Ви думаєте, що він і сюди прийшов з наміром…

— Треба розгадати його наміри! — твердо сказав Сергій Миколайович. — Треба стежити за ним і зіставляти всі одержані від нього відомості й факти, з якими ми стикатимемося. Справа, здається, складніша, ніж ми думаємо. Ось вам перші відомості: вибухівку скинуть післязавтра, а гітлерівські ешелони пройдуть завтра…

— Ай справді має рацію мій заступник, — сказав Ферреро.

— Мабуть, що так, — погодився Карранті.

— Поки що допитай його. Гарненько допитай, — коротко наказав командир.

Карранті в ту ж мить вийшов з кімнати. Він не звик відкладати виконання наказів.

Пізньої ночі Карранті вивів у двір вілли людину в м'якому капелюсі й сірому пальті.

Вартові, що аж заклякли на морозі, пізнали начальника штабу, але він все-таки, як звичайно, шепнув їм пароль, зажадав відповіді і тільки після цього запропонував людині в капелюсі йти вперед.

Сам Карранті йшов позаду.

Стежка, якою вони пробиралися, вела до високої скелі. По дорозі зустрічалися нові вартові. Карранті знову називав пароль і повільно йшов далі.

— Можу я, нарешті, говорити? — тихо спитав чоловік у сірому пальті.

— Тепер можеш, — так само тихо відповів Карранті. — По-перше, як ти зустрівся з Михайлом?

— Ми одержали твоє повідомлення про те, що Михайло висадить у повітря зольдатенхайм. Порадилися з нашою ставкою й вирішили не заважати партизанам послати на той світ ще кілька сот німців. Для нас краще, коли і німці, і росіяни зазнають якнайбільших втрат!

— Це я знаю не гірше за тебе. Мене цікавить інше: як тобі вдалося протриматись у Трієсті?

— У мене німецький паспорт, — помовчавши, відповів Джон, — я інженер-геолог, прибув з Берліна, цікавлюсь шахтами Ідрії. Цілий день я крутився біля зольдатенхайма. Михайло з своїм напарником вийшов звідти надто швидко. Я не знав їх в обличчя — міг тільки догадуватись, що це вони. Коли б мене не попередили і коли б не оголошення німців — на прикмети, правда, вони не дуже-то щедрі, — я б не пізнав партизанів. Цей Михайло працює чудово! Я почав стежити за ними. Вони піднялися в Опчину, там зустрілися з якоюсь дівчиною. Тут я наважився підійти до них. А щодо довір'я… В цьому я не дуже переконаний. Коли ми ночували в сараї, мені здалося, що Михайло і його приятель спали по черзі… — Джон раптом зупинився і сторожко поглянув навкруги.

— Нас ніхто не чує, говори, — спокійно промовив Карранті.

— Чому ти не похвалиш мене?

— За що? Ти ніколи не відзначався особливою кмітливістю.

— Кинь жартувати, Чарлз.

— Я не жартую. Що тобі відомо про вибухівку?

— Вибухівка не буде скинута й післязавтра. Поїзди німців повинні ходити вільно. Бригаду слід завести в квадрат 11 — ти знайдеш його на карті, — там вона буде знищена німецькою, каральною дивізією. Командира прибери за всяку ціну. Сам постарайся пробратися в штаб корпусу. Ми повинні не пустити сюди росіян! Краще Гітлер, ніж комуністи!.. Дальші інструкції одержиш звичайним шляхом.

— Усе?

— Все! Дідько б його взяв, куди ми йдемо, далі ж урвище?!

— Повернись до мене, Джоне, — промовив Карранті.

Джон обернувся. Вони стояли під високою сосною, на самому краю скелі. З-за гори повільно викочувався блідий місяць.

— Тепер помолись, Джоне. Я мушу тебе розстріляти, — тихо сказав Карранті.

— Знову жартуєш, Чарлз… — почав було Джон, але Карранті уже звів пістолет.

Джон одразу знітився. Видно було, як у нього ослабли й задрижали ноги.

— Тебе пізнали, Джоне, — сказав Карранті. — А мені довелося докласти надто багато зусиль, щоб стати начальником штабу бригади…

— Але, може, ще можна втекти? — задихаючись, видавив з себе Джон.

— Не можна, — холодно сказав Карранті. — Тебе одразу ж схоплять. А я повинен бути поза всякою підозрою.

Джон озирався довкола, як зацькований звір.

— Ти ж порядний хлопець, Джоне… І ти прекрасно розумієш, що кожен день мого перебування тут вартий солідної пачки доларів. Я не можу позбутися їх, Джоне, — тоном проповідника процідив Карранті.

Джон кинувся до нього, та пролунав постріл, і тіло Джона покотилося в урвище…

До скелі прибігли двоє вартових.

Карранті не поспішаючи поклав пістолет у кобуру й застебнув її.

Була пізня ніч. Сергій Миколайович обережно, щоб не розбудити бійців, пробирався по коридору, сердячись у душі на те, що його добре-таки поношені чоботи раптом почали так рипіти, ніби йому тільки вчора видали їх із складу авіачастини десь під Полтавою. Коли чоботи були ще зовсім новими, приятелі кепкували з нього, і молоді пілоти, ще здалека почувши їх рипіння, шепотіли один одному: «Це комісар». Він проходив, похмуро відповідаючи на їхні привітання, і так само, як і тепер, його сердило набридливе рипіння.

Прикривши рукою яскравий промінь ручного ліхтаря, Сергій Миколайович обережно переступив через ноги молодого партизана, що вклався впоперек коридора. Ледь помітна смужка світла попала на обличчя сплячих… «Не так, як. дома. А в кожного ж із них є свій дім… Або був… І в цього старого і в здорованя-болгарина, і у відчайдушного молодого смаглявого корсіканця Анрі Дюеза… У нього, здається, туберкульоз, бач, як бухикає. І завжди хворобливий рум'янець на щоках… А ось іще одна відчайдушна — чешка Лідія Планічка. Їй би зараз поратися на кухні у себе вдома, підігрівати вечерю чоловікові, а вона і в сні не розлучається з зброєю. Чоловіка вбили на минулому тижні під час нічного наскоку на німецьку казарму. Хорошою людиною був учитель Джузеппе. Лідія б'ється тепер і за себе й за чоловіка. До речі, Джузеппе говорив, що вони чекають малого.